Сьогодні історія про жінку, яка не може змиритися з «затихлою» допомогою для наших захисників, адже волонтерська підтримка — це підняття військового духу хлопців.
Знайомтесь: Лариса Мисюк — жінка, яка у найскладніші часи для захисників організовувала на Лановеччині збір продуктів та необхідних речей. Для нашої героїні все почалося у листопаді 2013 року, коли її дочка Вікторія була на Майдані і вона добу не могла до неї додзвонитися. Страшні події того часу, переживання і такий довгоочікуваний дзвінок: «Мамо, все добре. Багато поранених і ми робимо перев’язки. Не було часу подзвонити», дали розуміння, що стояти осторонь не можна.
Після революції — війна. На той час наша героїня очолювала районну організацію Товариства Червоного Хреста. До неї звернувся Володимир Зуєв, бо хотів допомагати воїнам, але не знав, хто може його підтримати. «Вся організація збору допомоги проходила через сільських голів. У деяких селах — через священників. Перший раз в зону АТО ми поїхали із символікою Червоного Хреста. Наші хлопці на початку війни потребували буквально усього: їжі, засобів гігієни, одягу, військової форми. Ми повезли шкарпетки, валянки, одяг, мед, продукти. Їхали в Костянтинівку, потім у Дебальцеве, попали під обстріли, ховалися у ямах, бачили покалічені та мертві тіла. Ми допомагали не лише військовим, але і школам-інтернатам, центру біженців, дитячим садкам та лікарням. Їздили інколи один раз в два тижні, інколи раз в місяць. Все залежало від швидкості збору допомоги. Відвідуючи школи, садочки, інтернати, лікарні, підтверджували, що Захід і Схід єдині. Коли відвідували наших захисників — передавали тепло їхніх домівок, запевняючи, що вони не забуті, що ми разом із ними, а РАЗОМ — МИ ВЕЛИКА СИЛА, ЯКУ НІХТО НЕ В ЗМОЗІ ПОДОЛАТИ. Дуже вкарбувалось у пам’яті, коли у 2014 році ми поїхали перед святом Миколая і заїхали на 31 блокпост, де служило разом 8 воїнів з Лановеччини. Василь Борисевич, якого розстріляли невдовзі, тер долоні і радів, що ми приїхали саме перед святом, бо можна буде поділитися смаколиками із старенькими, які залишились у фронтовій зоні, та розділити з ними новорічну радість. Наша команда була вражена щирістю захисників, які думали не лише про себе, але й про людей, які не мали звідки чекати допомоги», — ділиться наша героїня.
Пані Лариса їздила постійно з Наталею Гамерою та Марією Романчук. За кермом був Володимир Зуєв, потім доєдналися Саша Цимерман та Сергій Яремко. Дуже багато і на кожну поїздку допомагав продукцією, грошима, транспортом директор молокозаводу Микола Ковальчук. Навіть за потреби там переробляли свиней і варили тушонки. Крім нього брали участь у допомозі голови колгоспів Осип Гасюк, Іван Романюк, Борис Батринчук. Кожну поїздку благословляв отець Ігор Шаринський та від церкви збирали і допомагали коштами й продуктами. Активну участь у зборі волонтерських вантажів брав також отець Олександр Копійковський, котрий потім і сам був у зоні АТО капеланом. Дівчата, які на той час працювали у Червоному Хресті, розвантажували одні автомобілі і завантажували невдовзі буси, що прямували в зону бойових дій. Ірина Березій та Валєра Собчук організовували допомогу та возили на Схід і по госпіталях самостійно.
«Я родом із Снігурівки, то як давали клич про збір хлопцям допомоги — всі активізовувалися. Робота у нас проходила по вулицях. Одна вулиця картоплю готує на вареники, друга сир, третя м’ясо, четверта капусту крише. Робили ці всі заготовки в барі Романа Кухарського, у місцевій школі. І гуртом це було зовсім не складно, а навпаки приємно. Пісні та колядки співали, а головне — допомога іншим і суспільна користь надихала, згуртовувала, об’єднувала. Не обходилось і без нашого місцевого священника Івана Бориса, який щоразу організовував збір продуктів. Всі волонтери та люди, які докладали зусиль для збору та передачі необхідних речей, робили неймовірну роботу. Це не просто була їжа, це була моральна підтримка наших воїнів. Відчуваючи цю підтримку, вони готові були йти в бій за своїх рідних та Україну. Згадую, як одного разу ми поїхали на нульову позицію, що за 4 км до кордону з Росією і чули на власні вуха, як їхнє радіо розповідало, що наші військові їдять людей. Ви уявляєте, на що здатна Росія в інформаційній війні? Саме тут ми зустріли двоє неймовірних охоронців наших захисників, а саме гусака і гуску, які дуже тонко відчували небезпеку зі сторони ворога і починали бити тривогу у разі небезпеки. Це була історія, яка запам’яталася на усе життя. Пасха, Різдво, Новий рік — ми завжди були з хлопцями. На свята возили не лише продукти, але й сувеніри від діток зі шкіл, які писали зворушливі листівки, малювали малюнки, красили яйця, пекли печиво. Все це за сприяння відділу освіти. Нас не лякали обстріли, інколи ми бували за крок до смерті, але не припиняли своєї місії, а навпаки — розуміли, що ми то маємо робити. Спали разом з воїнами в окопах, варили їсти на буржуйках. Коли я поверталася додому, то могла добу ні з ким не говорити, так було важко відійти від побаченого. Хоча розумію: побачити на власні очі і почути — різні речі. Я не могла збагнути, чому люди не готові відмовитись від святкування свого дня народження і на ті кошти допомогти наших захисникам. Про все, що відбувалося, Наталя Гамера писала у газеті «Голос Лановеччини», Марія Романчук розповідала по радіо, а я багато розмовляла з людьми. Моє гасло в житті: рука, яка дає, ніколи не збідніє, віддавши з чистим серцем, знову жито сіє. Не зна рука, хто хліб насущний буде їсти, аби вродив — ЦЕ ІСТИНА ІЗ ІСТИН. Болить серце, що наші захисники зараз майже залишились без допомоги, а після повернення їхні психологічні чи фізичні проблеми стають проблемами лише їхньої сім’ї», — розповідає героїня.
Пані Лесю, Ви 4 роки свого життя віддали допомозі нашим воїнам. Вас нагороджено медаллю Патріарха Філарета “За жертовність і любов до України”, медаллю Президента України “За гуманітарну участь в АТО”, Вас поважають однодумці. “Тож від щирого серця, у Міжнародний день волонтера, хочу подякувати Вам і всім волонтерам за невтомну працю та підсилення духу українських захисників. Нехай Господь кожного з вас береже і помножить та поверне сторицею ваше добро.
Тетяна ДЕМЧУК, голова ГО «Простір активної та сучасної».
Фото з архіву Наталії ГАМЕРИ та Марії РОМАНЧУК.
