Євгенія Климівна Пінчук народилася в день Воздвиження Чесного Хреста 28 вересня 1941 у селі Москалівка. Батьки — селяни Клим та Мокрина Пінчуки були звичайними хліборобами. Дитинство пройшло в бідності та нестатках. Батько воював на фронтах Другої світової війни, а мама бідкалася з трьома дітьми, думаючи, чим їх нагодувати, у що одягнути. Проживали на краю села, біля долини Шкілка, звідки відкривалися мальовничі пейзажі. Сім’я була хоч і бідна, але співоча. Здавалося, хотіли тим співом вилити всю тугу і висловити надію на радісне майбутнє. У шість років дівчинку записали до сільської семирічної школи. Дитинство Жені Пінчук було далеко не безтурботним. Як і кожна сільська дитина того часу, допомагала на городі і в господарстві. А їй подобалося танцювати.
Ще навчаючись у школі, Євгенія відзначалася надзвичайної краси голосом та артистичними здібностями. Під час навчання виступала не тільки на сільській, але й на районній сцені.
З дитинства мріяла про виступи на великому помості. Коли підросла, зіграла на сцені в сільському клубі Наталку Полтавку й велику драматичну роль Орини за п’єсою В. Собка «Багряна осінь». Мріяла про відповідну освіту. Але рідні не вірили, що з того щось буде.
У 1954 році пішла до школи у сусіднє село Буглів, бо в Москалівці не було десятирічки. Ішла в пофарбованому у відварі бузини піджачку. Соромилася свого одягу, але не видавала цього. У школі особливо любила літературу, історію. Точні науки дівчину не захоплювали.
Після закінчення в 1957 році Буглівської школи написала заяву про вступ до музично-педагогічного училища. Була впевнена, що буде вчитися там співати. Склала іспити, і непогано. Та раптом вияснила, що училище готує… вихователів. «Не артистів?! Не співаків?! Треба буде когось учити? Та хіба ж я зумію?».
Одним словом — додому. Сказала батькам (взяла гріх на душу), що не пройшла за конкурсом, і, трохи розчарована своєю необачністю, подалася на різні роботи в колгосп.
Але даний Богом талант артистки допомагає їй в організації дозвілля сільської молоді. Стає завідуючою сільським клубом. Як талановиту й активну учасницю художньої самодіяльності, її помітив завідуючий райвідділом культури В. Критюк і запропонував продовжити навчання у театральній студії при Тернопільському драматичному театрі ім.Т.Г.Шевченка, куди й вступила, скориставшись нагодою. Уже тут проявила себе неординарною актрисою. Розкрити талант допомагали народні артисти України С. Коваль, М. Клименко, Я. Геляс, які підтримали прагнення Євгенії оволодіти тонкощами сценічної професії, відкрили двері у величний світ мистецтва.
Два студійні роки переконали Євгенію в тому, що успіх на сцені здобувається щоденною виснажливою працею. З 1964 року Євгенія Пінчук — актриса Тернопільського театру. Перша роль — у виставі режисера Я.Т.Геляса, головного режисера театру, народного артиста України, який дав їй роль Марини в однойменній виставі Т. Шевченка. Ця роль приносить молодій актрисі визнання публіки. На прем’єру приїхали запрошені односельці. Серед них і її тато Клим Пінчук. Після закінчення вистави — вітання, сльози радості. А батько, вражений грою, сприйняв долю Марини, як долю дочки. Вже дома, сівши мовчки на ліжко, тихо сказав жінці: «От, якби ти побачила, як її мучать…»
Тоді ж вийшла заміж за музиканта і диригента Володимира Серебрякова. Про знайомство з майбутнім чоловіком розповідає так:
— Я познайомилася зі своїм Серебряковим в автобусі. Володимир сів біля мене і дрімав під похитування автобуса. Голова, здавалося, ось-ось вдариться об вікно. Я запропонувала схилити голову на моє плече. І так уже багато років він хилив голову до мого плеча.
У подружжя народилася донечка Вікторія. У 1967-му — разом з чоловіком Володимиром Серебряковим отримує запрошення від Сумського театру ім. Щепкіна, де працює і по нині.
Пізніше, у 1985-му, закінчила заочно Київський державний університет ім. Карпенка-Карого, літературознавчий факультет — театральний критик. Зазнала переслідувань на національному ґрунті з боку комуністичного режиму у 1980-их роках (через «неусовершенствование русского языка»). Євгенія Климівна ще в молоді роки могла отримати звання заслуженої артистки, але через переслідування влади, яка закидала «неусовершенствование русского языка», офіційно звання так і не отримала. Більше того, під тиском адміністрації змушена була на деякий час залишити театр. У 1986 р. на гастролях у Москві їй не дали зіграти жодної ролі, навіть україномовну Хіврю із «Сорочинки». Лише через три роки, завдяки громадськості міста і режисера театру, була повернута до театру.
До речі, пані Євгенія — родичка видатного художника сучасності, також родом із Москалівки, Івана Марчука. Він її троюрідний брат по татовій лінії. У роки дитинства, як пригадує актриса, вони й гадки не мали, хто ким стане в дорослому житті. А маленький Ваня вже тоді малював. Навіть її. Ось тільки прикро, що ті дитячі портрети жінка не зберегла. «Ми всі збиралися на Шкілці — це долина в селі, де відбувалися зустрічі, різні ігри. Вже тоді Ваня подавав великі надії, і мало хто сумнівався в його великому майбутньому. Після закінчення школи наші дороги розійшлися на багато років. Та якось, коли я вже жила в Сумах, повідомили, що в одному з музеїв виступатиме Іван Марчук. Звісно, що я не могла не піти. І ось він перед численною аудиторією розповідає про свою роботу, ділиться спогадами про дитинство, Москалівку, в якій нещодавно побував, зустрічався з родичами. Вибравши зручну паузу, я запитала: «А чи гостював у Гані Гагрень?» Це наша з ним родичка, яка відома своїми вишуканими кулінарними стравами і завжди частує ними гостей. Іван Степанович оторопів. Пильно так глянув на мене, а тоді впізнав. Ото була зустріч! Пішли до мене додому, я познайомила Івана з моїм сімейством. Пам’ятаю, що на дорогу дали йому квашених огірків власного приготування, які йому особливо сподобалися»…
За більш як 40 років на сцені москалівчанка зіграла понад 200 ролей, більшість з яких головні, здебільшого лірико-драматичні. Грала героїнь української класики: Варка («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Маруся («Маруся Богуславка»), Туркиня (« У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської), Марина («Марина» М. Зарудного) Килина, Марина («Замулені джерела», «Гріх і покаяння» Марка Кропивницького), Маруся, Секлета («За двома зайцями» М. Старицького) та інші. Були й такі екстремальні випадки, коли за ніч довелося вивчити величезний текст головної героїні Оксани за комедією Марка Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть».
За талановито зіграні ролі Євгенія Пінчук-Серебрякова удостоєна багатьох урядових нагород: 1996 — отримала звання заслуженої артистки України; 1998 — отримала «Золотий мікрофон»; 1999 — визнана актрисою року; 2006 — Лауреат премії ім. М. Заньковецької; 2009 — Народна артистка України; 2015 — Орден княгині Ольги ІІІ ступеня.
Крім того має більше 20 відзнак, медалей, нагород Міністерства культури України та колишнього СРСР.
Актриса і зараз не знижує свій високий професійний рівень: є активним членом Художньої Ради театру, очолює осередок Національної Спілки театральних діячів України, продовжує брати участь у нових творчих проєктах рідного колективу щепкінців.
Чоловік Євгенії Климівни Володимир Петрович Серебряков — диригент Сумського вищого училища мистецтв і культури імені Д. Бортнянського, заслужений працівник культури, кавалер ордена «За заслуги» III ступеня. На жаль, рік тому 19 рудня залишив цей світ. А в парі подружжя прожило 55 років.
Євгенія Пінчук-Серебрякова мріє, і дуже хоче, щоб процвітав театр і завжди був на творчій висоті. Молиться за Україну, просить Господа повернути розум новоявленим гітлерам, щоб вони покинули нашу землю. Щоб запанував мир в Україні, про що говорить її героїня у виставі за п’єсою Богдани Олександровської «Остання сповідь».
Матеріал підготували Ольга ПЕНЧУК та Галина ПОПЛАВСЬКА.
Сьогодні у Вашому житті особливо знаковий день, тісно пов’язаний із Вашим ювілеєм. Ми дуже хочемо, щоб голоси з рідного села Москалівки також вплелися в багатоголосий хор вітань, який звучить у Вашу честь. Адже ми дуже тішимося тим, що стежка, яка вивела Вас у світ високого мистецтва, почалася саме з тихого зеленого подвір’ячка в нашому селі.
Ви дивовижна жінка, яка зуміла, вийшовши з цієї маленької оази, стати королевою сцени і довести, що для справжнього таланту немає ніяких обмежень.
Вас можна порівняти хіба тільки з найвеличнішими постатями в історії нашої країни, такими як княгиня Ольга, чиє ім’я вписане в одну з найпрестижніших для українців нагород і якою Вас заслужено нагородила Україна. Ви нагадуєте королеву Франції Анну Ярославівну, що зуміла показати незрівнянну перевагу української освіти і менталітету в тодішній Європі. Подібно до Тараса Шевченка, який відмовився писати російською і став українським пророком, Ви відстоюєте право нести українське слово до глядача і своєю незламністю надихаєте усіх, хто по-справжньому любить свій край.
У Вашій творчості присутні всі ознаки найвищої майстерності: незвичайний погляд на звичні речі, вміння навіть у невеличкій деталі підкреслити характерну рису Вашої героїні, політ фантазії і творчий експеримент, а ще прекрасна неординарна зовнішність, чудовий голос і любов до людей. Кожен Ваш вихід на сцену — це крок до глядацьких сердець, яким Ви готові подарувати себе всю, без залишку!
Тож прийміть, Євгеніє Климівно, наше щире захоплення і побажання подальших творчих успіхів, прекрасних ролей, натхнення і здоров’я, щоб не втомлюватися від суєти, не знати труднощів, розчарувань і прикрощів.
Нехай кожен день підносить Вам лише приємні сюрпризи і дарує дивовижні моменти, хай збуваються усі Ваші плани і задуми, нехай у житті буде суцільна райдужна смуга щастя і везіння. Бажаємо бурхливих овацій, багато світлових років зіркового сяяння, яскравого квіткопаду до ніг і міцних крил для польоту в цій нелегкій, але прекрасній професії. Ми гордимося тим, що ВИ — НАША.
Ваші односельчани: друзі, сусіди, знайомі і незнайомі Вам шанувальники Вашого таланту.
