Так називали його багато односельчан. Рядовий працівник рибгоспу «Борщівка», цікавий співрозмовник, з різнобічними захопленнями та уміннями, гострим розумом…
У селі Борсуки закріпилося декілька родів Шандрукових. В одному з них у середині ХІХ століття між берегів ставка графа Ржевуського і річки Горинь звели свої сімейні гніздечка сини Деомі-да Шандрука: Іван, Захарій, Деомід та Гнат. Своєю працею, селянською мудрістю вони зросли кожний до середнього чи заможного господаря. У кожній сім’ї народилося по 4-5 діточок. В Гната Деомі-довича та дружини Секлети Василівни виросли троє дівчаток та двоє хлопчиків: Пилип і Василь. Запам’яталася їм з дитинства батьківська журба, особливо матері, яка постійно тужила за трьома дітьми, що відійшли в інші світи: двоє ще грудними померли від хвороби, а більший випадково втопився у річці. Ці трагічні випадки ятрили душі й серця всіх членів сім’ї.
Батьки виховали дітей працьовитими, відповідальними, на основах християнської моралі. Діти дружно працювали в полі, доглядали худобу. Особливою любов’ю і гордістю для Гната Деомідовича була пара сильних, доглянутих коней. В час колективізації на початку 40-х років їх забрали. І коли настала пора обробляти свій наділ, розтривожений селянин прийшов в колгосп і забрав, тепер вже виїзних для голови, коней. На щастя, тодішній очільник пошкодував господаря та, не повідомивши вище, виділив інші.
Василь, закінчивши 4 класи польської школи, працював у власному батьківському господарстві до березня 1944 року, коли мобілізували з односельцями у Червону армію. Там його чекала незакінчена війна. Молодий солдат пройшов її дорогами, будучи стрілком 54 стрілецького полку 2 білоруського фронту. Брав участь у Білоруській, Східно-Пруській, Східно-Померанській наступальних операціях, а у квітні-травні 1945 року – у Берлінській. Там же сержант В.Шандрук отримав поранення розривною кулею, лікувався у військовому шпиталі. Зустрів поразку нацистів на німецькій землі. Але для багатьох фронтовиків, як і для Василя, війна продовжувалась у боях з Японією у новоствореному Забайкальському фронті. У Маньчжурській операції, долаючи важкодоступну гірську, тайгову та заболочену місцевість, радянські війська завдали нищівної поразки Японській Квантунській армії. Вони прорвали укріплені райони противника і заволоділи шістьма великим містами ворога, змусивши японський уряд прийняти капітуляцію. У мирний час фронтовик Шандрук не раз повторював, що солдатськими супутниками на війні завжди були смерть, холод і голод, але переборювали їх армійська дружба та взаємодопомога. Так склалося, що поруч з ним воював земляк, сусід по вулиці Маркіян Шандрук (двоюрідний брат визначного полководця, генерал-хорунжого УНР Павла Шандрука). Саме він у голодні часи, працюючи на солдатській кухні, збирав з днищ котлів залишки їжі і за пазухою непомітно приносив товаришеві. Не забув цього Василь Гнатович і після війни завжди допомагав Маркіянові у вирішенні проблемних питань та щорічно на день Перемоги навідувався до нього з гостинцями, дякуючи. Болісно переживав, коли у розквіті сил, фронтовий товариш трагічно загинув.
Сержант В.Г.Шандрук за хоробрість, стійкість, мужність, проявлені у роки Другої світової війни, нагороджений орденом «Отечественная война» І ступеня, медалями «За боевые заслуги», «За победу над Германией», «За победу над Японией» та ще п’ятьма нагородами. Повернувшись у рідне село влітку 1950 року, не відпочиваючи, працював робітником на торфопідприємстві, а після курсів – там же машиністом. Познайомився і одружився з дівчиною Олександрою (з роду Вигонних), із села Нападівка, яка працювала поруч. Жили у великій родині, але дружньо. З часу створення у 1953 році на території села рибгоспу «Борщівка» і до пенсійного віку, захопився важкою, але близькою для нього профе-сією, ставши рибалкою. Адже обістя Шандруків межувало з річкою та ставом, тож з раннього дитинства знав таємниці цих водойм, їх живий світ. Роками набутий рибацький досвід переймало молоде поповнення робітників та спеціалістів підприємства.
Пройшовши буревій війни, де ламалися долі і характери солдатів, Василь Гнатович зберіг в собі духовні сили з усталеними українськими сімейними цінностями, де тісно пов’язані між собою любов до ближнього, шанобливе ставлення один до одного. Близькі та родичі віддячували йому тим же. Турбувався життям старшої сестри Антоніти, бо її чоловік Дмитро Тупол був важко поранений у Другій світовій, а потім, працюючи першим редактором лановецької районної газети, довго не прожив і помер у 1951 році, залишивши молоду вдову та двоє дітей. Не забував про брата Пилипа, молодших сестер Олену та Ольгу. З усією батьківською відповідальністю ставився до виховання своїх дітей – Нони, Володимира, Раїси. Не чули вони від нього крику, лихослів’я. При вчиненні якоїсь дитячої витівки для них була кара: дохідливі, присоромлюючі батьківські слова. Відрадно, що добрі родинні гени передавалися у спадок. Мати Василя, Секлета Василівна, наприклад, де б не працювала чи знаходилась, завжди співала українські народні пісні. Не дивно, що, маючи чудовий бас, Василь Гнатович часто співав у церковному та сільському хорах. Дочка Нона, здобувши професію культпрацівника, працювала бібліотекарем, а Раїса й досі працює директором місцевого будинку культури. Син Володимир обрав професію вчителя, зараз – директор Снігурівської середньої школи і активний учасник місцевого хору. Раїса Василівна розпо-віла, що, навчаючись у лановецькій музичній школі, мріяла мати власного баяна. І хоч в сім’ї з грошима було сутужно, бо саме будували хату, батько продав теля, аби заповітний інструмент заграв у руках доньки.
Гнатович мав багато захоплень, талантів, серед яких і малювання. Своє бачення неповторної природної краси він втілював у художніх полотнах. Кілька написаних ним картин бережно зберігаються в родинному будинку.
Виявилось, що більшість членів сім’ї Василя Гнатовича захоплюються малюванням, навіть правнучка Вікторія. А ще Гнатович – пристрасний мисливець, часто збирав навколо себе любителів полювання, розповідаючи про воєнні дороги, особливо Маньчжурією, у доказ показуючи сторінку з китайської газети, привезеної звідти.
Та життя не вічне. Після виснажливих воєнних років, нелегкої рибальської праці у 1987 році Гнатович відійшов у інший світ…
Молодша дочка, Раїса Василівна, проживаючи в батьківській хаті, бережливо, з любов’ю переглядає його численні бойові та трудові нагороди, пожовклий від віку пісенник. А коли з’їжджаються члени родини, разом співають улюблені батькові пісні під акомпанемент баяна, купленого колись Василем Гнатовичем.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
На фото: В.Г.Шандрук, 1984 рік.
