9 червня біля могили розстріляних воїнів УНР о.Ігор Шаринський та о.Мирон Бречко відправили поминальний молебень.
Перед громадськістю виступив міський голова Р.Казновецький із спомином про час, коли відбувалися археологічні розкопки, а згодом і урочисте перепоховання розстріляних більшовиками офіцерів. Як голова комісії при міській раді, подякував членам комісії Ользі Рудюк, Сергію Лисаку, Петру Стецюку, Івану Лобуню, Григорію Басюку, Володимиру Наконечному, Ігорю Шаринському за сприяння і підтримку звернення до Інституту національної пам’яті з проханням провести археологічні розкопки на предмет встановлення у цій братській могилі кількості захоронених.
Ганна Фурманюк (на фото), на батьківському обійсті якої в клуні переховувалися петлюрівці, традиційно читала власну поезію-присвяту загиблим героям.
До підніжжя могили представники влади району і міста та місцеві активісти-краєзнавці поклали квіти.
Трохи історії:
“Петлюрівська могила” — це народна назва поховання воїнів УНР, які були розстріляні більшовиками на початку червня 1919 року на околиці нашого містечка Ланівці, що входило до Крем’янецького повіту Волинської губернії. Це наймасовіше поховання того періоду на території району. Могила свідчить про жорстокі бої на Лановеччині, і вони закарбувалися у народній пам’яті, хоча наукових досліджень на цю тему ще не проводили.
З початком українського відродження (у кінці 80-х років ХХ століття) місцеві краєзнавці опитували і записували свідчення поодиноких місцевих мешканців, які дожили до цього часу.
За розповідями старожилів вдалось відновити хронологію подій:
– полонених загнали в клуню Романа Гуменюка;
– розстріл відбувся, напевно, над ранок. Люди чітко пам’ятають, що вранці у суботу містечкових євреїв (святково одягнених) більшовики змусили викопати яму і знести в неї тіла розстріляних. Таким чином поглумились і над євреями;
– також багато ланівчан пригадують червоноармійця, котрий дуже плакав над одним із убитих, бо впізнав у ньому рідного брата;
– всі свідки подій стверджували, що з Ланівців решту полонених відправили в бік Ямполя-Святця, де з ними й розправились;
– старожили свідчили, що були втікачі, один з них залишився на Лановеччині і після відступу Червоної армії поселився в селі Краснолука, змінивши своє прізвище.
Уже в часи польської окупації відбувалося вшанування пам’яті. До 1938 року на Петлюрівській могилі в Ланівцях на другий день Зелених свят кожного року служили панахиду. Відправляли її священики о.Микола Малюжинський та о.Віктор Романовський. Та перед війною поляки заборонили відправу.
Під час німецької окупації на могилі воїнів УНР теж відбувалися панахиди.
Із встановленням радянської влади згадувати “петлюрівців” і вшановувати їхню пам’ять знову було заборонено. У кінці 1960-их — на початку 1970-их років були проведені меліоративні роботи, тоді ця ділянка перейшла в категорію “сільськогосподарські угіддя”. Протягом багатьох років жителі цієї місцевості восени або ж навесні спостерігали одну і ту ж картину: трактор Т-150 з важкими плугами багато разів проходив саме по цьому пам’ятному місцю. Для чого це робилось — відомо — щоб стерти з лиця землі будь-які ознаки пам’яті про ці часи. На кінець 1980-х років висока могила з величезним колись хрестом зовсім осіла.
В травні 1990 року місцева ініціативна група прийняла рішення про впорядкування могили і збору інформації про цю трагедію. Перш за все було зібрано і записано розповіді очевидців.
У 1991 році силами громадськості поховання воїнів УНР відновлено, встановлено дубовий хрест.
Вже багато років поспіль у вівторок після Зелених свят всі небайдужі збираються на панахиду біля Петлюрівської могили. Місцева ініціативна група неодноразово зверталась до різних державних установ щодо належного пошанування загиблих українських вояків. Реагуючи на звернення громадськості, Український інститут національної пам’яті включив у план досліджень на 2018 рік археологічні розкопки у місті Ланівці. У серпні 2018 року працівники комунального підприємства Львівської обласної ради “ДОЛЯ” розпочали розкопки. Археологічні знахідки повністю підтвердили свідчення місцевих жителів. Могильний насип зроблено саме в тому місці, де були захоронені воїни дієвої армії УНР. Людська пам’ять виявилась сильнішою від всіх дій червоної влади.
Висновки спеціалістів:
– захоронення хаотичне, тобто, людей тут ніхто не складав згідно закону схід-захід, а просто поскидали будь-як;
– одні лежать лицем вверх, інші — лицем вниз (видно, що люди були стягнуті і скинуті в яму);
– про те, що вони були розстріляні, свідчать рештки куль, знайдені біля кісток і в кістках;
– і є навіть розривні кулі (вони міжнародною конвенцією були заборонені до використання, тим паче, до розстрілу військовополонених);
– за рештками, стверджували археологи, видно, що більшість загиблих віком до 25 років, бо черепні кістки у них ще не повністю зрослися. Траплялися черепи, проламані прикладами гвинтівок та розсічені шаблями;
– фахівці пояснюють: більшовики так добивали після розстрілу тих, хто вижив.
Таким чином, археологи в цьому захороненні виявили останки 41 воїна Дієвої армії УНР.
Події, що відбувались у нашому регіоні, були нерозривно пов’язані з тими, що відбувались в Україні. Це — створення Центральної ради, проголошення незалежності УНР, прихід до влади Павла Скоропадського, антигетьманське повстання, прихід до влади Директорії.
Ситуація вже у січні 1919 року виглядала в багатьох моментах катастрофічною для відновлення держави. Проти УНР воювали на сході більшовики, на півдні — війська Антанти і білогвардійці, на південному заході вичікувала Румунія, окупувавши Бессарабію і Північну Буковину, а на заході Українська Галицька Армія воювала з Польщею, сподіваючись на підтримку УНР, армія котрої і сама стікала кров’ю в протистоянні з численними загарбниками.
Інформацію, що стосувалась безпосередньо подій цього часу у нашому регіоні, ми отримали під час чину перепоховання вояків Дієвої армії УНР 5 жовтня 2018 року від співробітника Українського інституту національної пам’яті Павла Подобєда. Він наголосив, що це стало можливим завдяки тісній співпраці місцевих краєзнавців з військовими істориками. Вдалося не лише встановити, під чиїм керівництвом служили “петлюрівці”, а й з’ясувати, що відбувалося в їхні останні дні.
Зокрема, на півночі Тернопілля, в районі між Кременцем і Бродами зосередилося велике угруповання Дієвої армії УНР і відбувалось перегрупування та бойове злагодження тих підрозділів, які залишались вірними синьо-жовтому прапору. Тил практично втрачено. Всі ешелони з боєприпасами та амуніцією зосереджені на станціях Броди, Радивилів та Дубно. Штаб армії, уряд та всі центральні установи УНР перебували в Тернополі.
На початку червня 1919 року українському війську вдається здійснити низку успішних наступальних операцій. І фронт з Кременця через Ланівці почав рухатися на південний схід (на сучасну Хмельниччину). І, власне, в цих важких боях понесли численні втрати українці.
Приблизно 11 червня 1919 року в околицях села Борсуки хлопці з 2 куреня 10 Сірого полку потрапили до полону червоних. Невеликій частині цього куреня (за сучасними мірками це батальйон) вдалося вирватися з оточення червоних і на чолі з сотником Сергієм Тараном ці хлопці змогли вийти з оточення; частина підрозділу таки потрапила до рук більшовиків і їх відвели до Ланівців, де на західній околиці утримували принаймні одну добу в клуні місцевого мешканця. Полонених вояків стратили 13 червня 1919 року і скинули до поховальної ями.
Підготувала Тетяна ЛИСАК,
керівник гуртка “Історичне краєзнавство” будинку дитячої та юнацької творчості.
Фото Наталі ГАМЕРИ.
