“Нам судилося бачити, чути і переживати більше, ніж можна було сподіватись, протягом одного життя людини”.
Улас САМЧУК, письменник.
Життя складається так, що в ньому постійно чергуються народини і смерть, ламаються долі, розбиваються мрії, а тоді, невідомо звідки, з’являється неймовірна духовна сила, що нестримно перемагає ці лихоліття, трагедії, стаючи передвісником приспаної долі. Однією із таких трагедій стала Друга світова війна, що чорним крилом накрила землю і призвела до великих людських втрат — поглинула у своїх жорнах біля третини від сьогоднішнього населення України. Не виняток і село Борсуки…
Після приходу на Західну Україну у вересні 1939 року радянської влади незабаром розпочали мобілізацію в ряди Червоної армії. Борсуківляни, які поповнили військо, ще на початку червня 1941 року першими зустрічали завойовників. З них 12 — пропали безвісти, на рядових Павла Андрощука та Петра Хом’яка чекала смерть у німецькому полоні, Кирило Закидальський, Іван Ліщук, Ульян Стогній та інші після важких поранень померли. До кінця своїх днів їхні батьки намагалися відшукати хоча б місця захоронення, але хто тоді, у воєнному вихорі поразок, слабкості стратегічних укріплень, помилок командирів і, як наслідок, некерованої червоної армії та шаленого натиску окупантів, міг облікувати чи по-християнськи поховати загиблих бійців? Залишилися на довгі роки лише пам’ять і незагоєні рани матерів. Як стверджують автори книги “Поле битви — Україна”, “…до грудня 1941 року німецькі війська розбили 300 дивізій Червоної армії, в полон захоплені майже 4 млн червоноармійців, понад 1,2 млн загинули”. Серед них, за неповними даними, 8 моїх сільчан.
Але зажерлива війна вимагала все нових людських жертв, і в березні 1944 року, під час чергової хвилі мобілізації, 160 здорових, працездатних чоловіків забрали для поповнення військових частин Червоної армії. І хоча в останні роки з допомогою союзників і мирного населення армія матеріально зміцніла, піднявся дух перемоги, у домівки селян чорним вороном одна за одною “прилітали” похоронки. За три місяці на фронті загинули 36 борсуківлян. Були сім’ї, які втратили кількох синів: Миколу та Григорія Ліщуків, Євгенія і Андрія Партиків, Івана та Семена Коцюрбів, Івана та Андрія Лукащуків та ін.
Не сподівався ветеран Першої світової війни Карпо Гродський, який врятував у другій половині 20-х років минулого століття від тифу і голоду дівчинку-одеситку Катерину, привіз її в с.Борсуки і влаштував життя, що в кінці 1944 року втратить свого сина, гвардії старшого сержанта-червоноармійця Олександра, який загинув в бою з нацистами на німецькій землі.
Пішли на війну і патріотично налаштовані молоді хлопці, які до цього вели національно-визвольну боротьбу за волю України на невидимому фронті. Вони влились в ряди червоноармійців “з метою закріплення оунівців у цій структурі та для проведення агітації”, виконували накази проводу ОУН. Спецслужби не дрімали і через деякий час 16 патріотів заарештовують та ув’язнюють на 10 і більше тюремних років. Серед них — двадцятитрирічні Євген Андрощук, член ОУН, розвідник, співробітник СБ; Михайло Гривас, вояк УПА; та молодші за віком члени ОУН, вояки УПА Петро Шевчук, Никифор Волянюк і зовсім юні Федір Ліщук, Петро Сидорук, Тимофій Шандрук та інші.
Міцних, розумних синів вигляділи Григорій Єрмолайович і Надія Яківна Шаблисті, готуючи їх до селянської праці. Але війна перекреслила їхні сподівання. Леонід з Петром поринули у підпільну національно-визвольну боротьбу, ставши членами ОУН, а Карпо та Андрій пішли на фронтові рубежі. Згодом Петра та Леоніда, як націоналістів, арештовують та ув’язнюють на 10 років у копальні півночі Сибіру, де Петро помер з невідомих причин. Найстарший Андрій у мирний час все життя пропрацював у колгоспній кузні. Карпо, втративши на війні ногу, працював обліковцем, комірником в колгоспі. Але не давали спокою єфрейторові, який був нагороджений орденом “Отечественная война І степени”, медичні комісії, що, для підтвердження інвалідності, вимагали щоразу з’являтися на обстеження, ніби за цей час виросла нога.
Активно розгорнули національно-визвольний рух у складі УПА новостворені загони, очолювані командирами-борсуківлянами Тимофієм Басюком (“Яворенко”) та Панкратом Трачуком (“Меч”), що базувалися не лише на Лановеччині, а й в інших районах Тернопільщини. На рахунку повстанців — визволення в’язнів з Кременецької тюрми, захоплення ворожої техніки, велика кількість знищених окупантів, звільнення з полону селян.
На початку 1944 року (можливо в кінці 1943-го) було злочинно вбито “Яворенка” і аж у серпні 2008 року його останки разом з останками кількох загиблих побратимів знайдено в криниці на хуторі с.Синівці та перепоховано на борсуківському кладовищі. У тривалому бою з переважаючою кількістю енкаведистів в листопаді 1944 року біля с.Панасівка загинув “Меч”. У цьому ж селі його було захоронено.
На фронтах Другої світової борсуківляни проявляли героїзм, сміливо йшли в бій, але через свою скромність не розповідали про ці події у мирні дні. На вулиці Козаковій жив неговіркий, але товариський Антін Бондарук. Його старший брат Кузьма ще в 1940 році був призваний в ряди Червоної армії, а в перші місяці війни батьки втратили з ним зв’язок, він і досі рахується зниклим безвісти. Антін, який воював в останні роки війни і зазнав поранення, ніколи навіть рідним не розповідав, за що отримав військові нагороди — орден “Отечественной войни ІІ степени”, медалі, в тому числі “За боевые заслуги”. В мирний час тяжко працював у колгоспі. Та далися взнаки важкі фронтові дороги і поранення — прожив лише 67 років.
У неспокійний 1940 рік, рік поспішної колективізації, селянина з діда-прадіда Іларіона Андрощука проти власної волі обирають головою колгоспу. Довелося терпіти вимоги влади, захищати селян від свавілля, турбуватися про засів полів (колись власних наділів та зниклих переораних меж). У сорокарічному віці він пішов на війну, де був поранений. За бойові заслуги одержав ряд медалей, зокрема “За боевые заслуги”. До кінця своїх земних літ столярував.
З сім’ї Антона Коцюрби, де менший син Яків був ще підлітком, воював і залишився живим син Василь, який на фронті став механіком-водієм самохідної артилерійської установки механізованого полку. Ось що написано в представленому рапорті для нагород: “В бою за населений пункт Шенхайн, коли зі строю була виведена пушка, єфрейтор Коцюрба на своїй самохідній машині ввірвався в оточення ворога і знищив три ручних кулемети та 20 ворожих солдатів”. За це нагороджений медаллю “За отвагу”. І це не єдина його нагорода. Після війни, як і батько, працював будівельником, комірником в колгоспі. Добре грав на духових інструментах.
Потяг до музики мав і фронтовик Филимон Гродський. Щоб тішити музикою односельчан, привіз з фронту трофейний акордеон. За бойові заслуги був нагороджений орденом “Отечественной войни ІІ степени” та ін.
Ще про багатьох односельчан, які в грізний час воювали, можна розповідати. Різні за політичними поглядами, освітою, звичками та характерами, статками, вони мали спільну мету — здобути волю для українського народу, навіть ціною власного життя. Їхні могили розкидані по чужих землях. З боїв Другої світової війни живими повернулися майже половина з мобілізованих борсуківлян…
Минають роки. З ними відходять у вічність воїни. Сьогодні у селі немає вже жодного ветерана. Не виходять на дорогу солдатські вдови, виглядаючи своїх рідних з війни, бо все це пережили і, як їхні чоловіки і сини, відійшли в інший світ. Ще досі виникають суперечки, міркування щодо пошуку істини, хто воював краще і за що — фронтовики чи повстанці. Та побратала їх наша ненька земля, взявши навіки у своє лоно.
Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
На фото Юлії Колеснік: пам’ятник загиблим воїнам-односельчанам у 1941-45 рр. у Борсуках.
