“Їхня пам’ять – музей коштовностей, який ми колись розгубили”.
Ліна КОСТЕНКО.
Все важче і важче жилося у місті простому люду. Колись відома на весь світ курортна Одеса, до якої з’їжджалися відпочивати керівники держав, відомі політичні та культурні діячі, ледве дихала із запровадженням карткової системи, дефіцитом продуктів першої необхідності, страйками, демонстраціями, а з 1915 року ще й поширенням епідемії висипного тифу, що не стихала до кінця громадянської війни. Хоч місто у Першу світову вважалося тилом, але до 20-х років минулого століття тут 8 разів змінювалася влада.
Нелегко було й сім’ї Карпа Максимовича Гродського, учасника цієї війни, молодшого медичного працівника одного з численних військових шпиталів, вірогідно, Галицької армії. На службі унтер-офіцер отримував продуктові пайки, грошове забезпечення, що давало можливість зводити кінці з кінцями, утримувати велику сім’ю. Разом з дружиною Феофанією, або просто Фанею, ростили двоє синів і стільки ж дочок. Ходили тривожні чутки, що Одеса готується до масової евакуації в Крим. Гродські й собі намірились кудись виїхати. Але куди? Солдат царської, пізніше галицької армії, не мав бажання чекати на Червону армію, пам’ятаючи, як у 1919 році її військові розстріляли кілька сотень поранених в одному зі шпиталів. Було два шляхи переїзду: на рідну для Феофанії Платонівни Київщину чи на батьківщину Карпа Максимовича — Волинь. Вирішили вирушати на Західну Україну, де не було голоду, епідемії хвороб, тож, спокійніше.
На початку 1920 року, коли Одесу оточила Червона армія, залізничний вокзал ледве стримував натовп людей: приїжджих, щоб зустріти більшовиків, втікачів від них або від невідомого страху. Раювали тут так звані “щипачі”, очищуючи кишені багатих, кри-мінальні та просто злочинці. Пильно слідкуючи, не випускаючи з поля зору свою сім’ю, Карпо Максимович помітив принишклу і затиснуту в кутку, бідно одягнену, змарнілу дівчину, яка безпорадно, із сумними очима дивилася на людський потік. Весь її вигляд благав: “Пожалійте, врятуйте”. Не втримався, підійшов. Відчувши приязнь і доброту чоловіка у військовій формі, чорнявка розповіла, що вона місцева, батьки повмирали від тифу, а квартиру забрали невідомі. Не маючи житла і роботи, вирішила кудись податися. Гродські, порадившись, запропонували одеситці їхати з ними на Тернопілля. Катерина (так звали дівчину), повагавшись, погодилася.
Поїзд щоразу зупинявся, вбігали озброєні люди, називаючи себе представниками різних партій і влад. Виводили підозрілих, декого розстрілювали, багатих пасажирів грабували. Під час перевірки документів Катерину називали сестрою Фані, бо вона була молодша за неї на 11 років. Доводилося пересідати з одного потягу на інший, адже графіка руху ніхто не знав. Подружжя захвилювалося, притиснувшись до закіптюженого вікна вагона, проїжджаючи територію Київщини, пильно оглядаючи кожну місцину. Для обидвох цей край був дорогий. Царський російський солдат Карпо Максимович зустрів тут Першу світову війну, пройшов військовий вишкіл і курси військових медичних працівників, а також покохав миловидну дівчину Феофанію, родом звідти, одружився. Шпиталь, в якому працював, постійно пересувався за лінією фронту і молода дружина їхала з ним, наповнюючи його життя сімейним спокоєм, затишком. Коли шпиталь реорганізували на стаціонарний в Одесі, звили там своє гніздечко, народили дітей Бориса, Анну, Марію, Олександра.
Після кількатижневої виснажливої дороги Гродські добралися у с.Борсуки. Тоді Речі Посполита, після Ризької угоди у березні 1921 року, встановлювала свої закони і порядки на волинських землях, до яких поступово почали звикати. Оселившись у Карпового батька, сім’я допомогла влаштуватися у пустуючій хатинці Катерині, яка згодом найнялася робітницею до сусіда, заможного Гната Волянюка. Самі ж Гродські викупили 5 десятин поля, збільшивши батьківські землі, стали господарювати. Згодом усвідомили, що автоматично отримали громадянство Польщі і кордон на річці Збруч ізолює їх від родичів дружини. Карпо, маючи певний медичний досвід, лікував односельчан від нескладних хвороб.
Дружина сусіда Волянюка, хво-ріючи довгий час, раптово померла. І через деякий час вдівець одружився на Катерині. Так, не сподіваючись, бідна, осиротіла одеська дівчина стає заможною господинею, а згодом матір’ю, народивши дівчаток Антоніну, Зінаїду, сина Тихона.
Дорослішали в обох сім’ях діти, частіше велися розмови про війну, що поширювалася Європою, наближаючись до Волині. Відчуваючи це, польська влада посилювала репресивну політику щодо українців: не припинявся наступ на православну віру, закриття громадських організацій, кооперативів. Проте для польсько-німецької війни уряд мобілізовував волинян у військо Польщі задля її захисту.
Пожвавився патріотично-націоналістичний рух у селі. Масово організовували вшанування біля могил загиблих петлюрівців. Тимофій Басюк пришвидшив навчання сільських хлопців військової справи. Не сходила з уст мова про ОУН. Карпо Максимович з тривогою очікував вечорами своїх синів з нібито вечорниць. Він побоювався за їхню долю, спостерігаючи, як сусідський Тихон часто збирав навколо себе хлопців, про щось гаряче дискутуючи, давав заборонену літературу. Син Сашко повертався додому замисленим і збудженим.
Притихло село, очікуючи невідомих подій, коли нашвидкуруч виїхала графиня Ржевуська, чиновники гміни. Прихід Червоної армії у вересні 1939 року Гродський очікував насторожено. Зміни не забарилися, звідкілясь з’явилися списки “ворогів народу” і вже у 1940 році за чиїмось донесенням першою відправили на спецпоселення в Пермську область сім’ю лісника графині, 68-річного Устима Стогнія (7 чоловік). Живучи на хуторі біля лісу Кіптиха, мали велике господарство. На початку 50-х років частина з них повернулися із заслання, бідували.
Почалася мобілізація в армію. І вже на початку Другої світової війни на території України 12 молодих борсуківлян пропали безвісти, 7 загинули в боях.
Катерина Григорівна Волянюк, залишившись після втрати чоло-віка вдовою, ледве справлялася з господарством. Правда, допомагали діти, але недовго. Антоніна і Зінаїда вийшли заміж, пішли в невістки, а надія на Тихона зникла, бо у 1942 році його примусово забрали на невільницькі роботи до рейху. Пізніше він зміг втекти і у селі проводом ОУН був призначений станичним. Поїхала у “на-цистський рай” і старша Карпова дочка Анна за свою сестру Марію, котра виховувала сина. Після звільнення американцями вона повернулася додому, працювала кравчинею і шкодувала, що відмовилася від еміграції в США, знаючи про вільне і добротне життя невільників, які погодилися їхати за океан.
У Карпа Максимовича поповнювалася сім’я. Одружившись, старший син Борис з Наталією народили йому онука Іллю, а дочка Марія, зустрівши і покохавши ще у перший прихід Червоної армії червоноармійця, вікнинчанина Івана Полоза, подарувала другого онука — Володимира.
Після звільнення від нацистських окупантів весняна пора 1944 року кликала селян у поле, але війна вимагала поповнення людських ресурсів. Ветеран Першої світової К.Гродський проводжав на фронт Другої світової двох синів — Бориса та Олександа, зятя Івана. Пішов з ними і сусід Тихон. Першою похоронку отримала Марія. В ній повідомляли, що рядовий Іван Дмитрович Полоз загинув 7 грудня 1944 року у бою за столицю Угорщини — Будапешт. Пізніше сім’я дізналася, що за героїчний вчинок його нагородили орденом Слави ІІІ ступеня. Через кілька десятків років син загиблого Володимир відвідав могилу батька на кладовищі біля Будапешта, віддав шану і привіз грудку угорської землі на могилу своєї матері.
Про старшого сержанта Олександра Гродського відомо, що у листопаді 1944 року пропав безвісти. Не повернувся і Тихон Волянюк, якого арештували в армії як члена ОУН і ув’язнили на 10 років. Та через рік він помер у в’язниці. Лише Борис повернувся живим і неушкодженим, але недовго прожив. Вже після війни, у мирний день, допомагаючи батькові Карпові у полі, раптово помер. Гірко і боляче відчувати втрату синів. Але так вже повелося, що одні приходять, а інші йдуть у життя вічне.
У 1947 році відправили на спецпоселення на сибірські землі Росії за сина Тихона Катерину Волянюк разом з дочкою Зінаїдою.
Колись чорнявий, з буйним чубом, козацькими вусами, та вже посивілий у 60-ті роки, працюючи будівельником у колгоспі, не забував осиротілі сім’ї своїх дітей — Бориса та Марії, встиг ще потішитися онуком Іллею, правнуками Василем, Ростиславом, Володимиром, Ларисою, бо наймолодша Оксана народилася пізніше.
Втративши у 1959 році вірну, доброї вдачі дружину Феофанію Платонівну, К.М.Гродський прожив ще 10 років. Відійшовши у вічність, залишив живих свідків подій у відгомоні між двома світовими війнами.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
