icon clock19.01.2024
icon eye2402
ОСОБИСТОСТІ

Любов до Батьківщини була на першому місці: життєві пріоритети мужнього «Історика» з «Едельвейсу»

  Минає 40 днів з часу загибелі Воїна-Героя Олега Степанушка

  Олег народився у 1982 році в сім’ї Любові та Геннадія Степанушків, які проживали в Поліському краю, на Житомирщині. Та радіаційна хмара Чорнобиля заставила покинути рідні місця і переселитися на Волинь.

  У 1992 році сім’я Степанушків приїхала до Лановець. Батько знайшов роботу, Олег продовжив навчання у 4 класі Лановецької ЗОШ І-ІІІ ст. № 1, а мама доглядала маленьку сестричку Катю.

 Олег закінчив Лановецьке профтехучилище, здобув спеціальність механізатора. Правда, до машин його не дуже тягнуло, але не цурався ніякої роботи. Працював у колгоспі, на підприємстві “Ланівцігаз”, а у 2006 році поїхав до Києва. Саме на той час зустрічався з дівчиною, якій зробив пропозицію стати дружиною. Батьки схвалили вибір сина. І він поїхав “заробляти на весілля”. Подружжям стали Оксана і Олег Степанушки у вересні 2007 року.

  У 2008 році родина Степанушків важко пережила втрату батька Геннадія Михайловича. Олег став опорою й підтримкою матері, сестри і своєї молодої сім’ї, яка поповнилася донею. Саме донечки дуже хотів і навіть вибрав заздалегідь їй ім’я – Cофія.

  Після київських заробітків трудився на комбікормовому. У вільну хвилину, у вихідні, не упускав можливості порибалити. А коли відкривалося полювання – був серед завзятих мисливців, яким завжди щастило. А на день народження дружини, яке святкували 22 грудня, завжди мав бути печений заєць!

  Підростала дочка, задумувалися над її майбутнім. Олег вперше поїхав на роботу в Польщу у 2019 році. Три місяці важко працював на м’ясокомбінаті. Але після відпочинку вдома знову вирушив за кордон, на дорожні роботи, в садах, де також випадало навантаження, особливо в час поширення коронавірусу. Маючи щиру натуру, підтримував і тих, з ким доводилося ділити долю заробітчанина. Оцінюючи відповідальність і порядність такого працівника, польські господарі телефонували і знову запрошували його приїжджати.

  У 2022-му Олег повернувся з Польщі. Протягом двох місяців лікував зуби. 24 жовтня, в день його народження, із військкомату вручили повістку. Пройшов медкомісію, висповідався в церкві.

All-focus

У січні за командою вирушив із призваними чоловіками, однак вночі повернувся додому. 8 березня в групі мобілізованих відправився у Рівне.

  Приїжджала Оксана, привозила закордонний паспорт, бо звідси група направлялася на навчання в Англію, де перебували 35 днів. Після повернення Олег став в обороні на Бахмутському напрямку у складі 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону “Едельвейс”.

  Торік у травні отримав поранення у праву ногу, лікувався в Харківському госпіталі. Після одужання повернувся до побратимів. У липні – поранення у спину. Знову діставали осколки.

  28 серпня приїхав у відпустку. Коли спілкувався з донькою і поцікавився, ким вона хоче бути, Софія відповіла, що піде вчитися на військову. Ще з 7 класу, а особливо відтоді, як батько був призваний до ЗСУ, вона стала самостійною, відповідальною і вже готується до вступу у військове училище. Закінчила музичну школу, тепер працює з літературою.

  3 грудня, згадує Оксана Степанушко, чоловік повідомив, що вирушає на позицію, де “все спокійно”, і буде дзвонити, коли зможе. 9-го – дзвінок, розпитав, чи все зробили вдома, що наказував. 10-го – нема зв’язку. А в понеділок розпочався наступ рашистів. Олега, як згодом розповів його побратим Андрій, вразили осколки в руку, ногу, грудну клітку. Зразу наклали турнікети. В обід доставили в лікарню. Але, на жаль, врятувати не вдалося…

  Олега завжди цікавила історія. Ще разом з батьком вони переглядали документальні фільми, особливо періоду УНР, ЗУНР, досліджували і шукали матеріали про події у першій, другій світових війнах. “Історик” – такий вибрав собі позивний. Мав твердий і мужній характер. Любов до Батьківщини була в нього на першому місці. На бойових позиціях його побратим говорив після поранення Олегові: “Чому ти не збираєш документи, що ти чорнобилець…”, але Олег – Воїн, і очі горіли в нього, коли розповідав про військові дії. Мав якесь відчуття-передбачення про події, але запевняв дружину: “Буде третє поранення, але виживу. Інвалідом не буду, в полон не попаду”…

  В оселі Степанушків щодня Оксана і Софійка, а також мама Любов і сестра Катерина згадують кожен крок, кожне слово свого дорого сина, чоловіка, батька, брата і вдивляються у фотографії, що відображають спільне минуле. Його найдорожчі, улюблені речі, картини зібрані в окрему пам’ятну композицію “Він завжди буде з нами!” І приходить у сни – живий, щирий, добрий, обнімає своїх коханих людей…

  Вічна пам’ять і вічна слава та вдячність Воїну-Герою!

Марія РОМАНЧУК