Від початку великого Голодомору в Україні минає 90 років. Сумними поминальними хвилями відзначили ці трагічні роковини в Україні. Горіли свічки у вигляді жертовного хреста на Майдані Незалежності у Ланівцях, горіли свічки у вікнах багатьох осель нашого волинського краю. Бо старші мешканці Лановеччини добре пам’ятають, як перебиралися з боку Хмельниччини і Збруча знеможені люди, ходили по селах і просили кусок хліба чи якоїсь поживи…
Цій трагічній сторінці в нашій історії були приурочені уроки у школах, заходи у закладах культури і чергове засідання у Клубі активного довголіття, що відбулося в міській бібліотеці. Мільйонні жертви Голодомору поминали хвилею мовчання.
Ведучі С.Пчола та В.Барановська перегорнули сторінки спогадів, записані в очевидців голодомору Н.Петренко, Н.Аржаної, Є.Гуцалової, які ввійшли у Книгу пам’яті Тернопільщини. Звучала сумна пісня «Голод» у виконанні С.Харчишина та Ф.Рибака.
Ніна Тимофіївна Сивак, корінь якої з Мар’янівки (Хмельниччина), згадувала розповідь своєї матері про 1932-33 роки: селом ходили голодні, просили хоч картопляного лушпиння. Але мама видоювала корову і націджувала молоко в гладущик, з якого напувала тих знеможених людей. Вони за те руки їй цілували… А в Осниках з горбочка часто перекидали на сусідню територію їжу, яку й підбирали на Хмельниччині. А війна принесла нові страждання. Коли бомбили села – ховалися в льох. Худобу, коней забрали на потреби воєнні. Зерна нема. А їсти хочеться. Зранку рвали лободу, щоб сколотити якоїсь юшки. А в жнива мати ходила жати збіжжя аж в Іванківці на цілий день. За це хтось годував кашею, а хтось крупинкою молока й куском хліба. Приходила додому знесилена, босі ноги – обдерті… Батька забрали на фронт. При звільненні Польщі він загинув. 17-річного брата теж мобілізували. Залишилося четверо в родині, на яких одні чоботи. А 14-літній брат носив з Ямполя (за нарядом бригадира) мішки із зерном для посіву. Молодші ходили в школу, в якій мерзли, бо приміщення не опалювали. У ті 1946-47 рр. посіяли зерно, а вродила дрібненька соломинка, лиш кукіль. Тож голодовка повторилася. Зате після голодового року встановили податок на дерева – сім’ї «вділили» аж тисячу рублів. Довелося матері тяжко працювати, щоб виживати разом з дітьми…
Спомин від Олексія Басія про голод у 1946-47 рр.: ходили люди, просили їсти. Ми снідаємо – мама, батько, дід, діти. А баба біля п’єца варила дрібну картоплю для курей. Сказала людям почекати, щоб їх погодувати, бо витягує казан і виливає в посудину. «Ой, — просять ті, — не викидайте ту картоплю, дайте нам, і солі до того…» І більше нічого не хотіли.
Поділилися спогадами і Галина Сальна, Галина Стаднійчук. А почуття, які опанували присутніх, відобразила пісня «Засвіти свічку» у виконанні Н. Сташук та К. Костик. Символом пам’яті для присутніх стали хлібчики, якими вгостили ведучі.
Питання голоду актуальне і в сьогодення, коли Україна веде боротьбу із московськими окупантами. У захоплених територіях росіяни так само грабували населення, забираючи продукти, випорожнюючи комори, холодильники, погреби… А в яких непростих умовах доводиться долати ворога нашим захисникам і захисницям, що іноді й води напитися їм доводиться з річки чи після дощу… Але наш народ нездоланний. І про це була пісня «Лелеки в дорозі».
Марія РОМАНЧУК
