Більшу частину свого життя я прожила в так званій “бульбашці”. Бульбашка — це життя на заході України, де в кожного регіону є діалекти, але мова одна — українська. Щоправда, телебачення та друкована література не завжди відповідали моїм потребам, адже публічний простір був переповнений російськими наративами. Приїжджаючи в столицю, або ж на схід і чути російську здавалось нормою, бо ж в силу свого віку мені вдалося швидко опанувати “іноземну” через перегляд мультфільмів та кіно. Тоді з екранів всі, хто володів українською, зображувались неосвіченими селянами, які вивертали щелепу, щоб їх зрозуміли “городські”. Явище було недолуге, бо ж Україна на той час вже суверенна і незалежна, але мовне питання було не на часі, інакше над ким тоді жартувати? Пригадую, як дурнуваті комедії були українською, а серйозні детективи, мультфільми, цікаві пригодницькі фільми та драми — російською.
Мені було 10 років, коли почалась Революція Гідності. Я з сім’єю безперервно слідкувала за новинами. Батьки пояснювали, що на моїх очах твориться нова історія. Люди, яким було не байдуже, протестували на головній площі країни проти корупції, свавілля правоохоронних органів, підтримуючи європейський вектор зовнішньої політики України. Ми показали, що сепаруємось від російської імперії, показали, що українська нація існує і ми не шукаємо нічого спільного з тими, хто вважає, що Україна — помилка на політичній карті. Радянщина, шароварщина поступово викорінювались. Постать щирого українця перестала бути просто салом, борщем, барвіночком і знедоленим Шевченком. Студентство, представники інтелігенції, відомі особи та люди з різних регіонів та вікової категорії співали разом гімн, де слова про Свободу мають дуже глибоке значення. Зрештою, далі були криваві події: Небесна Сотня, АТО на сході та анексія Криму. Здавалося б, росія — такий відомий і помітний ворог, не друг і не брат. Розірвання мовної, культурної ідентичності з імперією — головна умова для побудови успішної нації, яка отримає своє місце під сонцем серед європейської спільноти. Але сучасні події показали, що ми насправді обрали дуже лагідну модель українізації.
Мені було 18, коли почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну. Повномасштабна війна, яка стосується кожного українця, бо обсяги зброї російської армії нескінченні, а катування людей, руйнування нашої інфраструктури, варварське знищення домівок для тисячі людей відбувається щодня. І знову вбивства цвіту нації.
Зараз мені 19 і повномасштабна війна триває 6 місяців. Я звикла до звуків повітряної тривоги, виробила звичку постійно моніторити новини й віддавати Франка на донати для ЗСУ. Здається, що звикла до війни та збройної агресії росії в сторону моєї держави. Мені болить, що захисники та захисниці віддають життя за те, щоб я могла прокинутись зранку. Героїв, яких ми вже ніколи не побачимо, вбивають російськомовні кати, російською мовою віддають накази для обстрілу мирних мешканців та дітей.
Цього піврічного періоду у мене назбиралось чимало подорожніх історій. Життя склалось так, що я часто їжджу потягами з Тернополя до Львова, які починають свій маршрут із Запоріжжя, Дніпра, Новоолексіївки, Одеси, або ж прямують зі Львова у напрямках Півдня і Сходу. Чимало разів натрапляла на пасажирів, які відкрито дивувались українській і питали: “уже Львов?” Я намагалась швидко відповісти і далі поринути у свої справи. Мені було ніяково, коли перепитували, бо не завжди розуміли, що ж я такого відповіла. Звичайно, були і невимушені розмови з людьми, які переїжджали до Львова й перебували на стадії вивчення української. Вони пояснювали, що шкодують про те, що раніше не помічали різниці і для них з огляду на імперську агресію російська мова — також політичний інструмент, бо ж ніхто не хоче, щоб їх рятували — вбиваючи.
Мене вразила історія харків’янки пані Світлани, з якою ми проговорили 2 години безперервно, розділяючи плацкарт потягу Львів-Дніпро. Вона переселенка, працює у Львові. Розповідала про те, як покидала рідне місто під звуки авіації та снарядів, які розривались. Мене вразило, що людина, яка пережила весь жах війни, розповідала, наскільки змінилась за останні пів року. Світлана зустріла свого чоловіка — військового ЗСУ. Зрештою, саме й до нього прямувала на вихідні. Пара познайомилась через Інтернет, згодом зустрілась у Львові й одружилась. Так затишно стало від цієї історії. Звичайно ж, з пані Світланою порушили мовне питання. Я зауважила, що приємно чути її українську, враховуючи, що вона все життя прожила в районах, де жорстока імперія транслювала свої наративи, маніпулюючи мовою і розмиваючи кордони.
Насправді, таких історій безліч. Негативних і позитивних. Мої слова зовсім не про зрадоньку і розпалювання ворожнечі, поділ на схід та захід, а про те, що варто рефлексувати над подіями, які зараз відбуваються. Як все починалось і продовжується. Ми маємо розуміти, що зараз на часі мовне, культурне, церковне питання, яке з’єднувало нас із російською державою. Все те, чим апелюють солдати імперії, йдучи зі зброєю на нашу територію. Я щиро вірю, що я і мої однолітки більше не будемо проживати своє життя у війні, а майбутнє покоління — особливо. Нехай буде дім і рідні в ньому, а солов’їна звучить. Дякуючи захисникам і захисницям, сидячи у коридорі під час повітряної тривоги, бо русня — не люди, слова можуть об’єднатись у суцільному тексті про наболіле.
Олександра ГАМЕРА,
студентка Львівського Національного університету ім. І.Франка.
