Маленька Міланка – з Каховки. З перших днів московської навали вона разом із старшою сестричкою Машею, мамою і батьком виїхали з рідного містечка, бо було дуже страшно. Одинадцять годин вибиралися з окупованого міста, де озброєні окупанти були скрізь – на території ГЕС, основних об’єктах і установах, всюди облаштували пости. У ті дні виїжджало дуже багато місцевих жителів.
На щастя, в той час, коли вирушала родина Булаченків, не було обстрілів і їх навіть не перевіряли на постах. А далі від Херсонщини – рухалася довга колона (200 чи 300 автомашин, бусів, автобусів).
Шлях сім’ї проліг до Тернопільщини, в село Гриньківці, що неподалік Лановець. Тут живе племінник чоловікового вітчима, який прийняв родину – в затишному місці, на хуторі, неподалік лісу, де навіть звуку сирени повітряної тривоги не було чутно. Звідси іноді їздили скуплятися до Лановець, і від знайомих херсонців дізналися про можливість поселитися в гуртожитку. Звернулися – й отримали кімнату на трьох осіб.
Чоловік поїхав додому, адже там залишалися мама, брат і сестра. З того часу спілкувалися через мобільний зв’язок. А вісті були тривожні: окупанти заходили в будинки, забирали, що хотіли; якщо протестував чи обурювався – били; запровадили в обіг, замість гривні, рублі…
А в Ланівцях мама Надія турбувалася про донечок. Міланку оформила в дошкільний заклад «Берізка», а Маша пішла навчатися в Лановецьку школу №1. Надія стала активно допомагати плести маскувальні сітки у волонтерському центрі в міському будинку культури, а також вправно виготовляти основи для них. Молодша донечка, яка в Ланівцях зустріла свій 6-ий день народження, з яким всі її вітали, часто приходить з мамою й дитячим гомоном разом із малими друзями, що також бувають у нашому волонтерському центрі з матерями, вносять струмінь життєрадісності у настрій дорослих.
Привела якось мама Міланку із садочка, бо сирена повідомила про початок повітряної тривоги. Правда, швидко оголосили й про відбій, тому всі продовжили готувати сітки. А дівчинка зайнялася своїми іграшками: однак, спочатку оглянулася на вікно і сказала, що треба подалі від нього, хоча пригадала, що за деревами воїни (з тероборони), і вони захистять. Міркує, як вирізати спідничку для маленької лялечки і розповідає, як обдарував її святий Миколай. «Він подарував мені цей кольоровий рюкзачок і багато цукерок. Татко також нам прислав подарунки від Миколая – гарні іграшки, солодке, фрукти». І згадує про свою Каховку: «Ми збиралися в садочок, коли почалася війна. Стріляли, і так було страшно… І вже нема садочка. І ми виїхали… Я скучаю за бабусею Валею й бабусею Аллою, за татком, який охороняє мій дім. Там мої ляльки – я пам’ятаю всі мої іграшки, свого риженького котика Персика. Скучаю і за своїми подружками, які також виїхали з батьками – не знаю, чи вони повернуться. Тут у мене також є друзі – Саша, Таня, Валя, а ще Софійка, яка хворіла і тепер знову прийде в садочок…»
Такі жорстокі враження і неймовірні переживання внесла у життя маленьких українських дітей підступна й жорстока війна. І вони розуміють, що їхній захист – це воїни Збройних Сил України. А найбільша мрія – швидше повернутися до рідного міста. І дорослих, і малих…
Марія РОМАНЧУК
