Віктор Гомелюк родом із села Борщівка, що на Лановеччині. У Тернополі здобув професію будівельника, працював охоронцем, продавцем у будівельній мережі, має хист до будь-якої роботи.
А ще ніколи не був байдужим до долі своєї країни. В 2014-му брав участь у протестних акціях на Майдані в Тернополі, згодом у Києві. У 2015 році добровольцем пішов на війну. Потрапив у 80 ДШБ, ніс службу на кордоні з Кримом.
Після демобілізації поїхав на Дніпропетровщину, в місто Жовті Води. Там жив з сім’єю, мав добру роботу.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Віктор, маючи бойовий досвід, одним із перших поспішив до військкомату. У записах – декілька військових професій. Але тоді, у березні 2022-го, його попросили зачекати. Подзвонили аж 25 травня. Запропонували службу бойовим медиком.
— Не відмовлявся: треба медика – значить, буду медиком! — каже Віктор. — Єдине, про що мене запитали: “Крові не боїшся?”
Навчання на бойового медика проходило на Тернопільщині й тривало 21 день. За цей час Віктор опанував ази надавання першої медичної допомоги. Пригадує навіть курйозні випадки в навчальному центрі, коли до обіду відпрацьовували на манекені встановлення крапельниці, а в другій половині дня – вчилися на колегах.
— “Шукайте кожен собі жертву”, — так жартували інструктори. Всі розуміли, що рано чи пізно, але кожного з нас чекає ця робота в бойових умовах. Тож, з острахом, бо практично ні в кого з нас не було медичного досвіду, приступали до практичного заняття. Було навіть, що хлопець, який мав поставити крапельницю, раптом зблід. До стану непритомності дійшов і той, кому підключали… Різні ситуації траплялися під час навчання, був один смішний епізод і вже на території, де ведуться бойові дії. Потрібно було колоти уколи. Я ніколи раніше цього не робив. А тут довелося… Старшина ліг, я підготував шприц, вату зі спиртом, жартома замахнувся шприцом, як у відомому фільмі, а він в той момент обернувся – як побачив, штани на себе і хода… Колоти його мені все-таки довелося, але більше я так не жартував. Та й практика дає свої результати. Головне – мені не страшно, бо розумію, що потрібна допомога, а я вчився, щоб рятувати. Та й зараз у вільні хвилини переглядаю онлайн уроки по медицині. Доводиться і хлопцям іноді навчання проводити з надання домедичної допомоги, поки ми приїдемо.
За розприділенням Віктор Гомелюк потрапив у 14 радіотехнічну бригаду імені Богдана Хмельницького. У їхній роті медиків двоє. До речі, Вітя тут єдиний з Тернопільської області.
Більшість побратимів зі Скадовська. Всі вмотивовані, знають свою роботу, чітко її виконують. Мріють повернути рідне місто, яке в окупації. Діляться переживаннями за рідних, котрі там залишилися. Здебільшого це старші люди і ті, хто не зміг виїхати, бо не мали за що…
Двадцятидев’ятирічний напарник Віктора – Павло Макаренко родом із Дніпропетровщини, з міста Жовті Води. До великої війни декілька років жив у Польщі, мав високооплачувану інтелектуальну роботу. В Україну повернувся на свій день народження, 22 травня 2022 року з твердим бажанням вступити до лав ЗСУ, щоб знищувати окупантів. Військового досвіду хлопець не мав. Йому також у військкоматі запропонували посаду бойового медика.
— Моє перше враження про Пашу було неоднозначним, – пригадує Віктор. — Дивлюсь: чемоданчик на колесах, шортіки, майочка… Спочатку була недовіра. Навіть спитав, чи сам прийшов, чи його зловили. Розумієте, вмотивовані бійці – надійні. А впійманих і затягнутих в армію силою я б остерігався. Паша свідомо прийняв рішення воювати за свою країну. Для цього залишив роботу, пов’язану з програмним забезпеченням, залишив країну, де немає війни. Став медиком, щоб рятувати здоров’я і життя українських військових. Сьогодні про кращого напарника я і не мрію.
Хлопці перебувають поблизу Миколаєва. Засобом пересування медиків була спочатку автівка Віктора. Її вже “вгробив” на тих шляхах, якими доводиться рухатися до бійців на бойові позиції. Якщо полями, то за 10 хв можна потрапити і швидко надати допомогу хворим чи пораненим, а трасою — кілометрів 70. До найближчої лікарні 13 км бездоріжжям їдуть не менше години.
Донедавна експлуатували ще одну легківку. Тепер і вона серйозно постраждала, на ремонті.
Бойові медики просили волонтерів допомогти з позашляховиком. Ми оголосили збір, придбали авто. Наразі готуємо його на службу і передамо хлопцям найближчим часом.
З Віктором уперше побачились, коли він перебував у короткій відпустці у рідному селі. Зайшов також до місцевих волонтерів у Ланівцях за маскувальною сіткою. Коли бачиш, наскільки людина вболіває за ввірений їй фронт роботи, як намагається допомагати і бути корисною своїй країні, то хочеться багато зробити і для неї.
Левова частка зібраної суми належить сім’ї з Миколаєва, котра наразі проживає на Лановеччині. Це не перший їхній вагомий донат у придбання автомобіля військовим. А ще доволі кругленьку суму пожертвував учасник бойових дій 2015-2016 та 2022-2023 рр Ростислав Нагорний з Лановеччини. Тридцятирічний хлопець торік на передовій донецького фронту втратив обидві ноги, пройшов важкий шлях лікування, морального виснаження, реабілітації. Зараз вчиться послуговуватися протезами. Він втратив у бою частину свого тіла, але не втратив тепло свого щирого і доброго серця. Намагається допомагати побратимам, з якими підтримує зв’язок. Допоміг і зовсім незнайомим військовим. Бо це – особливе братерство тих, хто побував у пеклі війни…
Наталя ГАМЕРА
