6 грудня — День Збройних Сил України. Напередодні свята у Лановецькій міській публічній бібліотеці відбулася чергова зустріч учасників і прихильників Клубу активного довголіття.
Головними особами на пісенно-поетичному заході були воїни, учасники бойових дій. Їх представила ведуча Світлана Пчола. Це Стефан Брек, Юрій Гринчук, Ігор Талабан, Андрій Гнедько, Микола Олійник, Сергій Денисюк, Олег Мулярчук та Юрій Пінчук. Маршем Українського війська привітали гостей та учасників заходу митці Сергій Харчишин, Федір Рибак, до яких приєдналися Валентина Колесник та Надія Сташук. А ведуча перегорнула сторінки історичних коренів українських військових формувань та їх звитяг від Київської Русі до Гетьманату, Української Народної Республіки, січових стрільців, участі в першій та другій світовій війнах, боротьби УПА. Цей історичний екскурс супроводжували пісні, які створювалися в ті періоди і відтворювали дух епохи – «Де ж то наша слава», «Забудь мене, моя матусю», «Кленова балада», «У темному лісі», Ой, чути, чути…», «Послухай, кохана дівчино».
На жаль, і на початку 23-го століття українцям довелося брати в руки зброю й відстоювати незалежність своєї держави. І сумну пісенну спадщину продовжили сучасні поети – звучала «За нашу країну». 6 грудня – День Збройних Сил України, затверджений Верховною Радою у 1993 р. на основі Закону від 1991 року «Про Збройні сили України», і збігається він з початком Першого походу Армії УНР. В умовах війни цей день перетворюється у всенародну шану й підтримку захисників та захисниць, що захищають Вітчизну, відстоюють право на щасливе майбутнє юних поколінь, яким лютий ворог не дає можливості ні навчатися, ні спокійно спати вночі. І спів «Плакала калина» підхопили всі.
Нескорені наші воїни обороняють рубежі, віддаючи найдорожче – життя… І наші втрати болючі… Всіх полеглих героїв учасники зустрічі пом’янули хвилиною мовчання.
Учасники бойових дій у війні з московськими окупантами поділилися думками, оцінками.
Стефан Брек: Початок 90-х. Проголошено незалежність України, але ще не відмінені союзні закони. І українських хлопців обманом забирають служити в Росію. Так втікали з Калінінграда молоді морпіхи. А першими присягу на вірність України склали воїни полку зв’язку в Рівному – процес державницького формування йшов знизу. Армію знищували, урізали фінансування, припинили процес створення нових видів зброї та інше, бо російська агентура працювала на рівні Міністерства оборони. Росіянин був міністром. А воювали українці у 2014-16 рр. зброєю радянських зразків…
Микола Олійник: Вперше я зіткнувся з російською агресією, підступністю у Придністровському конфлікті. Пам’ятаю слова свого діда, який ще у 1992 р. казав: «Москаль українців так просто не відпустить – ще буде війна…» Як у воду дивився! І вже 1914-го московити розпочали загарбання важливих для них регіонів. Але той карлик не взяв до уваги наші гени (від Київської Русі, козацтва) – нас не треба було «крепко» звати до армії, ми самі стали дружно до тероборони. Пам’ятаю, які сильні бої йшли біля Попасної, Комишувахи, щоб укріпити від ворога Бахмутський район у 2015 році. Озброєння було тоді не таке, але ми стояли твердо, і перемога була за нами. І треба стояти до перемогти й вигнати рашистів зі своєї землі. А завдання європейської спільноти, поки ми тримаємося, підкріпити нас сучасною зброєю. Наші солдати досвідчені, відважні, знають, за що воюють. А тих руснаків випихають з сімей на убій…
Юрій Гринчук: Українська армія почала перехід на натовські стандарти. Я входив до «холодноярівської» бригади і був присутній, серед колишніх воїнів-афганців, коли інструктори із структури НАТО проводили підготовку, навчали нових підходів, серед яких важливий «убезпечення особового складу». На рівні взводу це означало: перед бойовою операцією провести макетування, прогнозування дій, щоб не було втрат. Бо солдат – людина, а не гарматне м’ясо. Таких, як я – старших за п’ятдесят з чимось воїнів, було кілька. «Якщо такі діди взяли в руки зброю, то українське військо непереможне», — це слова військового-шотландця, який проводив навчання…
Пошанували матерів воїнів, які були присутні – Раїсу Филимонівну Васюк (син її загинув у боях з ворогом) та Тетяну Кирилівну Пелешок. Їм присвятила свої хвилюючі поезії Тамара Саліванчук:
Пригадайте, люди, кого вже немає,
Тих, хто впав додолу в своїм ріднім краю.
Батьки і синочки голови поклали
За правду, за волю, а може, й за славу.
Бійцівськая слава по всій Україні
Пройшла всі дороги, тернисті й крутії.
Хай люди розкажуть – хто про кого знає,
Бо ще вся Вкраїна у крові палає.
Де пролита крівця – родить там пшениця,
Від сліз українських – джерельна водиця.
Вода з-під каміння тяжко пробивалась,
Тож наші вояки в боях не здавались.
Берегли ці люди свою рідну землю
І співали пісню «Вкраїна не вмерла!»
Боролися люди за правду, за волю,
Щоб нам від сьогодні всміхнулася доля!
Директорка бібліотеки Ірина Критюк привітала учасників бойових дій з нагоди свята: «Ви наша надія і опора. Ми надихаємося вашою мужністю. Дякуємо, що надійним щитом стоїте, за те, що спокійно спимо і маємо можливість працювати, вільно дихати! Нехай Господь охороняє вас і ваші родини!» – і вручила кожному квіти. Усі разом співали «Україно, молюся за тебе».
Світлана Пчола, як мати військовослужбовця, висловила свої думки:
Загадаю бажання, найдорожче у світі:
Щоб настав мир у країні і не гинули діти,
Щоб під небом блакитним колосилися квіти.
Щоб всміхалися люди й жили дружно, щасливо,
Щоб не плакали мами у журбі над синами
Й перемога настала в боротьбі з ворогами.
Щоб старенькі в достатку свій вік доживали,
Щоб і пісня, і слово українські звучали.
Щоб крана розквітла, незалежна і вільна –
Хай здійсниться бажання це моє неодмінно!
Марія РОМАНЧУК
