На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / Вікторія ГЕРАСИМЮК – ДІВЧИНА З ВОЛОШКОВИМИ ОЧИМА І ХАРАКТЕРОМ ВОЇНА

Вікторія ГЕРАСИМЮК – ДІВЧИНА З ВОЛОШКОВИМИ ОЧИМА І ХАРАКТЕРОМ ВОЇНА

  На перший погляд ця миловидна дівчина з довгим каштановим волоссям і добрими волошковими очима зовсім не схожа на військовослужбовця. Але поспілкувавшись з нею всього декілька хвилин, думка категорично змінюється – вона справжня патріотка з сильним, вольовим характером, яка заради мети зважилася докорінно змінити своє життя. Сьогодні наша 20-річна землячка, уродженка Карначівки Вікторія Герасимюк – контрактниця Збройних Сил України, служить у 80 десантно-штурмовій бригаді, що дислокується у м.Львів. Під час короткотривалої відпустки ми зустрілися з Вікторією, поспілкувалися про її військові будні, плани та мрії. І хоч армійська служба вважається «чоловічою» професією, своєю життєвою позицією, поглядами ця представниця прекрасної статі руйнує цей стереотип…

  Все починалося з мрії

  Хто з нас в дитинстві не мріяв стати вчителем, лікарем, чи опанувати будь-яку іншу професію, але не кожному вдавалося перетворити мрію на реальність. У житті Вікторії все було по-іншому. Ще з 12-річного віку (тоді стала членом всеукраїнської патріотичної військової організації «Тризуб» ім.Степана Бандери, де була наймолодшою) твердо вирішила: хоче служити в армії. Коли у 2013 році розпочався Євромайдан, дев‘ятикласниця Віка прагнула бути серед своїх друзів, підтримувати їх. Але вирішила  стати корисною тут, на Лановеччині. Коли утворився «Правий Сектор», не вагаючись вступила в організацію. Не лякало, що ще зовсім юна та єдина дівчина серед сильної половини.

  – Тоді молодь гуртував патріотизм, бажання жити у європейській країні, слухати, спілкуватись і молитись рідною мовою, – пригадує. – У «Правому секторі» я була інструктором з тактичної медицини і тактики. Ми організовували для юнацтва військові вишколи, проводили патріотичні і тематичні заходи, допомагали нашим землякам, які в той час були на майдані, найнеобхіднішим. Всіляко підтримував моє прагнення до військової справи вчитель предмету «Захист Вітчизни» Валерій Конзельський, за що йому велике спасибі. А потім почалася війна. Чимало моїх друзів і знайомих, молодих юнаків загинули…

  Закінчуючи одинадцятий клас, Віка уже була впевнена на всі сто відсотків, чим буде займатися у майбутньому. Жодні переконання батьків, рідних, друзів не вгамували її палкого бажання. Сяк-так здала зовнішнє незалежне оцінювання, але свідомо не вступала до вузу. Деякий час працювала барменом і кухарем у Тернополі. Попри це неодноразово приходила до місцевого військкомату, робила спроби потрапити на контрактну службу, однак отримувала відмову. За тиждень до свого 18-ліття (24 лютого) Віка вкотре переступила поріг військкомату, де після розмови з майором Віктором Ратушком  все ж написала рапорт на контрактну службу. І тільки після цього повідомила батькам.

  Життя до і після…

 –  Спочатку був навчальний центр у Старичах (Львівська обл.), де провела 5 місяців,– пригадує Вікторія. – З перших днів мені сподобався колектив і все те, чого нас навчали. Ми проходили курс молодого бійця, потім деякий час була інструктором з тактичної медицини. Згодом опановувала професію кухаря, хоч мріяла стати снайпером або навідником. Але у 80 Львівській десантно-штурмовій бригаді немає бойових посад для жінок. Наразі веду всю документацію, що потрібно в роті, а на виїздах готую хлопцям їжу.

  Але, зізнається, доводилося й зброю тримати в руках і навіть стрибати з парашутом.

  Тендітну дівчину у військовій формі спочатку зустріли з пересторогою. Неодноразово чула репліки: «Ти ж дівчина, повинна народжувати і виховувати дітей, берегти сімейне вогнище. Чому саме служба в армії?», або «Від вас, жінок, тут лише одні клопоти». Тож справами доводила, що це не так, що жінки теж бувають мужніми. За два роки служби Віка зуміла подружитися з солдатами своєї роти. Вони завжди тримаються купки, в будь-якій ситуації підставляють один одному дружнє плече. Така підтримка найважливіша, найцінніша, її ні на що не можна проміняти.

  Своє перше бойове хрещення дівчина пройшла минулоріч в Луганській області, неподалік м.Щастя, де провели сім місяців.

   – Війна триває, продовжують гинути хлопці. Як би нам не хотілося вірити в те, що з дня на день все закінчиться, потрібно дивитися правді у вічі: війна не закінчиться доти, поки це буде вигідно верхівці влади. Взяти хоча б забезпечення армії. Неодноразово доводилося чути, що сьогодні військовослужбовці-контрактники забезпечені всім необхідним. Але це далеко не так. Армія не забезпечена медикаментами. Про техніку вже й годі говорити – постійно ламається, потребує ремонту й оновлення. З харчуванням і зарплатою ще сяк-так можна миритися. Ось таке забезпечення, – розповідає дівчина і додає: – Вся надія на вибори, що до влади прийдуть люди, які дійсно захочуть провести розумні реформи в державі. Потрібно вірити. А зміни обов’язково прийдуть.

  Підтримка. На думку Вікторії – дуже важливо розуміти і відчувати, що про тебе дбають, пам’ятають, хочуть допомогти. Саме волонтери вносять свій неоціненний вклад у підтримку армії. Зокрема, щиро вдячна землячці-волонтерці Ярі Березій, яка неодноразово передавала посилки їй, переймається долею військовослужбовців, підтримує і допомагає.

  Життя до і після… На таких два періоди поділяє своє життя співрозмовниця:

  – Це два зовсім інших світи. Для себе я зрозуміла, що всі буденні клопоти і проблеми – лише дрібниці. Найбільша цінність – людське життя. Армія мене змінила на 180 градусів. З обережністю почала сприймати світ, стала серйознішою, стриманішою, спокійнішою, почала аналізувати свої вчинки, більше цінувати батьків, рідних.

  В 2020 році у Віки завершується контракт. Що планує робити далі? Для себе ще чітко не визначила, планів дуже багато. Однак розуміє: армії з неї уже досить. Те, що хотіла, вже встигла побачити і відчути. Подумує про вступ до інституту внутрішніх справ, хоче стати криміналістом або слідчим.

    Найдорожчий і найміцніший тил – рідні

    Коли вдома все  гаразд, батьки, молодші сестричка Соломійка (10 років) і братик Матвійко (3 рочки) здорові, життєрадісні, щасливі, на серці у дівчини – спокійно, адже це – найміцніший і найдорожчий тил, завдяки їхній підтримці та молитві в неї все гаразд, а військові будні проходять легко. Короткотривалі відпустки Віки – справжнє свято вдома. Щаслива малеча, бо може досхочу награтися зі старшою сестрою, яка завжди привозить багато гостинців. Батьки ловлять кожну хвилинку, щоб побути з донечкою, наговоритися, насміятися, нагодувати домашніми смаколиками. Бо ж візити доньки – рідкість. Вікторія вдячна їм за подароване життя, за те, що виховали такою, як вона сьогодні є. Тому намагається їх вберегти від зайвих турбот.

  А скільки колись завдала їм клопотів і хвилювань, коли заявила, що піде служити в армію. Мама ночей недосипала, намагалася відговорити її від цього кроку. Час пройшов, батьки змирилися з вибором доньки. Більше того, вона – гордість сім’ї, приклад мужності, стійкості, незламності. Просять у Господа, щоб охороняв її на всіх життєвих стежинах…

    У військовій частині зустріла справжнє кохання

    Високий, симпатичний, мужній, а головне – щирий патріот України. Таке перше враження склалося у Вікторії про командира розвідвзводу Ігоря. Молоді військовослужбовці відразу сподобалися один одному, але справжня іскорка кохання пробігла між ними дещо пізніше, під час чергових навчань. Тоді познайомилися ближче, дізналися більше один про одного. Як виявилось, у них чимало спільних інтересів. Згодом, коли разом поїхали на схід, Віка зрозуміла, що це не просто симпатія, а справжнє кохання. Оскільки розвідвзвод Ігоря був на передовій, а її – в тилу, хвилювалася за коханого, молилася, аби Господь вберіг його від ворожих куль.

  – У військовій частині знайшла свою долю. Вдячна Богу за те, що подарував мені цю зустріч. Ігор – моя опора, підтримка і надія. Ми розуміємо один одного, довіряємо – ділиться сокровенним.

  Молоді люди не знають, як складеться їхнє життя далі, але вже будують плани, мріють. Скуштувавши воєнного хліба, з мужньої, сильної духом дівчини Віка хоче перетворитися на берегиню сімейного вогнища, народити двійко дітей і поїхати з коханим на екскурсію у Францію.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

У 56 років начальниця поштового відділення Ганна Босак освоїла комп’ютер і увійшла в десятку кращих в Україні

  З лютого 2020 року Ганна Босак очолює Борсуківське відділення поштового зв’язку. До того працювала тут …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *