ДВА БРАТИ

  На давній, як саме село, вулиці Винниці (тепер Павла Томчука) збудували колись свої оселі три Трачуки: Пилип, Трохим, Ісак та завели сім’ї, обжили господарку. Вони не були родичами, хіба що десь у сиву давнину. У першій хаті Пилипа Івановича та Марії Миколаївни народилися діточки Марія, Григорій, Христина, Олександр та Іван. Підростаючи, вони допомагали батькам у господарці, навчалися у місцевій початковій школі. Вулиця вабила дітей, особливо хлопців. Напевно, знаково, що на ній, по сусідству, проживали іконописець Тихон Стадник, сім’я зі щедрими талантами малярів та столярства Федора Речмана, а у хаті Ісака Устиновича, де ріс Панкрат, майбутній командир УПА на псевдо «Меч», у 30-та роки 20 століття, за польської окупації, знаходилась хата-читальня осередку «Просвіта». Олександра, а пізніше Івана вабили у ній велика кількість книжок, газет, журналів українською мовою, де розповідали про історію України, козацтво. Підліток Олександр був учасником різноманітних заходів просвітян. Його, як і більшість борсуківських хлопців, приваблював дотепний, талановитий організатор усіх патріотичних заходів та забав Тимофій Басюк. Невідомо, чи навчався він у рільничій школі, що організував Тимофій, але футбольних змагань, вивчення військової справи, участі у впорядкуванні могили петлюрівців, співу стрілецьких пісень він не міг уникнути.

  Іван з’явився на світ у сім’ї Пилипа Івановича та Марії Миколаївни в час, коли Олександру виповнилось 8 років і цей 1929 рік став початком розгортання польською владою репресій і заборон всього укра-їнського. Тривожна навколишня атмосфера, утиски просвітницької роботи, робота політичних гуртків стали для Олександра, а згодом і для Івана, рушійними силами утвердження патріотично-національних поглядів, впевненості, що вони не «русини», а українці. Повернувшись додому після поразки радянських військ під час оборони Києва, де воював, Т.Басюк, остерігаючись від німецького полону, організував загін з базою у лісі Кіптиха. До нього приєдналося багато сільських хлопців. Пішов і Олександр. Згодом, на початку 1943 року, було сформовано загін під назвою «Фронт української революції», а командир Т.Басюк отримав псевдо «Яворенко». На рахунку яворенківців – багато бойових перемог. Тим часом, нічого не знаючи про долю Олександра, сім’я пережила Другу світову війну, стишився національно-визвольний рух, радянська влада своєю репресивною увагою її не загонила.

   Молодший син Трачуків Іван 18-річним юнаком одружився на місцевій веселій, привітній дівчині Ганні Яківні. Розлучила молодят чотирирічна армійська служба Івана. Там він одержав звістку про народження первістка – сина Павла. Прийшовши з армії, Іван міг влаштуватися працювати у місті, адже у війську навчився професії машиніста та кранівника. Але, селянська душа кликала у село і вдома чекала молода сім’я. У колгоспі одразу ж підмітили його організаторські здібності та красивий, каліграфічний почерк. Знаючи Івана як вмілого, розсудливого, керівництво призначило його завідуючим твариницької ферми, фуражиром кормів, бригадиром рільничої бригади. Колгоспники поважали свого керівника, відчуваючи його вболівання та захист.

  Щирі захоплення були у борсуківлян щодо щасливого, сімейного затишку, злагоди у Трачуків. А як він кохав свою дружину, називаючи її «моя Ганнуся»! Зміцнювала подружжя пісня, бо обидвоє мали чудові співучі голоси. Діти любили зимові вечори, слухаючи українські народні, козацькі пісні у виконанні батьків, були зачаровані на різдвяні свята, коли у хаті переливалися колядки. Любив Іван Пилипович стрілецькі та повстанські співи. Часто у родинному колі чи в гостях, не стримуючись і забуваючи про небезпеку, починав:

«Ой у лузі калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася….»

  Як православні віряни, Трачуки постійно відвідували місцеву церкву святого Миколая, займали у ній чільне місце. Іван Пилипович довгий час там працював касиром. Як описує Ольга Стецюк у книзі «Благословенна Святим Миколаєм», церква перейшла під юрисдикцію Київського патріархату завдяки тому, що у церковну раду входили такі національно налаштовані жителі села, як Іван Пилипович Трачук…». Ганна Яківна, будучи членом церковного хору з 40-х років минулого століття, ще на схилі своїх літ, вже будучи хворою, ходила до храму і її прекрасний голос чарував вірян. Відійшла у вічність в 2016 році, проживши після чоловіка ще 9 років.

  Іван Пилипович все своє життя захоплювався історією. Діти розповідають, що в роки радянської влади зимовими вечорами часто збиралися у їхній хаті чоловіки і до пізньої ночі обговорювали події, сторінки історії України, сперечались, дискутували. Як говорить син Ярослав, «за все своє навчання у школі не знав стільки історичного матеріалу, як за ці вечори».

  Сім’я Трачуків не забула про Олександра. Батьки цікавилися у колишніх бійців його долею, пошепки в родинному колі обговорювали почуті новини. В селі ходили чутки про багатьох загиблих яворенківців. У своїх спогадах односельчанин, зв’язківець УПА Дмитро Харчук писав: «Останній бій був під Славутою, де він (Яворенко) не командував, а був учасником, перемогли німці. Повстанців з великими втратами розбили». Очевидно, там і загинув Олександр. Вже у радянські часи брат Іван дізнався про його загибель від інших осіб. Але для оголошення це було «табу» аж до проголошення Незалежності України. Спірним є рік загибелі, бо чомусь батьки вписали у список «за упокій» сина у 1942 році, хоча бої відбулися через рік.

  Є з чого брати приклад, наслідувати та успадковувати родинні цінності нинішньому поколінню Трачуків, дітям Івана Пилиповича та Ганни Яківни: Ярославові та Галині (первісток Павло у молодому віці помер від невиліковної хвороби). Ярослав працює будівельником, Галина – бухгалтером. У святкові дні вони разом зі своїми дітьми, онуками одягають вишиванки, як і їхні батьки, згадуючи святкові вечори зі співами, розповідями про буремні роки. А з портретів, що висять на стіні, напевно, вже в іншому світі радіють їхнім сімейним радощам, затишку дядько Олександр та батько Іван. Обом братам призначено різні долі, але об’єднує одна з головних цінностей – любов і вірність рідному краю.

Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки

  На фото Ольги Черній: Олександр та Іван Трачуки. Перефотографовано з сімейних портретів.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

Степан і Степанида

  У кінці ХІХ століття молодий монах Почаївської лаври (в миру Сергій), приїхавши на гостини …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *