ДОЗЯ

Її перший дитячий крик почула не тільки сім’я — він зріднився з таємничим шелестом лісу і переривистим щебетом звеселілих від весняного сонця пташок. Дівчинка народилася серед цієї неперевершеної краси у хатині лісника. Раділи батьки, особливо матір, бо нарешті дочекалася донечки. Це така ласка Господня — мати помічницю, подругу, союзницю серед п’яти чоловіків у сім’ї.

Зростала дівчинка в оточенні природи, серед терпких пахощів струнких сосен, ароматів п’янких трав. Набиралася сили від лісової калини, від подиху річки Горинь, принесеного здалеку вітром. Вона мала очі кольору небесної блакиті, світло-русяве волосся з відтінком стиглого жита, кругле, мов сонечко, ясне личко.
Під час хрещення священник дав їй ім’я Євдокія, але всі кликали дівчинку просто — Дозя. Вона мало спілкувалася з людьми, бо їх не було поруч. Жила в царстві лісу, вивчала всі його дороги, стежки, галявини і перелісся. Із заплющеними очима могла знайти галявину з найбільшими в лісі суницями чи ожиною, відшукати заховані від людей грибні місця. А за голосами пташок безпомилково відгадувала їхні назви. Дивувала дівчинка й своєю поведінкою в садку біля вуликів. Без жодного остраху стояла посеред роїв метушливих комах-трудівниць, спостерігаючи, як працює батько Устим.
Коли ж він запрягав коні і брав До-зю з собою, вона зручно вмощувалася на м’якому сидінні брички й слухала батькові розповіді, почуваючись казковою принцесою лісової країни.
Швидко збігло дитинство Дозі. Заможні батьки бачили свою єдину доньку не тільки трудівницею, хранителькою сімейного затишку, а й освіченою пані. Навчалася дівчина в чотирикласній місцевій школі, вивчила польську мову, читала українські книжки.
Навчаючись у Кременецькій гімназії, де студіював і брат Олександр, Дозя з радістю опановувала не тільки науки, а й правила етикету: як шляхетно ходити, мов панянки-гімназистки з приватного навчального закладу, як правильно поводитися в тих чи інших ситуаціях, модно вдягатися.
У підлітковому віці дівчина, як і її ровесники, мріяла про кохання. Але не про таке, як у товаришок. Дозя бачила свого єдиного, до безтями закоханого у неї, у снах: мужній, елегантно одягнений, освічений, зі шляхетними манерами. Її обранець мав бути щонайменше таким, як актор із польського кінофільму “Кожному дозволено любити”.
В одну мить у її мрії про неземне кохання, надії на щасливе майбутнє увірвалися тривожні новини про війну. Дозю оточували стурбовані метушливі містяни, польські вояки на вулицях. Від цього тривога в серці наростала. А потім закрили навчальний заклад, тож гімназисти поверталися додому…
Поверталася і Дозя. Подія, що трапилася на батьківському хуторі в 1940 році, пронизала її грозовою блискавкою, перевернула її райдужне світобачення на чорне. В душі дівчини боролася правда і за-гострене відчуття справедливості з жорстокою реальністю. Їхню сім’ю відправили на спецпоселення в холодну, невідому Пермську область з клеймом “вороги народу”. Дивилася Дозя на зажуреного батька і з болем думала: “За що? Чому?”.
Селище, що немов сховалося від людських очей у гущавині тайги, зустріло невільників привітно. Хоч ліс для переселенців завжди був близьким, дарував їм достаток, але цей, чужий, здавався похмурим і зловісним.
Каторжна праця в лісгоспі, суворий режим трудових буднів частково загоювали рани в душі Дозі, біль від несправедливості поволі вщухав. Сім’я ревно дотримувалася церковних канонів, проявляла порядність і доброту. Зігрівала людяністю холодну чужину.
…Дозя повернулася в рідне село зрілою, змужнілою від незгод і кривд жінкою. Її ніжні долоні стали мозолястими. На місці батьківського хутора немов лютував буревій — нічого не залишилося. Довелося поселитися в хатині загиблого на війні брата. Без вагань і роздумів влаштувалася на роботу на торфопідприємство. Праця там була не жіноча, каторжна, проте приваблювала жінок і дівчат хоч якимсь заробітком.
Вона могла знайти й інтелектуальну роботу, але байдужість, внутрішня спустошеність узяла гору. Від ранку до вечора носила й складала важкі брекети торфу, зрідка перемовляючись зі співробітницями. А вдома, наодинці з собою, вкотре перечитувала листа батьків, котрі залишилися в невільничому селищі через вік і слабке здоров’я навічно.
Час від часу дівчина заходила в сільську бібліотеку, переглядала підшивки старих газет. Надія на краще життя зажевріла в її серці аж тоді, коли познайомилася з ровесником, хлопцем із сусіднього села, котрий теж працював на підприємстві. Стосунки стрімко розгорталися і вже незабаром щоденні вечірні побачення бентежили Дозю щемливими почуттями, наповнювали душу досі незвіданим солодким неспокоєм. Сама собі дивувалась, не вірила, що закохалась.
Дивно, що освічена, прониклива Дозя, котра розуміла мову лісу, не зрозуміла, який насправді її коханий. Не відчула фальші в його словах, не прислухалася до жіночих застережень. Забувши про втому від праці, вона щоденно, за будь-якої погоди, поспішала на зустріч до коханого. У глибині її душі палахкотіло багаття любові.
На жаль, пророкування справдилися. Світлі сподівання дівчини раптово розчинилися в зраді коханого хлопця, в сірості й безпутності його душі. Він готувався до одруження з іншою, а тим часом крутив голову Дозі. А вона ж виросла в родині, де на п’єдесталі цінностей перебували віра, любов, християнська мораль. Дозя мала м’який характер, була напрочуд чутливою і вразливою, тож зраду коханого сприйняла, мов ніж у серце. Миттю збайдужіла до сонця, яке завжди радісно вітала щоранку, до тихоплинної Горині, якою милувалася дорогою на роботу й додому, до сміху й гамору співробітниць. Дні дівчини стали сірими, ночі — важкими й темними. Колись чисте, свіже обличчя змарніло, порожні очі наповнилися скорботою. Почувалася грішною, негідною, непотрібною. Так повільно, але впевнено Дозею опанував психічний розлад.
…Односельці вже звикли бачити її щоранку. За будь-якої погоди поспішала до джерела, що било з-під крейдяного схилу Кащиної гори і набирала з нього цілющої води. Їй ввижалося, що все навкруги оповите липким брудом. Від цього втрачала спокій — і якась невідома сила вперто кликала до води. Дозя несла її через усе село до свого помешкання. Що робила з нею — невідомо.
Незважаючи на тріскучий мороз і крижаний вітер, жінка ретельно, до почервоніння, до болю постійно мила руки і немовби виправдовуючись перед кимось, щепотіла: “Що ж ти в мене хочеш? Бачиш, яка я чиста”.
Так тривало місяцями, роками. Дозя не була агресивною, а лише тихою, неговіркою, завше сторонилася людей. Часом ніби трішки звільнялася від темних пут нечистого (так говорили старші жінки), йшла до далеких родичів і, грамотно формулюючи речення, диктувала їм листи до брата Олександра, котрий мешкав у Польщі. В кожному з них було одне й те ж прохання: “Забери мене”.
Останні роки цієї жінки минули в лікарнях, у притулку Почаївського монастиря. Відійшла у вічність Дозя на 83-му році життя. Односельчани поховали Євдокію на місцевому цвинтарі.

Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

Батько і його діти: історія роду борсуківлян Шаблистих

  Восени, перед різдвяним постом, у 1916 році 26-річний Григорій (по-сільському Ригорко) Шаблистий одружився на …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *