Як то мене мучило!
Ще б пак! Юрко, мій двоюрідний брат, уміє плавати, а я, старший від нього аж на два роки, — ні. Хоча він мав більше можливостей навчитися, бо ж біля ставка живе, об край городу вода хлюпочеться, але все-таки мене заїдало. Юрко, третьокласник, плаває, а я, уже в п’ятому, — не вмію.
Приженемо в обід корів із пасовиська на водопій, Юрко відразу ж бульк у воду, а я тільки ноги мочу. Заходити далі не хочу, бо ж мама суворо наказала: «Якщо втопишся, додому не приходь!» А Юрко, вмить скинувши зі себе сяку-таку одежину, вже перебирає руками і ногами, розганяючи жаб. Та ще й із мене кепкує, мовляв, то не за книжками тобі сидіти, тут уміння потрібне.
— Навчи і мене плавати, — не раз просив його.
— Підростеш — навчу.
Це він мені, на голову вищому від нього, сміє так відповідати!
Та що поробиш… У воду лізти таки страшно.
Аж одного разу випало мені напувати корову з іншими хлопцями. Юрія з нами не було, але про нього зайшла балачка, я обмовився, що він уміє плавати, а мене навчити не хоче.
— Де плаває Юрко? — уточнив хтось із хлопців. — Отут, у цій калюжі?
Ставок там і справді утворював невелику заплаву.
— Еге ж, — підтвердив я.
— Та ж тут води жабі по око, — сказав той і, закотивши штанки, перебрів усю заплаву. — А твій Юрко не плаває, а рачки по намулі ходить…
Наступного дня, коли знову пригнали корів на водопій, я роздягнувся і слідом за Юрком сміливо зайшов у воду.
— Ти ж не вмієш плавати! — вигукнув братик.
— Тут води жабі по око! — упевнено сказав я, і за мить ми обоє порачкували крізь водну гладінь.
Оглянувшись, побачив, що моя Лиска ди-виться мені вслід. Мабуть, і вона здивувалася, що я так швидко «навчився» плавати.
Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК.
