На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / Життєва історія Гната Волянюка: З НЕВОЛІ – ДО БОРОТЬБИ

Життєва історія Гната Волянюка: З НЕВОЛІ – ДО БОРОТЬБИ

  Наперекір лихоліттю, що принесла війна, травень 1942 року безцеремонно охоплював село. Люди поспішали у спрагле від довгого чекання поле. Поспішали і німецькі окупанти, з допомогою поліціантів уточнюючи списки, щоб не пропустити жодного селянина чи селянки, яких можна відправити на добровільно-примусові роботи в Німеччину. Від щедрого весняного сонця вода в річках стала теплішою, тож майбутня робоча сила рейху в переддень виїзду ви-рішила скупатись. Це було своєрідне прощання з рідним краєм, де народились і виросли. На ранок з усіх сільських кутків групами чи поодинці зійшлися до каплиці, що височіла в центрі села. Одні їхали спантеличені геббельською пропагандою, з приспаною національною свідомістю, інші – з жевріючим самоутвердженням та пошуком виходу з цього. Були й такі, що згодились їхати за своїх братів, сестер. Відтак, 17-річний Йосип Басюк – за брата Адама, який був одружений і чекав народження дитини, а Текля Стогній – за невістку, у якої на руках було мале дитя.

  Серед гурту односельців виділявся своєю статурою двадцятирічний Тихон Волянюк, який їхав примусово, бо якби відмовився чи втік у ліс (а були й такі), то на сім’ю чекало б суворе покарання. Залишившись сиротою, без батька – Гната Тихоновича, він був головним у сім’ї, де проживали мати Катерина Григорівна, молода сестра Зінаїда – вдова, яка приїхала з села Матвіївці, бувши у заміжжі, та її малолітня дочка Тетяна. Родина не була бідною, мали землю, коні, іншу худобу. І все це залишилося на жіночі руки. Вже їдучи в переповненому вагоні з невільниками, Тихон зауважив, що його думки не сходяться з думками земляків, але не наважувався щось казати, щоб не наразитися на противагу чи навіть небезпеку…

  Табір примусової праці у невеличкому німецькому місті Лінтен зустрів їх посиленою охороною, колючим дротом навкруги. Дезінфекція, прощання з хлопцями-односельцями, яких розділили по групах на різні роботи. Тихон потрапив на завод з ремонту локомотивів. Важка праця від світанку до темної ночі, напівголодне животіння, легкий одяг на тілі при праці в сирих, з протягами приміщеннях, знущання вимотували молодих невільників, приносили виснаження і хвороби. Прийшла звістка про земляка, тезку Шаблистого, у якого запідозрили запалення легень. Він лежав у монастирському шпиталі, поблизу табору. Перебуваючи у такому жахливому середовищі, декотрі з юнаків, зневірившись душею, безвільно чекали, невідомого майбутнього, свого життєвого кінця. Напівголодний, спрацьований Тихон шукав виходу з цього пекла. Допоміг випадок. Дізнався, що на завод прибули відкриті вагони для завантаження матеріалів (це були станки), що відправлятимуть на схід України. Вирі-шивши втекти, знайшов одяг без знаків та номерів в’язнів, зекономив харчі на дорогу. Втеча з табору була майже нездійсненною: навкруги висока, з колючим дротом огорожа, на кожному кроці озброєна охорона. Коли ешелон завантажили, Тихон вивченими путівцями дістався до однієї з платформ і сховався під брезент. Дорогою раз у раз на зупинках перевіряли. З наближенням місця призначення все відчутніше було чути бомбардування радянських літаків, а ще мучили голод і спрага. З розмов людей, що було чутно у натовпах на залізничних станціях, хлопець вгадував країну, в якій зупинялися. Безмежна радість охопила, його душу, коли почув нарешті рідну українську мову…

  У Борсуках Тихон разом зі свідомою молоддю поринув у національну боротьбу. Керівництво місцевого проводу ОУН призначило відчайдушного колишнього в’язня станичним у рідному селі. До його обов’язків входило: організація людей до проведення патріотичних заходів, збір медикаментів, продуктів харчування для повстанських загонів, інформування у вищі структурні органи про стан подій. А ще, він всіляко допомагав матері по господарству. Чи був він в УПА? Напевно у невідкладних си-туаціях залучали, бо знаючі Тихона люди це підтверджують.

  Навесні 1944 року Волянюка, як і багатьох односельців, радянська влада мобілізувала у Червону армію. Можливо, за вказівкою ОУН, йшов добровільно, щоб проводити там пропагандистську роботу. Але через декілька місяців його арештовала спецслужба і після тривалих допитів, що проводили до кінця року, засудили на 10 років ув’язнення. Перебуваючи у тюремних застінках, двадцятитрирічний молодий, але з втраченим здоров’ям, знесилений Тихон Гнатович Волянюк помер у 1945 році.

  Трагічно склалася доля сім’ї патріота. Матір, Катерину Григорівну, разом з молодшою донькою Зінаїдою, яка після втрати чоловіка, хвора, перебралась з малолітньою своєю дочкою Тетяною з Матвіївців у Борсуки, в 1947 році депортували на спецпоселення у м.Осінники (Кемеровська область). Старожили стверджують, що Тетяну перед цим встигли забрати до себе чоловікові батьки. Їхня подальша доля невідома, бо ніхто з них не повернувся у рідні краї. Старшій сестрі Тихона – Анто-  ніні – вдалося врятуватися від арешту, адже після заміжжя пішла в невістки. Старожили подейкують, що Катерина після реабілітації могла переселитися з сім’єю в Одеську область. Розповідають, що звідти вона родом, а привіз її ще підлітком у наше село борсуківлянин Карпо Гродський, який працював у шпиталі в час Першої світової війни, і, голодну сироту пожалівши, взяв під свою опіку. Спочатку жила сама, в сирій покинутій хатині, допоки не висватав батько Тихона, вдівець (перша дружина померла) Гнат Тихонович.

  В одній половині опустілої оселі Волянюків  місцева влада облаштувала медпункт, в іншій проживала молода фельдшерка Галина Андріївна Левчук (Яценюк) родом з Хмельниччини. Її досі згадують добрим словом як вмілого спеціаліста і привітну жінку. Пізніше хату розібрали, а на її місці нові господарі побудували іншу. Про колишню господарку тут нагадують лише окремі залишки колись щедрого садка та старі ясени і клени.

Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки.

Перевірте також

Оманлива мрія

  На початку 30-х років минулого століття до Борсуківської гміни приїхав у службових справах молодий, …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *