На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / ЗДІБНИЙ ВИХОВАТЕЛЬ І ТВОРЕЦЬ КРАСИ

ЗДІБНИЙ ВИХОВАТЕЛЬ І ТВОРЕЦЬ КРАСИ

  Ошатна, з художньо оздобленими вікнами і дверима хата, навколо якої охоронцями затишку та спокою щедро врожаїлися яблуні. А в долині, між зеленим килимом берегів і з розпущеними косами верби, — тиха притока Горині. У цій казковій, мальовничій місцині 16 травня 1930 року в сім’ї відомих борсуківлян — коваля Феофана Филимоновича і вмілої вишивальниці та кравчині Глікерії Іванівни Шандруків з’явився на світ первісток Анатолій.

  Хлопчина ще з дитячих літ тягнувся до малювання і де тільки міг відтворював свій дивосвіт. В ці сутужні роки бракувало паперу, олівців, фарб. Мати, сприяючи захопленню сина, написала про це в листі своєму дядькові, відомому, особливо в східній Україні, де він жив і працював, художникові Мефодію Речману. Той, незважаючи на свою матеріальну скруту, надсилає кілька посилок з необхідним для малювання і в листах постійно цікавиться успіхами родича. Приїхавши взимку 1947 року в гості, старий художник схвально оцінив його роботи і пообіцяв сприяти в удосконаленні художнього хисту. Не встиг, бо після хвороби помер того ж року.

  Виростаючи під звуки війни, після мобілізації батька на фронти Другої світової, 14-річний Анатолій, залишившись старшим на господарці, разом з дядьком Олександром орав, сіяв, косив на родинному полі, допомагав матері по догляду за меншими братами.

  Навчаючись у місцевій, а пізніше Лановецькій середній школі, не припиняв малювати. Батьки, незважаючи на тодішні мізерні заробітки в колгоспі, допомагали здобувати вершини знань. Допитливість, природній розум, спрага до знань стали для Анатолія спільниками у пошуку життєвої стежини. Овіяний юнацькою романтикою, він вступає на акторський факультет Київського театрального інституту ім.Карпенка-Карого (теперішній університет театру, кіно і телебачення), але через хворобу горла у 1954 році переводиться на навчання в Кременецький педінститут (нині Тернопільський національний педуніверситет ім.В.Гнатюка).

  З дипломом вчителя 13 років пропрацював на педагогічній ниві у смт.Підволочиськ. Тут яскраво розквітнув його дар вихователя, педагога, організатора і наставника драматичного гуртка в школі, а в тодішньому палаці піонерів — викладача образотворчого мистецтва. У селищі доля поєднала зі спільницею по професії, порадницею Людмилою Миколаївною, народились дочки Світлана, Оксана, Тетяна. Там же зазнав гіркоти втрати своєї дружини, яка померла замолоду від хвороби.

  З 1967-го і до останніх років свого життя, будучи керівником студії образотворчого мистецтва у Тернопільському палаці піонерів, згодом міського центру дитячої творчості, естетичного виховання, Анатолій Феофанович свої навики, знання передавав дітям, а юне покоління спрагло вбирало зронені зерна світлого, прекрасного, зачаровуючись на все життя.

  У цей час розкривається його талант художника, зміцнюється і утверджується зрілість митця. Художні полотна, написані ним, з’являються на республіканських, обласних виставках, зокрема, і в рідній Лановеччині, та отримують схвальні відгуки глядачів. Художник-аматор захоплювався подорожами, звідки привозив готові полотна, ескізи, начерки, адже не уявляв відпочинку без мольберта. Назви картин свідчать про географію його поїздок: “Гірська річка Карпат”, “Вид на Ай-Петрі” (Крим), “Кавказ”, “Міст через Горинь” та десятки інших. Творча енергія не давала спокою. Часто буваючи в гостях у батьків, старший син завжди непокоїв матір, бо щоночі до третіх півнів чаклував над майбутнім художнім твором.

  Анатолій Феофанович обожнював своїх учнів, з неоціненною любов’ю ставився до своїх дочок. Спершу не мав квартири у м.Тернопіль, тож бабуся Глікерія 4 роки поспіль виховувала онучат. А він щоразу вишукував годину, щоб поїхати в рідні Борсуки. Одружився вдруге з лікаркою за фахом Людмилою Іванівною, яка стала хорошою дружиною і другою матір’ю для дітей.

  Шанував, цінував свою численну родину. Ще в дитинстві кмітливий хлопчина цікавився долею свого родича — художника М.Ф.Речмана, написавши потім його біографію, та долею депортованої у далекий Урал тітки Христини, яку пізніше разом з чоловіком безневинно розстріляли. Вивчав генеологічне дерево Шандруків і ще за радянських часів із польських архівів домігся подробиць життя батьків за панської Польщі.

  Пробував А.Шандрук свої творчі сили у сакральному жанрі. Написана в роки Незалежності України ікона Святого Миколая і передана борсуківським вірянам знаходиться на видному місці у храмі села.

  У присвяченому старшому братові еквілібрісі, професійний художник Вавіл Феофанович, який зараз проживає і працює у м.Херсон, відтворив основні життєві позиції Анатолія: вирісши в селянській сім’ї, міцно утверджувати в собі закоханість, творення земної краси, щедру душевність педагога, вихователя. За широку ерудицію, характер, інтелігентність його любили діти, сім’я, учні.

  Педагог, художник нагороджений рядом галузевих нагород, почесним знаком “Відмінник народної освіти УРСР”, сторінки життя цієї прекрасної людини висвітлені у томі ТЕС, книзі “Історія Лановеччини”, в друкованих альманахах, журналах.

  Бажання встигнути охопити все, щоб відтворити красу на полотні, поповнити естетичними знаннями юне покоління, творчої енергії у Анатолія Феофановича вистачило б ще на десятки років, але перешкодила хвороба, і у листопаді 2003 року він покинув цей світ…

  Хист до малювання у Шандруків не зник. Від М.Речмана його успадкували Анатолієві брати Микола, Вавіл, Іларіон, Леонід. Батьківською стежиною пішли його доньки. Тетяна не тільки викладає художні дисципліни у Кременецькому педагогічному коледжі, а й за сумісництвом працює завідувачкою відділу образотворчого мистецтва у школі мистецтв ім.В.Вериківського, творить художні дива у декоративному жанрі, є учасницею багатьох авторських виставок. Оксана — самодіяльна художниця й пише копії полотен видатних художників світу. Продовжують мистецьку традицію і внуки.

  16 травня, з нагоди 90-річчя від дня народження А.Ф.Шандрука, сімейство знаного родича відвідало його могилу на міському кладовищі Тернополя і віддало свою шану та любов, принісши його улюблені білі ромашки. Згадали того дня його світле ім’я й земляки.

Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

Аграрію Володимиру Мартинюку – 55! Вітаємо!

  12 вересня зустрічає своє 55-річчя добрий господарник, вимогливий, але справедливий керівник, відповідальний аграрій, директор …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *