Є люди, які серцем і душею небайдужі до історії своєї сім’ї, родини, її витоків, рідної країни, вболівають, щоб вона не канула в небуття. Вони розповідають, пишуть спогади. Про епізоди свого непростого життя, як в дзеркалі усіх українців, написав з далекої Канади односелець, простий сільський хлопець Тихон Іванович Шаблистий, окремі з яких, з дозволу родичів, пропонуємо читачам.
Батько прийшов з роботи звеселілий, бо зміг без стороннього ока змести щіткою на вальцях млина кілька пригорщ борошна – буде що зварити на вечерю. Раніше він працював у графа Ржевуського береговим – об’їжджав човном ставок, пильнуючи, щоб ніхто не ловив рибу, а зараз – сторож у млині, орендованому євреєм Мошком. Крупчатка, як називали один з трьох млинів, виготовляла різні види крупів, що фасували в мішки і відправляли в європейські країни. Старожили говорили, що за це Мошко мав багато золота і кожного місяця за ним приїжджали син або дочка з палестинських земель.
Багатодітна сім’я Івана Яремовича Шаблистого ледве зводила кінці з кінцями. Дев’ятеро дітей (ще двоє померли), як могли, прилаштовувались до роботи, щоб допомогти батькам, отримуючи мізерну платню, здебільшого продуктами. Найстарший Микита пішов у найми учнем коваля у Вербовець, Юля, Агафія, Марія і Ганна слугували панам, найменші Михайло і Тихон пасли чужу худобу, а малюки Василь та Митидор сиділи вдома. Взимку, в часи безробіття, діти не могли втішатися надворі зимовими іграми, бо не мали взуття. Сиділи на печі і, щоб втамувати голод, співали народні пісні, колядки. Вся сім’я Шаблистих була співучою.
Змалку Тихон прагнув вчитися, хотів читати українські книжки. Батько віддав його на навчання до місцевої початкової школи. Доводилось ходити у другу зміну, щоб взути чоботи старшого брата, який ходив у першу зміну. З приходом весни і до перших осінніх заморозків ходив босим. Вчився з перервами, бо бідність змушувала батракувати, але все ж закінчив 4 класи.
У 30-ті роки ХХ століття влада Речі Посполитої посилила репресії і всіма засобами притискала, принижувала українців, починаючи з освіти, пошуку роботи і завершуючи віросповіданням та громадянством. Наприклад, майбутній сотник УПА на псевдо “Меч” Панкратій Трачук, який у листопаді 1944 року загинув у бою з енкаведистами в селі Панасівка, що на Зборівщині, після закінчення в часи польської окупації Білокриницької сільськогосподарської школи довгий час не міг працювати агрономом, бо відмовився прийняти польську національність. Польські чиновники забороняли гуртом співати українські пісні, а одягаючи національний одяг часто наражалися на великі неприємності. Тож Тихону доводилося ходити у найми від господаря до господаря, здебільшого за харчі, не заробивши собі ні на взуття, ні на одяг. Ще 10-річним хлопчиком, будучи у наймах на хуторі біля села Вербовець, він скучав за рідними Борсуками, річкою Горинь, товаришами-ровесниками, через що гірко плакав уночі.
У першій половині вересня 1939 року над селом пролетів літак з червоними зірками на крилах, скинувши листівки. В них повідомлялося, що Сталін визволяє український народ з польського ярма і всі будуть вільні. Раділи селяни, особливо підлітки, бо не буде панів, всі рівні, а земля стане селянською. Збуджене село радісно зустрічало Червону армію, своїх визволителів. Та недовго раділи. Перша тривожна звістка занепокоїла людей, коли нова влада, заздалегідь підготовивши списки, вишукувала, арештовувала свідому українську молодь. Окремі заможні сім’ї “куркулів” відправляли у Сибір. Спустошились прилавки крамниць, де, крім горілки, найнеобхідніші товари купували, вистоюючи годинами у черзі. А мило, гас взагалі зникли з магазинів. Новостворена сільрада, яка складалася з бідняків, розпочала ділити графське майно: землю, реманент, меблі, худобу (крім свиней – залишили для себе).
Іванові Шаблистому, батькові Тихона, припала жеребна графська кобила і він безмежно радів, бо у своєму житті не мав такого багатства. Не знав, що вона завдасть сім’ї багато клопоту. Стайні для неї не було і щоб завести кобилу в комірчину, довелося розширити вхід, очистити, зробити ремонт. Де ж така вицяцькана, випещена коняка ввійде в таке непривабливе приміщення? Три дні не торкалася до селянських харчів – не звикла до цього. Засмутився батько, коли дізнався, що кобила возила графську сім’ю і не навчена ходити ні за плугом, ні за ралом. Але незабаром не знаходив ні слів, ні місця від радощів, коли кобила народила лоша. Весь час навідувався в комірчину і ніжно дивився на несподіваний прибуток. Згодом батько обміняв його на кілька мішків зерна у заможного господаря. “А кобилу навчу працювати в полі”, – заспокоював себе.
Весна 1940 року принесла в село колекти-візацію. Ті, хто роздавав, почали знову збирати докупи графське майно. Прийшли і до Івана Шаблистого за графською кобилою, не забувши, що віддали жеребну. А де ж тепер те лоша взяти? Назвавши ворогом народу, противником колекти-візації, сільрадівці вирішили: враховуючи, що Шаблистий не мав чим сплатити за лоша, забравши кобилу, відправили господаря на примусові роботи у бригаду таких же покараних селян, щоб прокладали шосейну дорогу.
Сім’я залишилася без годувальника, ще й мати, важко захворівши, восени 1941 року померла. Перед початком Другої світової війни підліток Тихон бачив, як селяни дивилися з надією в очах, окремі зі страхом, чекаючи невідомих, нових змін. Протиріччя в душі були і в 15-річного Тихона. Ще не знав, що пекельний, нещадний вихор війни принесе багато лихоліття, смертей, неволю, а на його долю випаде важка, непередбачувана сторінка життя на чужині.
Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
