На головну / ПОДІЇ / ЛАНОВЕЧЧИНА / За 23 роки народилося 15 дітей і «виросла» вулиця-привид. Реалії маленького села на Лановеччині

За 23 роки народилося 15 дітей і «виросла» вулиця-привид. Реалії маленького села на Лановеччині

Плиска — маленьке село на окраїні району. Далі, за полями — Хмельниччина. Як кажуть сільчани, зовсім інше життя — хороші дороги, заправки, магазини, школи і садочки. Там навіть у найменших селах вирує життя, що не скажеш про Плиску. Село знають у нашій окрузі завдяки заводу, де виготовляють морозиво. А ще тут є піщаний кар’єр.

Чим живе глибинка, про що мріють сільчани, які проблеми хвилюють їх найбільше. Про це розповімо на шпальтах «Голосу…»

Від Москалівки до Плиски — 3 км по сільському бездоріжжю. Це одна з найболючіших проблем, яку людям не під силу вирішити. Добратися сюди можна лише власним транспортом, позаяк рейсовий автобус уже 6 років не їздить у віддалене село — не рентабельно. Тож авто для плисківчан — не розкіш, а необхідність.

Місцевий мешканець Микола Батенчук, на запрошення якого, власне, їду в село, вводить в курс справ. Обіч дороги — розлогі поля — людські паї, що орендують три агрофірми — ТОВ «Волочиськ-Агро», ТОВ «Шумськ-Агро», ПСП а/ф «Горинь». Добре, що землі не облогують, орендну плату вчасно виплачують, та й на розвиток інфраструктури щось перепадає. Вагому підтримку нещодавно отримали від аграріїв з ТОВ «Волочиськ-Агро» — ремонт в будинку культури, а за сприяння ТОВ «Шумськ-Агро» замінили вікна і двері, перекрили ганок у ФАПі. Щоправда, рік тому зіткнулися зі ще однією проблемою — місцева фельдшерка Тетяна Врублевська, яка мала золоте серце, мудру голову, приходила на допомогу і вдень, і вночі, рятувала сільчан від недуг, померла через невиліковну хворобу, а заміни їй у селі не знайшлося. Тож, фактично, село залишилось без медика. Лише раз у тиждень прийом тут проводить фельдшерка з Москалівки Ольга Віннічук.

У Плисці немає школи, у 2015 році її закрили через відсутність учнів. Де ж вони візьмуться, коли за останні 23 роки в селі народилося всього-на-всього 15 дітей. Минулоріч, наприкінці року народилася дівчинка, а до цього у селі три роки не справляли хрестин. А ось похорони тут часто. Тільки у 2020 році померло 9 плисківчан. Невтішна статистика. В селі навіть з’явилася вулиця-привид. Як це розуміти? Буквально. Адже за два десятиліття вулиця, протяжністю 1,5 км (10 хат), де колись вирувало життя, народжувалися діти, перетворилася на пустку. Остання старожилка, яка тут мешкала, померла два роки тому. Крізь зарослі й чагарники видніються хати-мазанки, закинуті, занедбані, бо нікому до них немає діла.

Про дитсадок тут давно ніхто й не чув. Місцева дітвора до школи ходить у сусідні села — Москалівку (1 учень) та Буглів (3 школярів). До речі, до Буглівської ЗОШ їм більше з руки, адже дирекція подбала про довіз учнів шкільним автобусом. Оце і всі школярі на село. Зате працюють бібліотека і клуб, є маленький «ларьочок», де можна придбати хліб і дещо з продуктів харчування.

Біля сільської святині, що виблискує куполами, є невеличка капличка, споруджена у 2014 році завдячуючи ініціативі тодішнього старости Анатолія Захаровича Солтиса. Йому вдалося знайти спонсорів та меценатів, щоб втілити хороший задум в життя. Сьогодні цієї світлої людини, яка зробила чимало добрих справ і для церкви, і для села, немає серед живих, але пам’ять про нього житиме поміж людей. Місцеві мешканці та гості часто набирають воду з цього джерела, бо вона смачна. До речі, у селі є ще одне джерело, яке люди цінують за відмінні смакові якості. Пам’ятають, як свого часу сюди приїжджали підприємці, планували відкрити цех для розливу води. На жаль, хороший задум так і не втілили в життя.

Найбільше багатство Плиски — його мешканці. Хоч їх сьогодні менше 100, вони дуже дружні, один одному допомагають та підтримують. Більшість — пенсіонери, є декілька молодих сімей. Хто мав можливість — повиїжджали за кордон, у великі міста. Там робота і стабільний заробіток. А в Плиску навідуються до своїх родичів. Відверто зізнаються сільчани, що якби мали можливість, усі б виїхали з неперспективного села, а так — пристосувалися, займаються господарством, підтримують один одного, допомагають. Втім, як їм живеться, — розповідають самі.

«Живемо, як горох при дорозі…»

Піджартовує Іван Дікальчук і додає: «хто йде, той скубне».

Подружжя Івана та Ольги Дікальчуків вважають хорошими господарями, які, наче бджілки, весь час у труді. А як можна по-іншому сьогодні вижити в селі? Адже вони ще не пенсіонери, за щось треба жити, дітей навчати, внукам допомагати. З 2000 року, відколи розформували колгосп, чоловік веде домашню господарку, в 2015 році, коли закрили школу, до числа безробітних приєдналася й пані Ольга. Дікальчуки мають двоє дочок Марійку та Оленку і двоє внуків: Аня (5 років) і півторарічний Артемчик у село приїжджають залюбки погостювати, а проживають у Тернополі, бо там більше можливостей для розвитку дітей, є робота.

Іван з Ольгою тримають п’ятеро корів. Кажуть, що це їхні чи не єдині годувальниці, які приносять в дім гроші. Здають молоко на Дубенський завод. Взимку платять їм 6 грн/л, а влітку — 4,5 — 5 грн/л. Звісно, це копійки, адже потрібно біля худоби наробитися, а чого вартує тільки видоїти 5 корів вручну? Окрім цього, подружжя має чимало дрібної живності — свині, гуси, кури, качки, обробляють 2,5 га городу. Човпуться зрання до світання, без вихідних і свят.

З ностальгією пригадують колишні часи, коли був колгосп, робота, на їхній вулиці було багато молоді, тоді в початкові школій навчалося 22 дітей, автобус курсував селом 4 рази на день. Глибинка жила. А сьогодні — триває боротьба за виживання.

До розмови приєднується сусід Петро Врублевський. Чоловік проживає сам, бо дружина померла (місцева фельдшерка, про яку добрим словом згадують сільчани). Сини поїхали до області, старший вже сім’ю створив. Розрадою є двоє онуків, які хоч не часто навідуються, та для дідуся це справжня розрада. Після смерті дружини добродій Петро зберіг всю господарку — тримає 3 корів, свині, качки, кури. Без цього в селі ніяк. “Колись жили набагато цікавіше і краще, — пригадує, — була стабільність, працював головним інженером в колгоспі, навіть в Болгарії зміг побувати, а сьогодні — прожив день, і дякую Богу за це”.

Школу закрили, фельдшера немає, а бібліотека і клуб працюють на повну

З однієї сторони добре, що хоч щось, та й збереглося у селі. Однак місцеві мешканці вважають по-іншому. Про сільські будні та проблеми спілкуємося з людьми, яких зустрічаємо на вулиці. Василь Стасюк порушує одну з проблем, яка хвилює багатьох, — немає місцевого медика, лише раз у тиждень приїжджає медик з Москалівки Ольга Віннічук, веде прийом, призначає лікування, але цього недостатньо, адже більшість населення — пенсіонери і люди похилого віку, які потребують постійної допомоги фахівця.

— Школу закрили, фельдшера немає, а бібліотека, де вже роками не поповнювався книжковий фонд і відвідувачів — на пальцях можна порахувати, працює на повну ставку, — говорить добродій Василь. — Те ж саме і з клубом. Молоді немає, хто міг, уже з села повиїжджав. Нікому вже ходити до клубу…

На жаль, такі гіркі реалії життя. Проблеми є, та чи існує їхнє вирішення?

Хвилює сільчан і те, що сьогодні відбувається з ціною на газ та з абонплатою за “трубу”, яку свого часу проводили за власні кошти, дехто останню корову виводив з хліва. “Драконівські” тарифи призводять до того, що люди змушені опалювати оселі дровами, бо платити по 4-5 тис. грн в місяць за блакитне паливо — не під силу.

Поспілкувалась і з останнім директором Плисецької початкової школи Надією Стасюк. Так, серце болить, що навчальний заклад закрили, але розуміє: такий крок — вимога часу, адже перспектив жодних. Однак прикро їй, що маючи за плечима 25 років педагогічного стажу, з яких 15 років ходила на роботу в Білозірку (9 км), сьогодні отримує мізерну пенсію…

Встати о 4 годині ранку, щоб вчасно добратися на роботу

Так щодня доводиться вдосвіта прокидатися Павлу Гуменюку. Чоловік працює в ПСП а/ф “Горинь” (Борсуки) і долає 30 км, аби потрапити на роботу. Перед тим потрібно ще попорати чималу господарку…

Подружжя Павла та Галини Гуменюків, в яких підростає 5-річна донечка Христинка, — одне з наймолодших у Плисці. Після одруження придбали стареньку хатинку на околиці села, ведуть господарку, налагоджують побут, хоч, зізнається господар, це не так просто, адже умов для молодої сім’ї зовсім немає, роботи в селі — нуль, перспектив — тим паче. Пробував їздити на заробітки, однак вважає, що не вигідно, адже тоді потрібно продати худобу, закинути городи, бо дружині самотужки важко з усім впоратися. Зароблене ж дуже швидко розходиться. Вирішив на місці шукати роботу. Зарплата, звісно, менша, далеко добиратися до роботи, але щодня біля сім’ї. Добре, що авто на ходу, без нього тут — як без рук. Хобі Павла — голуби. Має їх чимало різних видів, щороку возить на виставки.

До школи Христинка піде у Москалівку. Там живуть дідусь з бабусею, приглянуть за внучкою. А як складеться життя далі — час покаже, головне, щоб всі здорові були — так вважає подружжя.

Про село державні мужі забули

«Село поза увагою держави, про нього усі забули, колгоспи зруйнували, роботи люди не мають, створили бідним людям такі умови, що мусять важко працювати на городах і біля худоби, щоб вижити або їхати рабами на заробітки» — виливає свій біль Марія Понижайло, яка з невісткою Тетяною і її братом Віталієм якраз поралися біля свині, готуючись до різдвяних свят.

На старості літ Марія залишилася проживати з невісткою. Внучки і правнучок — у Тернополі, а єдиний син два роки тому помер, йому було всього 43 роки. Тож жінки допомагають і підтримують одна одну, разом господарюють, мають 5 корів, декілька гектарів поля. З цього й живуть, допомагають дітям. Надіються, що все зміниться на краще, але коли?

Жити було важко, але весело і дружно

83-річна Марія Стасюк уже 66 років проживає у Плисці (родом з Москалівки). З чоловіком виховали трьох дітей, але у 52 роки він відійшов у засвіти. Сьогодні її розрадою є шестеро онуків і троє правнуків, які навідуються до бабусі та допомагають.

Старожилка все життя важко працювала на колгоспних нормах. Каже, було скрутно, але весело, дружно, молодь часто збиралась на вечорниці, співали, придумували різноманітні забави. Розповідає, як одного разу навіть побувала у театрі. Правда, довелося обманути свекруху й чоловіка, мовляв, їде на базар. Але ні разу про це не пошкодувала, бо спогади залишилися на все життя.

Запитую у старенької про березовий хрест, що стоїть неподалік церкви. Баба Марія розповідає, що пам’ятає ті страшні часи, коли безбожні енкаведисти повісили 28 місцевих упівців (серед них був один чоловік із Романового села) і знущалися над ними. А ще пригадує, як колись у Плисці була велика ферма — розводили корів, биків, свиней, овець. Все зійшлося нанівець. Сьогодні немає нічого — лише з кожним роком стає все більше хатів-пусток.

Після тривалої подорожі Плискою заходимо на каву до родини Батенчуків. Микола з дружиною Оксаною — кременчани, але 23 роки тому, одружившись, приїхали у село до тітки і залишилися тут проживати. Виховують двоє синів. Старший, Микола, працює в поліції на Шумщині, молодший навчається у Кременці. Микола часто їздить на заробітки в Польщу, в літній період працює на місцевому заводі з виробництва морозива. Дружина доглядає 91-річну тітку Катерину, порається по господарству, а довгими зимовими вечорами любить вишивати ікони бісером. Про що мріють? Аби всі були здорові, закінчилася війна та запанував мир в Україні. Можливо тоді прийдуть зміни на краще і в маленьких селах.

Олеся МЕЛЬНИЧУК.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

Шахраї з чужих сторінок у соцмережах просять позичити гроші. Дзвоніть друзям і не ведіться на “розвод”!

Зі сторінки моєї подруги у фейсбуці пише невідома особа на месенджер повідомлення з проханням позичити …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *