На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / КОЛИ ДЕРЕВО ЩЕДРЕ ПЛОДАМИ

КОЛИ ДЕРЕВО ЩЕДРЕ ПЛОДАМИ

  В газеті “Вільне життя” за листопад 2014 року було надруковано мою розповідь про земляка М.Ф.Речмана (“Був такий художник”). Внаслідок пошуків вдалося віднайти кілька поколінь, доповнити дещо про його талановиту родину.

Перший запис родоводу починається зі Стратонія Васильовича Речмана, який народився у 1791 році. Відтоді один із кутків села називається Стратіяновим. Продовжувач роду, його син Федір, 1841 року народження, разом з дружиною Параскевією Дмитрівною мали численну сім’ю: синів Феактиста, Мефодія, Євста-хія, Вісаріона, дочок Секлету і Тетяну. Батько був людиною богатирської статури, міцний в тілі і прожив понад 100 років. Ця зовнішність та довголіття передалися і синам. Феактист, Євстахій, Вісаріон славилися навкруги малярством і виготовленням столярних виробів. Їх добре знали в навколишніх селах і запрошували розписувати, реставрувати церковні храми. Замовляли для роботи у своїх господарствах селяни. Мати, як талановита ткаля і вишивальниця, свою світлицю прикрашала власноруч виготовленими різнобарвними рушниками, скатертинами, серветками, раднами з полотна. А ще всюди, де тільки можна, красувалися керамічні тарелі, вази, інші речі, які Федір Стратонович, відвідуючи ринки Закарпаття, Вишнівця, Кременця, невтомно купував. Не дивно, що в такому середовищі росли діти з відчуттям любові до краси, мистецтва.

  Середущий син, Мефодій, народився у травні 1877 року. Ріс русявий, з блакитними, допитливими очима, виділяючись серед ровесників прагненням до знань, особливо хистом до малювання. Цьому сприяла і сільська природа, бо недалеко від їхньої оселі гонив свої хвилі тоді ще великий став графів Ржевуських, який охороняли кучеряві верби, на узвишші від вулиці Винниця (тепер Павла Томчука), гомонів своїм життям панський маєток з пишним садом, широкобокими липами. У хаті Речманів настільними книгами сім’ї були “Кобзар” Т.Шевченка, твори Г.Сковороди, П.Глібова, І.Котляревського. Зимовими вечорами мати читала дітям уривки з книг, а згодом вони самотужки їх вивчали. Мефодій із заздрістю щоденно проводжав братів, коли вони вирушали на малярські роботи. Його душа прагнула реалізувати себе в малюванні. Одного разу він фарбою братів написав портрет козака на великих дверях стодоли, пізні-ше – російського солдата на стіні клуні. Родичі не сварилися, а дивувалися. В цей час у Борсуківському однокласному училищі навчав сільських дітей Закону Божого священик Філарет Гутовський, який зразу помітив захоплення хлопчини. Заручившись підтримкою батьків, отець Філарет відвіз Мефодія у Київську рисувальну школу, де директором був відомий український художник Микола Мурашко. У закладі викладали секрети малювання, живопису талановиті художники М.Врубель, М.Пимоненко, В.Яблочкін, І.Селезньов. Для продовження навчання і щоб мати житло, батько, у сутужний для студента час, продав коні. Вже пізніше Мефодій зміг заробляти на себе, працюючи помічником у майстрів художнього пензля братів Васнєцових, М.Врубеля на реставраційних роботах і художніх розписах у Києво-Печерській лаврі, Володимирському соборі, Кирилівській церкві. Після отримання похвальних оцінок та грамоти за навчання, його направляють продовжувати вчитись у Московське імператорське строганівське училище. У 1905 році, після завершення навчання, з дипломом першого ступеня і званням “учёный рисовальщик”, випускника направляють у м.Дружківка, на Донбас, де викладає художні дисципліни у жіночій гімназії, а в 30-х роках минулого століття організовує дитячу художню школу. Будучи її директором, організував галерею кращих дитячих художніх творів і сам невтомно пише портрети, пейзажі і (таємно) ікони. Ще навчаючись, Мефодій Федорович подарував парафіянам борсуківського храму Святого Миколая дві великі ікони – пророка Іллі та Святого Миколая, написані яскравими, світлими тонами. Дивишся на них і відчуваєш у серці щемливе хвилювання, а в душі невідоме таїнство.

  Друга світова війна принесла у життя художника знущання, голод, втрати: німецькі окупанти закрили школу, знищили обладнання, матеріали, ескізи та окремі полотна, які не змогли сховати. Деякі полотна Речмана його дружина вберегла, але доля їх до сьогодні невідома. Щоб прогодувати сім’ю, Мефодій Федорович, із притаманною йому хліборобською кмітливістю, купує дві бджолосім’ї та засіває зерновими культурами клаптик землі біля будинку, чим рятує від голоду навіть сусідів.

  У всі прожиті на чужині роки художник не забував рідних: листувався, матеріально допомагав і, по-можливості, навідувався у рідні Борсуки. В один із приїздів, за його сприяння, змінилася доля одного з племінників, але про це згодом. Останній раз відвідував родину у голодному 1947 році, вже хворий, знесилений, немов відчуваючи наближення смерті. Повернувшись у Дружківку, тоді ж помер. Похований там, на міському цвинтарі.

  Сестра Мефодія, Тетяна, вийшовши заміж за сільського парубка Івана Петросюка, народила синів Симона та Силуана (Селіван), дочок Глікерію і Христину. Симон пішов шляхом батьків-малярів, разом з місцевим іконописцем Тихоном Стадником по селах розписуючи, реставруючи церковні храми. Невідомо, чи мала художній хист Христина. Розповідають, що вона була на той час освіченою та від роду красивою жінкою. Проживаючи з чоловіком Маркіяном Андрощуком у селі Білозірка, вони, на численні пропозиції чоловікового брата, перейшли польсько-радянський кордон, нібито для кращого життя в УРСР, але були спіймані. Радянська влада поспішно звинуватила їх у шпигунстві й засудила, відправивши на Урал (Росія). Наївний Маркіян написав прохання до посольства Польщі про допомогу, як польським громадянам, але, як завжди було, лист потрапив до НКВС. Як наслідок – розстріляли обидвох.

  Глікерія, у заміжжі з умільцем, одним з перших трактористів у графині, Феофоном Шандруком, перейнявши мамину науку рукоділля, вишивала і добре шила одяг на швейній машинці “Зінгер” (пройшла курси у графині Ржевуської). Саме до неї приїжджав у гості її дядько Мефодій і, вражений малюнком старшого сина Анатолія, схвалив прагнення хлопця і пообі-цяв сприяти. Та не встиг… Після закінчення Кременецького пед-університету, Анатолій Феофанович, працюючи у Тернопільському обласному центрі дитячої творчості, невтомно пише художні полотна. Його пейзажі, портрети часто виставляли на обласних, республіканських виставках. На жаль, хвороба не дала йому повністю реалізувати себе і він ще в молодому віці полишив цей світ.

  У сім’ї Шандруків 5 синів і всі гарно малювали. Серед них Вавіл, ставши професійним художником, працював до пенсійного віку в Херсонському художньому комбінаті, не раз був учасником художніх виставок, в тому числі міжнародних. На його рахунку, крім графічних полотен, десятки написаних ікон, які дарує у церковні храми. Цього року вручив борсуківським вірянам велику ікону Святого Миколая. Багато художніх полотен Вавіл Феофанович подарував своїм землякам. Вони красуються у їхніх оселях. Незважаючи на поважний вік, він у творчому пошуку і, за традицією родини Речманів, не забуває талановитих племінниць, дочок брата Анатолія. Тетяна, отримавши вищу художню освіту, викладає художні дисципліни у Кременецькому педагогічному коледжі та за сумісництвом – у школі мистецтв ім.М.Вериківського, там же вона завідувач відділу образотворчого мистецтва. Біля п’яти персональних виставок декоративного жанру милували око у Польщі, обласному художньому музеї. А Тетянина дочка Юля, після навчання у Київській академії мистецтв (магістратура), за спеціальністю “дизайнер одягу”, працює в столиці над розробкою нових моделей. Друга дочка Анатолія, Оксана, самодіяльна художниця. Вона копіює великі полотна видатних художників світу, на які чималий попит. У її квартирі справжній музей. Сини Оксани, Юрій і Вік-  тор, – високопрофесійні кравці, а дочка Людмила, маючи вищу освіту з образотворчого мистецтва, продовжує родинну справу.

  Молодший син Тетяни та Івана Петросюків, по материнській лінії Речманів, Силуан (Селіван), як кожен член родини, любить природу. Мешкаючи у місті Миколаїв, він на клаптику міської землі виплекав садок, де щедро плодоносили абрикоси, виноград.

  …Так вже повелося, що на однаковій землі, під єдиним небом і сонцем, ростуть дерева, але одні з щедрими плодами, інші – скупими. Родовід Стратонія Васильовича Речмана має животворне генеологічне дерево, давши прекрасних, творчих людей. Підраховано, що воно, зростивши шість поколінь, дало зав’язь для утворення більше 45 сімейних гніздечок, які, віриться, дадуть нові віти життя.

 Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.

  с.Борсуки.

  На фото: родина Речманів (1934 рік).

Перевірте також

Оманлива мрія

  На початку 30-х років минулого століття до Борсуківської гміни приїхав у службових справах молодий, …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *