На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / Лине мелодія одинокого корнета

Лине мелодія одинокого корнета

“Є щасливо обдаровані народи.
Я бачив такий народ, народ-музикант — це українці”.

(П.Чайковський).

У далекі 30 роки ХХ століття, за панування Речі Посполитої, борсуківські селяни після важкої весняної праці з хвилюванням очікували літніх днів, коли графиня Ржевуська, в часи потепління відносин з українцями, організовувала забави. Тоді на ставку проводили театралізовані зустрічі з сусідами-борщівлянами, які з піснями і музикою припливали на уквітчаних човнах. Їхні музиканти були популярними, адже село Борщівка славилося двома духовими оркестрами, які наввипередки показували свою майстерність. Частіше приїжджали музики, яких з легкої руки матері одного з учасників гурту назвали “пенцаки”. З широко розкритими очима, заздрістю, подивом, насолоджуючись іскристими мелодіями, за їхньою грою спостерігали юні борсуківляни, мріючи бути такими ж.

На початку 50-х років минулого століття в Борсуках за кошти місцевого колгоспу вирішили закупити духові інструменти і запросити навчати гри на них одного з “пенцаків” — Михайла Пальчика, батька майбутнього самобутнього композитора, професіонала-музиканта, директора Лановецької музичної школи Миколи Пальчика (хай земля йому буде пухом). За короткий проміжок часу Михайло Григорович вивів на оглядини сільському люду своїх перших учнів. Ядром оркестру були фронтовики Филимон Гродський, Василь Коцюрба, брати Андрій і Карпо Шаблисті та молодші Петро Плавінський, Степан Шевчук, Яків Коцюрба, Дорофей Новацький, Георгій Котюк та зовсім юні два Андрії — Стасюк і Чабай. Згодом поповнили колектив Василь Кирея, Дмитро Стецюк, Дмитро Дементюк, Анатолій Шевчук, Григорій Музичук та інші.

Співучі, голосисті борщівляни не сподівалися, що засіяні ними зерна любові до музики довгі роки будуть щедро врожаїтися у сусідів гарними мелодіями. Коли М.Пальчик залишав колектив, порекомендував, щоб його очолив самородок, ентузіаст музики, молодий учень Андрій Чабай. Народився він у 1936 році в незаможній сім’ї Матвія та Марини. Батько, умілець у сфері механіки, мав власні механічні січкарню та молотарку. Даючи їх в оренду селянам, отримував невеликі доходи на прожиття сім’ї.

У 1943 році, за тиждень до Великодня, нацисти, нишпорячи по селі в пошуках вбивці німецького офіцера, помітивши групу чоловіків, які стриглися у сусіда, застрілили невинного Матвія, залишивши напівсиротами дочок Пелагію і Тетяну та семирічного Андрія. Хлопця невипадково тягнуло до музики. Набожні бабуся Пелагія, її діти Матвій, Кірик, Ульяна мали співучі голоси, були активними учасниками церковного хору. Як пригадує 90-річна Андрієва сестра Тетяна, сім’я на православні празники, свята була як співучий ансамбль, виконували церковні, народні пісні. Не дивно, що Андрій, будучи учнем Пальчика, виділявся серед інших глибоким розумінням музичної азбуки, швидко засвоював музичну грамоту.

В скрутні для сім’ї часи, після закінчення місцевої семирічки, Чабай працював їздовим у колгоспі. Збирав, заощаджував копійку до копійки, щоб купити для себе духовий інструмент, а придбавши корнет, як цінний скарб потайки зберігав у скрині. Пізніше мама дорікала: “Краще прикупив би костюм, чим трубу”. З власним корнетом, у вишитій мамою сорочці, він поспішав на гурток, як на свято.

Навчившись і оновивши склад колективу, часто грав біля старого клубу — колишньої оселі висланого на спецпоселення Речмана, збираючи молодих і старших селян. Весела танцювальна мелодія вабила, притягувала так, що спрацьовані за день ноги сільчан самі йшли в танок.

Незважаючи на скруту в сім’ї (сестра Пелагія навчалася тоді в педагогічному інституті), Андрій здобуває знання у Кременецькій музичній школі, тепер школа мистецтв ім.М.Вериківського, а пізніше вдосконалює професійні навики у Теребовлянському культосвітньому училищі (зараз коледж). Невдовзі, у 1963 році, 27-річного завідувача клубу Андрія Чабая призначають директором новозбудованого будинку культури. На цій посаді ще більше розкривається його талант режисера, сценариста, викладача і керівника духового оркестру.

Колектив міцніє, його поповнюють випускники В’ячеслав Трофимчук, Андрій Стецюк, Павло Душко, Володимир Криницький, два Василі — Ліщук і Хаблюк, Ярослав Коцюрба, Олег Посвятовський та інші. Навчалися гри на духових інструментах і хлопці з сусідніх сіл, зокрема з Синівців. Не було жодного весілля, де б музиканти, маючи гарні голоси, не тішили гостей дотепними віватами, гумором. Особливо популярними у їхньому виконанні були пісні “Гуцулка Ксеня”, “Їхав козак за Дунай”. Через усе село, аж до його околиць у супроводі духового оркестру, під урочисті, бадьорі марші мобілізованих юнаків відправляли на армійську службу. А якими чарівними були вечори духової музики біля будинку культури!

А.Чабай часто до глибокої ночі засиджувався, пишучи музичну партитуру для кожного оркестранта. Він навчав музичної грамоти представників трьох поколінь бурсуківлян. Навики гри на духових інструментах освоювали сім’ями — брати Яків, Василь і його син Ярослав Коцюрби, Филимон Гродський з сином Юрієм, брати Григорій та Микола Музичуки, Олександр, Володимир і Юрій Сидоруки та інші.

За успіхи в популяризації духової музики оркестр здобув звання “народний”, нагороджений багатьма грамотами, подяками, дипломами, завойовував призові місця на районних та обласних оглядах.

Віддавши 48 років праці на культосвітній ниві, натхнення та ентузіазм колективу духового оркестру, в 1984 році життя Андрія Матвійовича Чабая згасло. В останню земну дорогу людину творчої натури з’їхались проводжати з усіх кінців району його колеги, колишні учні, а об’єднаний духовий оркестр з Ланівців та багатьох сіл прощався з ним скорботною мелодією.

…Щоб не розпався колектив, очолювали його ще кілька ентузіастів, гідних учнів Чабая. Зокрема, 5 років Ярослав Коцюрба та Олександр Сидорук, який вже вдруге взявся за справу. Він удосконалив свої професійні навики у тодішньому Теребовлянському культосвітньому закладі на відділі духової музики та ударних інструментів.

Зменшився й склад ветеранського оркестру: старші учасники хворіли або відходили в інші світи, молодші, зриваючись з обжитих місць, виїжджали в пошуках заробітку. Лише осередок самих одержимих ще досі збирається докупи, граючи на весіллях, похоронах чи, зрідка, на відзначенні громадськістю визначних подій, дат, свят…

А ще млосними літніми днями, коли сонце, вмившись вранішньою росою, ще не дуже пригріває, над селом час від часу линуть, мов вирвавшись з скорботної людської душі, тужливі мелодії самьотнього корнета в руках потомственного музиканта, борсуківлянина Ярослава Коцюрби. Вони нагадують минулі часи, подають клич повсюдно розсіяному колективу духового оркестру на збір.

Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.

Про нас Ірина Цигульська

Перевірте також

Їм снилася ночами їжа

Одного празникового вечора господар будинку у селі Великі Кусківці, де я квартирував, глянувши на щедрий …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *