Перший урок з літератури у новому навчальному році. Вчителька розпочала його своєрідною розповіддю: «Корабель тоне. Одній подружній парі вдалося дістатися до рятувальної шлюпки, але, на їх нещастя, там було вільне лише одне місце. Чоловік сам забрався в човен, залишивши дружину гинути посеред океану. І перед тим, як піти під воду, дружина прокричала йому останню у своєму житті фразу…»
Тут її розповідь перервалася.
«Як ви думаєте, — запитала вона учнів, що сиділи перед нею, — якою була ця фраза?»
Більшість учнів тут же негайно зреагували: «Я тебе ненавиджу!», «Якою ж я була сліпою!» тощо. Звучали й інші подібні висловлювання.
Весь клас наввипередки змагався у висловлюваннях, лише один хлопчик сидів і протягом усього цього часу мовчав.
— А ти як вважаєш, що вона сказала? — запитала вчителька, підійшовши до нього.
— Я думаю, що вона сказала: «Подбай про нашу дитину!».
— Ти знаєш цю історію? — здивувалася вчителька.
— Ні, просто те ж саме, перед своєю смертю, моя мама сказала моєму батькові, — відповів учень.
Вчителька відвернулася, сподіваючись, що ніхто з дітей не помітив, як на її очі навернулися сльози.
— Вірно, — відповіла вона.
І продовжила: «Отже, судно пішло на дно. Чоловік дістався додому і самотужки виховав дочку. Через багато років, коли батька вже не стало, розбираючи його речі, дівчина знайшла його щоденник, в якому прочитала таке: «Коли ми поїхали в подорож, у неї вже був страшний діагноз. Жити їй залишалося недовго. Боже, як би я хотів потонути замість неї, але заради блага дочки я не зміг. Я міг тільки залишити її посеред океану».
Клас мовчав.
По дитячих очах було видно, наскільки глибоко їх зворушила ця історія, і що сьогодні вони вперше зрозуміли, що перше враження може бути оманливим.
Тому, ніколи не варто судити про людей і їхні вчинки поверхнево, адже багато чого про них ми можемо і не знати.
«Тож не судіть нічого перед часом, поки Господь не прийде й не освітить те, що скрите в темряві, та виявить задуми сердець, і тоді кожному хвала буде від Бога» (І Кор.4,5).