Головні новини

НІКОМУ НЕ ПОТРІБНА

  Баба Маринка лежала на ліжку. Склавши руки на грудях і закривши очі, тихо молилася. Просила у Господа здоров’я для своїх доньок, онуків, правнуків. «Для себе нічого не треба, уже стара, тільки жити вже немає більше сил і… навіть бажання, та й немає для кого. Нікому не потрібна немічна каліка, яка нічим не може допомогти, лиш тягарем для рідних є. А в них же своїх клопотів і проблем вистачає, ще зі старою возитися…» – такі думки не давали спокою. Великий жаль охопив стареньку, сльози горохами покотилися на подушку.

  Раптом її щиру молитву перервав несамовитий крик: «Чого плачеш, що знову не так, що тобі не подобається: їсти дають, прибирають, все готовеньке  підносять, а ти ще чимось не задоволена», – репетувала донька з порога. «Я хочу лиш теплого слова», – крізь сльози промовила старенька. «Ніколи тут з тобою розмовляти і сирість розводити», – фукнула, поставила тарілку з їжею на стіл і, грюкнувши дверима, спересердя вийшла. Її ж знову залишили на цілий день одну. «Якби хоч могла ходити, оперлася б на палицю та пішла до церкви, а так»…

  Спогади торкнулися її зраненої душі. Все життя промайнуло наче одна мить. Важке дитинство, недоїдання, перемерзання, нелегкі воєнні й повоєнні роки, одруження з нелюбом… Баба Маринка важко зітхнула, але ніхто ж не змушував її, 22-річну дівчину, виходити заміж за підстаркуватого 40-річного Антона, так і не дочекавшись коханого Михайла. Правду кажуть люди: «Від долі не втечеш».

  Найбільшою розрадою були донечки. Всю свою любов і ласку віддавала їм, пестила, голубила, ночей не досипала, аби її кровиночки ні в чому не нуждалися, шила їм красивий одяг, щоб дівчатка були найкращі. Розривалася між роботою і домом. При цьому й на роботі була в пошанівці та серед передовиків. Фотопортрет Марини Євгенівни декілька років був на дошці пошани, неодноразово їздила за нагородами в область, отримувала премії за хорошу роботу. У неї шили одяг найвибагливіші місцеві панянки і завжди були задоволені. Все кануло у небуття, хто сьогодні про це згадує. А для неї це найкращі роки життя… Хоч важко було (в той час будували хату), дала освіту донькам, справила їм весілля. Кожна влаштовувала своє життя. До стареньких навідувалися рідше, але на свята завжди хата повнилася сміхом і веселощами. А які щасливі були роки, коли онучата на літні канікули з’їжджалися. Тоді навіть втоми не відчувала: і готувала, і городи обробляла, і за малечею пильнувала, усе сама, бо ж чоловіка похоронила, в 50 років залишилася вдовою. Інколи так хотілося спокою і тишини… Дочекалася, тепер цілими днями наче в тюремній камері, лиш їсти подадуть, а доброго слова так і не дочекатися. Зрідка навідуються вже онуки, адже в них свої клопоти, дім, робота. Підростає п’ятеро правнучат. Які ж вони потішні. Найстарший – уже випускник, наймолодший – першокласник, дівчатка красуні-щебетушки гарно співають, танцюють, такі веселушки… Баба Маринка усміхнулася, їй би так хотілося, щоб приїжджали частіше, але, на жаль, у кожного своя життєва дорога. Вона ж бо мусить змиритися з тим, що сьогодні має: образами, докорами, ненавистю доньки…

  Вкотре змахнула сльозу, серце стиснулося від болю… На схилі літ донька ставиться до неї по-собачому. І хоч старенька щоразу виправдовувала її, мовляв, життя добряче потріпало, здоров’я підводить, а проблеми обсіли зі всіх сторін, ніяк не могла змиритися з таким ставленням. Інша донька миліша, щиріша, добріша. Коли не приїде, добре слово промовить, одягне в чистеньке, допоможе, заплете. Останніми роками рідше уже почала їздити, ноги болять, ходити не може. Собі вже важко раду давати. Щоправда, неодноразово кликала жити до себе, але ж баба Маринка категорично відмовлялась, мовляв, хоче у своїй хаті померти. Можливо варто таки прийняти запрошення доньки і поїхати до неї? Бо хіба ж це життя, коли засинаєш і прокидаєшся з єдиною думкою: «не бути тягарем для рідних».

  Автор: Олеся МЕЛЬНИЧУК.

  P.S. Подібні історії сьогодні непоодинокі. Часто-густо у погоні за хорошим життям, заробітками, клопотами про дім та сім’ю ми втрачаємо людські чесноти – доброту, людяність, милосердя, повагу до старших, виправдовуючи себе словами: «не ми такі погані, а життя сьогодні у нас таке». І навіть не допускаємо думки, що старість так непомітно постукає й у наші двері. Та чи буде тоді кому подати cклянку води чи сказати добре слово?… У Святому Письмі написано: «Якою мірою будете міряти, такою й вам буде відміряно».

Перевірте також

Несподівана новорічна зустріч

  Якось лежачи довгими безсонними зимовими ночами, мені пригадалася давня історія.   Це було ще …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.