Головні новини
На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / НЕВІЛЬНИК: історія Тихона Шаблистого з Борсуків

НЕВІЛЬНИК: історія Тихона Шаблистого з Борсуків

  Перша половина воєнного 1942 року відзначалася стрімкими перемогами німецьких військ на східних фронтах. Це відчувалося на захоплених землях Волині. Не припинялася нацистська пропаганда щодо “райського” життя добровольців-українців, які поїдуть працювати у Німеччину. Молодь села стояла на розпутті. Одні не вірили і втікали в ліси, інші – згоджувалися, а решту забирали силоміць.

  П’ятнадцятирічний Тихон Шаблистий, залишившись напівсиротою після смерті матері, співчував батькові, який не давав ради прогодувати багатодітну сім’ю, тому не знав, що йому робити. Старшого брата, згідно списку, вже забрали в Німеччину і від нього не було жодної звістки. Ходили чутки, що забирають тільки на сезонні періоди. “Попрацюю літо, зароблю на одяг і взуття, повернуся додому”, – заспокоював себе хлопчина, бо ж уже підліток, а ходить босий, у східках одежі старших братів.

  Підштовхнула до поїздки ще одна подія. Один із заможних господарів, зачувши, що молодший Шаблистий збирається в Німеччину, випросив у батька Івана згоди за мішок зерна їхати Тихонові за сина багача, бо без нього в господарстві не обійтись. Пізніше, після визволення від німецьких військ, його сина мобілізували у Червону армію і через кілька днів він загинув у бою…

  Рано-вранці від центру села, помолившись біля каплички, кілька селянських возів на чолі з поліціянтами рушили з бранцями на станцію “Ланівці”. Там зразу ж з’явився сумнів щодо добрих намірів нацистів. Хлопців та дівчат погнали на ночівлю у стодолу одного з лановецьких господарів, де спали на соломі. Поліціянти передбачливо закрили двері на замок. На світанку бранців загнали, як худобу, у товарні вагони і потяг рушив на захід. Дорогою давали теплу воду і невідомо з чого якусь баланду. В Перемишлі провели першу дезинфекцію.

  Вже у Німеччині, опинившись у містечку Батгорн, в таборі за колючим дротом, розподілили по групах, визначивши місце роботи. Тихона, відокремивши від земляків, направили на завод з ремонту локомотивів у селище Лінген. Поселили у занедбаному, без опалення, великому залі, де колись займались спортом, замість туалету – бочка-параша. 204 невільники спали на двоярусних нарах, застелених матрацами, наповненими дерев’яною стружкою.

  Волинян вважали за росіян. Їм почепили на плечі й на груди пов’язки з написом ОSТ. Окрім цього, присвоювали табірний номер. Шаблистий був під номером 36. Бранці прокидались о 5 годині ранку і колоною, в супроводі поліціянтів на велосипедах, йшли на працю, вистукуючи, мов підковані коні, дерев’яними сандалями, що їм видали власники заводу. Працювали до 19-ї години.

  У перші роки війни нацисти ще більш-менш лояльно ставилися до в’язнів, але лютували в часи поразок. Їх годували баландою з брукви чи листя редьки, видаючи на добу 200 грамів хліба та “мармелад” (пофарбовану, з додаванням граму цукру, брукву) і ячмінну каву. Хлопці, хоч і молоді, важко працюючи, не витримували такого навантаження й починали хворіти, втрачати свідомість, пухнути. Крадіжки чи обмін (з переховуванням) їжі суворо карались. Підліток Тихон тиждень підмітав, мив підлогу у величезній залі за переховування кусня хліба після завершення денної праці на заводі.

  Невільники відчували на собі перемоги та поразки гітлерівських військ на фронтах війни.  Особливо зганяли свою злість після поразки у сталінградській битві. Одного дня комендант запитав у колони в’язнів: “Хто бажає скупатись?” Зголосились вісім хлопців, серед них і Шаблистий. Їх повели не до води, а у приміщення свинарника, наказавши чотирьом вичерпувати відрами гноївку та поливати поле. Решту хлопців впрягли у кінську шлею і вони невеличким плугом слідом орали. Під сміх, кепкування, регіт охоронців такі купання тривали до ночі.

  Працюючи у сирому, мокрому приміщенні, в легкому потертому одязі, Тихон захворів на запалення легенів. Не вірячи, комендант накинувся на нього, як звір, лаючись, обзиваючи “руською свинею”, “собакою”. Врешті довелося відправити у шпиталь, розташований у жіночому монастирі. Зневірений, заляканий підліток, побачивши нацистський “рай”, знайшов у шпиталі підтримку співчутливих людей різної національності: німкеню-монахиню Альфріну, чеха-лікаря Доячека, француза-військовополоненого Роберта.   Не давши долікуватись, Тихона забрали у концтабір.

  З початком 1944 року, коли німці зазнавали поразки за поразкою, невільників поступово почали відпускати у найми до німецьких бауерів. Хоч покращилось харчування, та важка праця залишилася. Як писав у своїх листах-спогадах Т.Шаблистий: “Я був раб і кінь був раб”. Будучи в наймах у бауера, він з жахом слухав російського військовополоненого Григорія про страхіття, які випали на долю полонених. Їх, вихідців з СРСР, звозили у “табір смерті” для покарання, де так звана смертна команда з числа в’язнів щоденно кидала у братську могилу по 40-50 померлих чи закатованих. Лише одиниці виживали, потрапляючи, як і Григорій, у найми до бауерів. Зовсім інші умови були для військовополонених вихідців із країн Західної Європи. Адже ці держави, на відміну від Радянського Союзу, мали договір з Міжнародною організацією Червоного Хреста.

  Батракуючи в одного з німецьких бауерів, Тихон випросив у нього шмат землі біля хутора, щоб вирощувати дефіцитний на той час і дорогий тютюн. Цим він здивував господаря та отримав його прихильність.

  Після визволення союзницькими військами частини Німеччини, 18-літнього Тихона Шаблистого чекали довгі (кілька років) поневіряння по зонах, втечі від радянських спецслужб, які, обіцяючи спочатку вільне повернення на Батьківщину, потім з клеймом “зрадника” відправляли у безмежні, непривітні простори Сибіру чи гарування на шахтах Донбасу.

  Дитяча пам’ять не могла забути несправедливість і насильство, що відбувалися після входження Червоної армії у 1939 році в Західну Україну. Навіть стоячи на квебекській землі гостинної Канади, його не полишав страх. За роки неволі та поневірянь Тихон пройнявся твердою, впевненою вірою у Всевишнього, яку проніс крізь все своє життя. Дякував Господеві за те, що дав здоров’я, можливість подолати негаразди. Він створив у чужій країні міцну сім’ю. За дружину взяв полонянку Тетяну (родом з с.Білозірка). Лише два рази він відвідав свою малу батьківщину – село Борсуки, де побував на могилах батьків, натішився великою родиною. Тихон все ж таки дочекався Незалежності України. Помер у 2014 році. Прах українця-волинянина прийняла канадська земля.

Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки.

Перевірте також

Покликаний до боротьби за волю

  Через п’ять років після окупації Волині Річчю Посполитою, а саме 1 січня 1926 року, …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.