На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / НЕВЛОВИМИЙ СИЛЬВЕСТР ТА ЙОГО БІЙЦІ

НЕВЛОВИМИЙ СИЛЬВЕСТР ТА ЙОГО БІЙЦІ

Сильвестр Григорович Басюк.

  Сімдесятий рік синівлянка Ніна Євтихівна Гривас щоденно поглядає на портрет підлітка, що незмінно висить на стіні її оселі. Не по літах серйозне, навіть рішуче обличчя. Єдиний портрет, бо на це далі не було часу і можливостей. Мабуть, ніхто не передбачав, хіба-що відчував він сам (бо свідомість була вище його віку), що через кілька років порине у жорстоку боротьбу за волю…

  Вже з першого року Другої світової війни нацистські окупанти, знявши маску “визволителя”, почали здійснювати звичні для них грабування, гноблення українців. Запроваджували примусову працю, вводили непосильні податки, плани поставок с/г продукції для селян, проводили переселення євреїв у гетто, а пізніше безжально масово знищували. Спочатку добровільно, завдяки брехливій пропаганді, потім примусово “вербували” працездатних людей на рабські роботи в Німеччині. Потім селяни з гіркотою згадували, як спершу на околиці села зустрічали німців з хлібом-сіллю.

  Патріотично налаштована молодь не могла спокійно сидіти і спостерігати за цими безчинствами. Тоді, глибокої осені 1943 року, у селі Синівці ще юний Сильвестр Григорович Басюк, який отримав псевдо “Борець”, формує кущову боївку. Спочатку їх було 16 – молодих, сміливих. Згодом – більше. Заступником командира призначили Івана Оксентовича Янчука (“Недоля”). В боївку влились і синівецькі дівчата. Вони були не тільки зв’язковими, а й збирали для повстанців медичні засоби, навчалися на санітарок.

  Сам командир ріс у батьків Григорія та Ганни одинаком, сім’я мала середній достаток. Жили в хаті, навпіл поділеній з братом батька Саверієм та його дружиною Євдокією. До часу, коли втратив батьків, Сильвестр встиг закінчити 5 класів місцевої школи. До речі, всі бійці також мали освіту. На відміну від багатьох сіл Лановеччини, де окупанти закрили освітні заклади, у Синівцях працювала школа з семирічним навчанням. Сюди сходились діти навіть з віддалених поселень. Костянтин Назарович Гринь, Іван Павлович Волохатий навчалися у Кременецькій гімназії, а Надія Василівна Волохата (пізніше Тетера) вже працювала вчителькою у цій школі.

  Багато бійців та прихильників, зокрема дядько Сильвестра, Саверій Анатолійович Басюк, Гаврило Талимонович Янчук, Лука Опанасович Хаблюк, як колишні воїни УНР, проводили військовий вишкіл, ділилися досвідом боротьби. Кілька повстанців, працюючи легально на залізниці, мали змогу здобувати цінну інформацію про пересування ворожих ешелонів, їх вмістимість і кількість вантажу, що було важливо для УПА. Агітаційну роботу проводили серед селян, застерігаючи їх не виїжджати на рабські роботи до рейху. В зв’язку з цим дічата-патріотки змушені були перейти у підпілля. Захищали польські сім’ї, яких було багато у селі, що дало можливість багатьом молодим полякам вижити, а літніх вберегти від пограбувань і арештів.

  В селі не було постійного німецького гарнізону і члени боївки “Борця” через рекомендованих ОУН і обраних коменданта села Діоміда Фокійовича Кирею та старосту Семена Олександровича Блащука попереджали населення про прихід окупантів з намірами арештів, грабунків. З приходом радянської влади цих керівників ув’язнили на 10 років кожного.

Іван Антонович Рикун.

  З березня 1944 року, зі вступом на територію радянських військ, між новою (вдруге) владою і борцями за незалежну Україну загострилось протистояння. Кущова боївка змушена піти у глибоке підпілля. Разом з “Борцем” завжди був його товариш дитинства, ровесник Іван Андронович Рикун, 1927 року народження. Його сім’ю спіткала нелегка доля. Батько і старша сестра Мотря ще у 1941 році потрапили на рабські роботи у Німеччину, 14-літній Іван залишився на господарці з матір’ю та малолітньою сестрою Тетяною. Батько пошкодував неповнолітнього сина і поїхав замість нього. Через кілька років у нацистському “раю” загинув.

  Виснажливий, спартанський спосіб життя юного повстанця призвело до запалення легенів. Через конспірацію і небезпеку Івана лікували всіма народними способами у влаштованій криївці, що знаходилась на околиці села, поблизу дороги на Бережанку. Тим часом за Рикуном вже полювали енкаведисти. Недільного дня 1945 року оперуповноважений НКВД М.П.Циганов випитував у прихожан церкви, які йшли з богослужіння, хто з них Марія Рикун (мати Івана). Коли її перепинили, вона, стримуючи хвилювання, відповіла, що звати її Тетяна. Остерігаючись, побратими перевезли хворого хлопця в криївку в урощиці “Заболоці”. Мабуть, хтось видав, бо у березні 1945-го викрили схованку і разом з Рикуном заарештували Филимона Олексійовича Гродського, Філона Арсентійовича Гродського та Івана Гродського. Після численних допитів і знущань Івану Рикуну присудили 10 років ув’язнення, він перебував на будівництві БАМу, в концтаборах від Тайшета, Братська – до Колими.

  Повернувшись у 1957 році, одружився з Надією Соломон з Корначівки. Не маючи дозволу на приписку, зазнав принижень і поневірянь по Україні, поки добрі люди не допомогли оселитись та працювати в місцевому колгоспі села Ванжулів. Виховали сина та дочку. Помер у 1998 році.

  Підліткам, які були разом з Рикуном, присудили по 6 років тюремного ув’язнення. Ріділи не тільки ряди повстанців, пустками залишались й оселі. Наймасовішим для арештів за співробітництво, симпатії УПА, ОУН, звичувачення у куркульстві був 1947 рік. За скромними підрахунками, у холодний Сибір, спекотний Казахстан з невеличкого села Синівці вивезли близько 40 осіб. Звинувативши у зв’язках з УПА, ув’язнили батька Ніни Євтихівни (двоюрідна сестра Сильвестра Басюка) Євтихія Кіндратовича Процюка та її матір – Марію Анатоліївну, тож з девяти років Ніна жила у бабусі. Сильвестр часто навідувався до неї.

  Заступника командира Івана Оксентовича Янчука (“Недоля”) разом з побратимом Іваном Блащуком (уродженцем с.Передмірка), які після виснажливого походу відпочивали у старенькій хатині на хуторі Зіновеччина в жінки по імені Капітошка, оточили енкаведисти. Після перестрілки, збагнувши, що повстанці не здадуться, енкаведисти підпалили вкриту соломою оселю. Щоб не потрапити в руки ворога, хлопці застрелились і згоріли. Члена боївки, бійця загону Тимофія Басюка (“Яворенка”) Івана Павловича Волохатого вбили під час перестрілки і вкинули в криницю.

  Гірка доля не оминула й сестер Блащуків, Євдокію та Олену, які загинули від ворожих куль. Тіло першої невідомо де знаходиться, інша спочиває на місцевому кладовищі. Врятувалася Калина Филимонівна Пенцалюк, яка вийшла заміж і змінила прізвище.

Надія Василівна Волохата (Тетеря).

  Надія Василівна Волохата (Тетера), як зв’язкова ще з 1942 року, була засуджена трибуналом Львівської залізниці і з 1945 по 1954 роки перебувала у тюремних таборах Іркутської області (Росія). Звільнившись, вийшла заміж за однодумця, члена ОУН Григорія Герасимовича Тетеру, який відбув 10 років ув’язнення. Сім’я проживала на хуторах урочища Заболоці села Синівці. Обоє поховані на місцевому кладовищі.

  Сам Сильвестр Басюк ходив, мов по лезу ножа. На нього енкаведисти влаштували справжнє полювання. Навіть незначна звістка про “Борця” для них перетворювалась в облави. Великоднього вечора 1949 року хлопець завітав до хати своїх батьків, в якій проживала сім’я переселенця, жертви операції “Вісла” Івана Радовця. Раптом з подвір’я пролунала вимога до “Борця” здатись. Через бічні двері оселі він вибіг і зник у темряві. Господар Іван, відчинивши двері, хотів повідомити, що такого немає, але його прийняли за повстанця і пролунала автоматна черга. Залишилась вдовою вагітна дружина з 3-річною дочкою Стефанією на руках.

  Щоб спіймати Сильвестра, були задіяні інформатори, донощики, проводили засідки. Немов відчуваючи наближення смерті, на початку 1950 року, за кілька днів до різдвяних свят, він завітав до опустілої батьківської хати, напевно, щоб попрощатись. Донесення енкаведистам дало свої криваві наслідки: у тривалій сутичці з червонопогонниками, не дійшовши кількох метрів до родинного обійстя, ворожа куля обірвала юне життя Сильвестра Григоровича Басюка на превдо, яке йому личило, – “Борець”. Де покоїться тіло героїчного синівлянина – невідомо.

  Висловлюю щиру подяку за допомогу у збиранні матеріалів, спогадів колишній директорці місцевої школи, громадській активістці Г.А.Кухарчук, жителю цього села, пенсіонеру А.А.Рикуну, пенсіонерці Н.Є.Гривас.

Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки.

Перевірте також

Оманлива мрія

  На початку 30-х років минулого століття до Борсуківської гміни приїхав у службових справах молодий, …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *