Спочатку в селі про Івана говорили, що дивакуватим став. Бо, повернувшись із зони, де триває конфлікт з РФ на сході, на фаціяті хати прапора вчепив. Нашого, українського, синьо-жовтого. Майорить на вітрі і щоразу нагадує захиснику про війну: неоголошену, гібридну, що розпочали російські окупанти; про утримання позицій такими, як він, воїнами; про болісні втрати побратимів. А головне – це ж символ держави, на захист якої став в числі перших добровольців.
…А до того була праця в столярному цеху приватної фірми. Спеціаліст класний, то, відповідно, і високу зарплатню отримував. Мав гарну сім’ю – кохану дружину, донечку Лізоньку. Що ще потрібно? Живи – радій. Та тільки чобіт окупанта ступив на рідну землю, не міг відсиджуватися вдома, бо совість, сумління покликали на захист. Так-сяк зібрався і поїхав на схід. Нелегко довелося у перші місяці вторгнення північного сусіда, сили були нерівні – без належного обмундирування, озброєння не давали ворогові просуватися далі.
…На той час минуло вже два роки війни, а їй кінця-краю не видно. Уже й донечка підросла, пора до школи, просила тата на перший дзвінок приїхати. Не зміг, свість не дозволила лишити побратимів хоч на декілька днів. Повернувся додому весною, коли Ліза закінчила перший клас. З передової привіз синьо-жовте знамено із автографами друзів, деяких з них в живих вже немає. Прикріпив на видному місці в кімнаті. А ще одне вирішив повісити на хату. Хай усі земляки знають, що тут живе захисник України.
Щоразу, коли вітер витріпує, а сонце обпалює прапор і він має непривабливий вигляд, надіває нове полотно. І так воно полощеться одне-однісіньке серед сільських хат (не рахуючи державних установ). Вже ніхто не питає Івана, навіщо це зробив. Бо знають тепер його таким – патріотом своєї Вітчизни, а він гордиться, що українець, і в лиху годину підставив своє міцне, дуже плече.
Автор: Анастасія ДІДЕНКО.
