На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / НОВЕ ПРО «МОЛОТКІВСЬКУ ТРАГЕДІЮ»

НОВЕ ПРО «МОЛОТКІВСЬКУ ТРАГЕДІЮ»

  Час, як відомо, невблаганний. І в своєму плині, й у стиранні перебутого. Тож чимало подій, імен, фактів залишаються у минулому, в тумані забуття.

  А є, зрозуміло, й такі, що завжди будуть жити у пам’яті народу. До них належить і “Молотківська трагедія». 29 квітня 1943 року німецькі карателі оточили село Молотків (тоді воно називалося Молотьків; попередня назва – Молодьків) та розстріляли, замучили, спалили 617 осіб, серед яких – 92 дитини.

  Дослідники, краєзнавці висловили кілька версій причин цієї трагедії. Усі вони оприлюднені у книжці «Історія Лановеччини» (Тернопіль: Воля, 2011. – 618 с.), де вміщено нарис про Молотків (с. 399–413) Оксани Борух, Світлани Полєхи, Марії Романчук і автора цих рядків. Нині ж маємо змогу доповнити картину сумнозвісної події – завдяки результатам пошуку відомих тернопільських істориків Олега Клименка і Сергія Ткачова. Вони, зокрема, підтвердили, що каральна акція була виконана під керівництвом капітана Фьорстера (у попередніх публікаціях інших авторів – Фестер) і на основі вперше уведених у широкий обіг документів, головним чином із Галузевого державного архіву Служби безпеки України, м. Тернопіль (ГДА СБУ) розкрили, як тривало криваве дійство у селі над річкою Жердь.

  Отже, надаємо слово О.Клименку та С.Ткачову.

  На початку квітня 1943 р. з Франції в Україну для боротьби з партизанським рухом та проведення охоронних заходів прибув 35-й поліцейський полк, яким командував підполковник Копф. Від дня створення у 1939 р. до літа 1942 р. цей підрозділ, укомплектований здебільшого колишніми чинами кримінальної поліції і патрульно-постової служби Ерфурта йменувався у структурі СД 24-м поліцейським полком. Після набуття досвіду роботи в окупованих Нідерландах та Франції, за розпорядженням рейхсфюрера СС Гітлера, на базі трьох батальйонів 24-го полку створили три окремі поліцейські полки, укомплектувавши їх молодим поповненням.

  Третя рота з 35-го полку, якою командував капітан Еріх Фьорстер, дислокувалася у Кременці в колишньому приміщенні школи мулярів (Мацкова долина). У службових документах роту йменували «бойова група Фьорстера», яка належала до 93-го поліцейського батальйону під командуванням майора Кесселя (ГДА СБУ, справа 13, том 7, аркуші 32–33). Еріх Фьорстер, 1912 року народження до війни проживав у м. Ерфурт. Радянські спецслужби спільно із спецслужбами НДР у рамках оперативної справи «Шакали» вели розшук Фьорстера та 43 його спільників як воєнних злочинців, однак їх праця дала лише часткові результати. У липні 1947 р. військовий трибунал РВА землі Тюрингія засудив 15 колишніх військовослужбовців з цієї роти на підставі 1-ї частини указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. на тривалі терміни ув’язнення від 15 до 25 років (ГДА СБУ, спр. 13, т. 7, арк. 37; спр. 94, т. 6, арк. 441).

  На Кременеччині Е.Фьорстер організував і провів понад 15 каральних операцій, що супроводжувалися реквізиціями худоби, арештами усіх підозрілих осіб, масовими стратами заручників, спаленнями господарств; найрезонанснішою стала «Молотківська трагедія».

  У Страсний четвер 29 квітня   1943 р. німецькі карателі з роти капітана Фьорстера повністю спалили село Молотків Лановецького району, знищивши 617 місцевих жителів разом із священником Яковом Юхновським, більшість яких підтримувало вояків УПА з відділу «Яворенка» («Яворенко» – псевдо Тимофія Басюка (1918–1944), уродженця с.Борсуки на Лановеччині – див. Тернопільський енциклопедичний словник, т.1, с.89. – Б.М.). Із 356 селянських хат у Молоткові уціліло тільки 8. Під час операції карателі застосовували кулемети, міномети та гранатомети. За документальними свідченнями учасника злочину Отто Флемінга, у цій операції брали активну участь і місцеві колаборанти поляки Г.Брант та В.Малоковський і агент гестапо Р.Бригадир (ГДА СБУ, спр. 94, т.6, арк.438–440; спр. 77, т.2, арк. 311). Р.Бригадир серед 80-ти жителів села, що залишилися живими, відібрав 4 осіб, яких власноручно розстріляв з пістолета на очах зігнаних на площу селян (там само).

  Хто ж ті троє? Інформацію про них знаходимо теж у книзі О.Клименка та С.Ткачова «Українці в полілії в рейхскоміса-ріаті «Україна» (Південна Волинь). Німецький окупаційний режим на Кременеччині у 1941–1944 рр.», виданій у Харкові («Ранок НП») мізерним накладом 300 примірників.

  Брандт Гелько Феліксович, 1907 р.н., уродженець с.Молотків, поляк, за німців – співробітник районної поліції, учасник самооборони – об’єкт оперативно-розшукової справи УКДБ УРСР по Тернопільській області «Удав».

  Малоковський Владислав Зигмундович, 1915 р.н., уродженець с.Молотків, поляк, співробітник районної поліції, учасник самооборони. Згідно з орієнтуванням КДБ СРСР перебував у розшуку в УБ ПНР як воєнний злочинець.

  Бригадир Родіон Наумович,   1896 р.н., уродженець с.Ванжулів на Лановеччині, за станом на 1975 р. перебував у розшуку КДБ СРСР як воєнний злочинець, об’єкт розшукової справи «Мазепа».

  Повернемося безпосередньо до «Молотківської трагедії».

  Вахмайстер 3-ї роти Вільгельм Альтхауз детально, з німецькою педантичністю, описав участь свого підрозділу у знищенні волинського села Молотків (у документі населений пункт помилково названо «Малайково»):

  «Приблизно 29 квітня 1943 р. ми у складі 3-ї поліцейської роти на вантажівках виїхали в село Малайково, розташоване за 50 км від міста Кременець, де переховувалися радянські партизани. Прибувши в район перебування партизанів, рота з ходу увірвалася на автомобілях у село, спішилась, оточила село, після чого розпочала проводити повальні обшуки. Я в той час із гранатометом опинився в оточенні. Під час обшуків поліцейських нашої роти зненацька обстріляли партизани, був убитий один поліцейський. Після чого командир роти через зв’язкового наказав мені з гранатометом прибути до нього. Коли я прибув до командира роти капітана Фьорстера, останній на автомобілі поїхав з нами в інший кінець села, де нас також обстріляли. Командир роти наказав відкрити вогонь по селу, і я зробив до 30 пострілів з гранатомета, запалив одну хату і одну розвалив, де були партизани та мирні жителі. Коли партизани відійшли, ми стали палити село, внаслідок чого воно згоріло, а також загинуло багато мирних жителів та партизанів. Яка кількість, сказати не можу, але з усіх у селі залишилися приблизно 80 осіб. Худобу села Малайково командир роти і представник СД наказали жителям села, які залишилися живими, здати німецькому зондерфюреру» (ГДА СБУ, спр. 239, т. 1, арк. 20).

  Деякі аспекти «Молотківської трагедії» зафіксували зізнання колишнього командира відділення 3-ї роти Макса Вайнгольда: «На початку травня 1943 р. гестапо повідомило командування нашої поліцейської роти про те, що в одному з населених пунктів, розміщеному на віддалі 60 км на південний схід від Кременця, перебувають партизани, а населення цього села не виконує м’ясопоставки для німецької армії. Наша рота спільно з працівниками СД та гестапо виїхала на місце події. Після прибуття ми оточили село, а працівники СД і гестапо та командир роти з охороною поліцейських увійшли в село, однак їх одразу ж обстріляли партизани. Командир роти капітан Фьорстер наказав відкрити вогонь по селу. Зав’язався сильний бій, який точився з 12 до 15 години дня. В ході бою, коли ми увірвалися в село, командир роти наказав нам зігнати все його населення на площу, що і було виконано, тобто все мирне населення вигнали на площу й оточили. Один з працівників гестапо заявив, що коли не будуть їм видані партизани, котрі чинили опір німецьким окупаційним військам, то все населення тут ще на площі буде розстріляно. З числа радянських громадян, зібраних на площі, вийшли 4 особи: чоловік, жінка та 2 підлітки, котрі заявили гестапівцю, що вони є партизанами. Після цього всіх чотирьох тут же на площі, на очах населення, розстріляли працівники гестапо» (ГДА СБУ, спр. 13, т. 7, арк. 35).

  Ці свідчення підтвердив і колишній заступник командира взводу обервахмайстер Отто Леубе, який підкреслив, що під час трьохгодинного інтенсивного бою серед мирного населення виявилося багато жертв (ГДА СБУ, спр. 13, т. 7, арк. 34).

  9 травня 1943 р. рота того ж капітана Фьорстера спільно з жандармерією та польською поліцією здійснила каральну експедицію у с.Стіжок на Шумщині, де вояки УПА з відділу «Хрона» вбили двох гітлерівців. Карателі – понад 180 осіб – оточили село і запалили його з вогнеметів. Унаслідок населений пункт вигорів майже дотла, а близько 70-ти його жителів загинули (ГДА СБУ, спр. 13, т. 6, арк. 21, 61).

  14 липня 1943 року через відмову жителів села Шпиколоси, що поблизу Кременця, виконувати встановлені контингенти (поставки) зерна, м’яса й молока німецька окупаційна адміністрація направила туди карателів із того ж таки 35-го поліцейського полку. Нацисти, оточивши село, підпалювали хати, а деяких селян живцем кидали у пожарища. Тоді згоріло 240 господарств, загинуло 22 особи, серед яких 8 стариків та 6 дітей (Державний архів Тернопільської області, ф. 1, оп. 2, од. зб. 1, арк. 77–78).

  Того ж 1943 р. карателі спалили сусідні з Молотковим села Осники й Козачки. Для участі у цій операції на допомогу роті Фьорстера окупанти направили власівців. За іншими даними, це були залишки 101-го і 105-го поліцейських батальйонів, яких ще не відправили до Білорусії (ГДА СБУ, спр. 2, т. 1, арк. 20).

  Зокрема, 17 листопада 1943 р. в Осниках (нині село належить до Молотківської сільської ради) карателі спалили 118 господарств, а також дерев’яну церкву, і вбили 187 осіб.

*  *  *

Ось такі документально підтверджені результати досліджень О.Клименка та С.Ткачова. Хотілося б, щоб історики, краєзнавці, працівники музеїв, ознайомившись з цією статтею, врахували наведені у ній факти у своїх публікаціях, внесли відповідні зміни в музейні експозиції. Разом з тим – продовжили пошукову роботу. Зокрема, про яких «партизанів» ідеться у свідченнях німецьких карателів, бо цим словом називали вони і радянських партизанів, і вояків УПА; хто на площі у селі заявив, що є партизанами (чотири особи); кого розстріляв Р.Бригадир та ін. Іще живуть кілька свідків трагедії, спогади про неї у селі передають із покоління в покоління. Щоправда, чимало чого під час розповідей люди не договорюють.

  За прикладом далеко ходити не треба: моя рідна тітка, світлої пам’яті Марія Козицька (з дому – Мельничук) десятки разів оповідала, як під час трагедії переховувалася в річці, дихаючи крізь очеретину, а тим часом німці, поранивши її мирних батьків (моїх діда з бабою, яких я ніколи не бачив) Гаврила і Ксеньку, живцем кинули їх у вогонь. А років сорок тому я випадково почув, як Юхим Рудюк (хай спочиває з Богом!) запитав тітку: «Маринко, ти пам’ятаєш, як лила воду мені на кулемет?» Усі мої намагання дізнатися про це більше не дали жодного результату. Лише переїхавши на Вінничину, де мешкали його діти, Юхим незадовго до своєї смерті признався синові Івану, якому я розповів про своє докопування до істини, що він справді стріляв по карателях, а Маринка йому допомагала – з подвір’я своїх батьків, унаслідок чого ті й постраждали.

  Подібних недомовленостей у історії «Молотківської трагедії» залишається чимало: люди, попри зміну відтоді кількох влад, бояться говорити правду. Але треба позбутися «білих плям», це ще можливо, й ентузіасти продовжать пошуки, докладуть до цього зусиль – хоча б з тією метою, щоб достеменно знати історію своїх родин. І відтак набуде цілісності й історія села.

  А ще хотілося б, щоб районна й обласна влади (скільки їх уже змінилося від 1985-го, коли в селі було відкрито меморіальний комплекс!) нарешті подбали про те, щоб завершити реконструкцію музею «Молотківська трагедія» і він запрацював належним чином. Звичайно, це потребує і коштів, і постійної уваги, й елементарної чесності. Бо в селі згадують не тільки про трагедію 1943-го, а й про новітні трагікомедії: як будівельники торгували цементом та іншими матеріалами, зводячи дах над музеєм, де дощові води затопили чимало унікальних матеріалів; як переставляли тротуарну плитку від пам’ятника до адмінцентру, щоб черговий можновладець під час кількахвилинного перебування поблизу музею не забруднив туфлі; як… Цей перелік можна продовжувати, але хотілося б, щоб він урешті увірвався й ніхто не оскверняв пам’ять.

  Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Фото Олесі МЕЛЬНИЧУК (з редакційного архіву 2018-2019 рр.).

Перевірте також

Степан і Степанида

  У кінці ХІХ століття молодий монах Почаївської лаври (в миру Сергій), приїхавши на гостини …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *