Головні новини

НУЛЬОВИЙ ПОВЕРХ

Те, що я вам розкажу, може скидатися на чорний гумор, не гарний і не веселий, але так я кинув курити!

  Вислали мене, значить, на підмогу іншій фірмі, а вона в сусідньому місті орендувала кімнати на сьомому поверсі у величезному корпусі.

  Працюємо. Все добре, але дивлюсь — одинадцята година — ніхто не курить! Ха! А я навчений — вийшов в коридор, став тихенько біля вікна…

  Аж тут хтось видирає у мене цигарку:

  — А в нас не курять!

  Дивлюсь, стоїть прибиральниця, вся така в комбінезоні, в рукавичках. Я кажу:

  — А що ж робити — курити хочеться!

  — Дуже хочеться, чи так, наполовину? Якщо дуже, то слухай інструкцію: курять в нас у внутрішньому дворі, а він на нульовому поверсі. Ліфт не працює, ти бачив? Але нічого — пішки підеш! Ти, дивлюсь, підстаркуватий, але ще зможеш (мені тоді було тридцять п’ять). Значить так, почнеш спускатися — відраховуй поверхи в умі, або на пальцях! Бачиш, вони не підписані і зовсім однакові, а твоя задача — спуститися строго на нульовий, не вище і не нижче! Ой, головне не нижче! В нас один з Ковеля злегковажив — хіхікав, наспівував, а пальчики не загинав… Його журналісти через три дні біля дитячого театру знайшли. Печальний, без грошей, без документів, весь в павутинні і щурами понадкушуваний. Правда, діти його і підгодовували, й охороняли, і розважали, як могли. Та навіщо тобі такі пригоди?

  Спустився? Перед тобою буде п’ять дверей. Тобі треба направо від тих, що на них легенько нацарапано “Катька ду…”  Коротше: станеш обличчям на північ — тобі треба лівіше. Зайдеш, зразу мусиш обминути ящики і всякий мотлох. Слухай мене: на тих дверях дуже сильна пружина! Мобілізуйся, щоб вони тебе не підштовхнули ззаду. В нас один з Ужгорода, симпатичний такий, на цигана подібний, поліз туди з кока-колою, з телефоном… Ну, а двері його підфутболили в політ! А там якісь мішки з селітрою тоді були, з вапном… Щось з кока-колою і пішло в синтез…

  — І що з ним? — питаю я.

  — В реабілітаційному центрі доживає. Ой, одужує! Феноменально швидко одужує! Лікарі кажуть, що за вісім місяців буде кращим, ніж був! Вже сивину не так видно і їсти почав самостійно… Тож пам’ятай про пружину!

  Слухай далі: обминеш ті ящики і мішки — йдеш прямо, лівою рукою відраховуй дванадцяті двері. Там не те, щоб темно, але нічого і не видно. Дванадцяті двері! Запиши собі, щоб в темряві не забути. Не помилися! В нас там фізики якісь, на Міністерство оборони працюють — я не раджу тобі туди потрапляти. В нас один з Татарбунарів…

  Мене то розізлило, я гримаю:

  — Не цікавить мене то. Що далі робити?!

  Вона глянула на мене, розтерла ніжкою якусь калюжку на підлозі і каже:

  — Та не нервуйся так, зайчику! Вийдеш на подвір’я обережно! Зразу не прикурюй! В нас там горючо-смазочні матеріали, і ще якась чума. Шарахне так, що доведеться по всій Україні всіх нас збирати. Один з Луганська забув, дістав запальничку… Добре, що Катька (напарниця моя) метнулась — збила його з ніг і відром накрила.

  Йдеш прямо до високого дерева, за ним — попільничка. Але обходиш дерево ліворуч. Тільки ліворуч! Заклинаю — ліворуч! Благаю — ліворуч!

  Підеш праворуч — пес може кинутися. Розумний! Ротвейлер. Він не гавкає — зразу кидається. Він на ланцюгу, але до дерева дотягує. В нас один з Одеси задумався, замріявся — одружуватись скоро мав — і пішов праворуч, коли пес, якраз, надумав кинутись. Довго вирішували, як і його, і його одяг позшивати, посклеювати. Але нічого — згодом відправили в Одесу. Правда, товарним потягом, під вугіллям замаскували — навіщо в Європі паніку підіймати? Він потім дзвонив, розказував, жартував… Весілля, все ж, довелось відкласти. А чого в тебе руки тремтять?

  — Нічого в мене не тримтить! — хоч я вже весь тремтів. — А для чого ви такого пса тримаєте?

  — Ой, дитинко, та він на службі! І, крім того, він не на всіх і не завжди кидається. Та ти сядь, заспокійся.

  — А ви, — мене вже дійсно зло взяло, — не можете дослідити, коли той клятий ротвейлер кидається?!

  — Так! — вона прийняла серйозний вигляд, — досліджували в нас хлопці-орендарі, троє з тих семи дослідників вже мають стан не поганий, аби не гірше. Скоро випишуть. Правда, такого оптимізму і життєлюбства, казав лікар, ще довго не буде. І професор-психіатр (солідний такий, на Коцюбинського подібний) строго нам наказав заховати плакатики, календарики з собачками, тиграми, левами, котиками, крокодильчиками і, чомусь, з коняками. І говорити до них, сказав, повільніше і чіткіше, бо вони ще не зовсім вловлюють людську інтонацію. Чого ти трусишся? Це вже все — йди собі та й кури, скільки сили стане! Але на дереві в нас там ворони…

  — Що, гадять?

  — Гадять, але так прицільно. Мудрі птахи — вони теж з нікотиновою залежністю борються. Вони гадять, а потім діляться на три групи по вісім! В нас один з Києва…

  Отак я вже три роки, як не палю…

Іван МАНДРІВНИЙ.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Несподівана новорічна зустріч

  Якось лежачи довгими безсонними зимовими ночами, мені пригадалася давня історія.   Це було ще …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.