На головну / ПОДІЇ / ЛАНОВЕЧЧИНА / Олексій МОСЕЙКО – СИН РЯДОВОГО, БАТЬКО ГЕНЕРАЛА

Олексій МОСЕЙКО – СИН РЯДОВОГО, БАТЬКО ГЕНЕРАЛА

  Імпульсом до написання цих нотаток-спогадів стала моя недавня розмова з письменником, доктором економічних наук, професором Тернопільського національного технічного університету ім.Івана Пулюя Богданом Андрушківим. Коли ми зачепили тему діяльності громадських організацій, Богдан Миколайович висловився: «Я захоплений тим, як працює Володимир Мосейко. Він – головний енергетик нашого вишу й водночас генерал-хорунжий Українського козацтва. Осередок, що очолює Володимир Олексійович, день у день поповнює рахунок добрих справ: від волонтерства, зокрема поїздок у зону бойових дій на сході України, де тернопільці побували з вантажами продуктів та ліків незліченну кількість разів, – до нинішнього будівництва біля села Молотків на Лановеччині разом із козаками, волонтерами і колишніми «афганцями» з нашої та Хмельницької області «Волинсько-Подільської Січі» – молодіжного табору військово-патріотичного виховання».

Володимир Мосейко.

  – Скажу більше, – продовжував Богдан Андрушків. – Володимир Мосейко зробив чи не найбільше з усіх керівників козацьких організацій, які були зареєстровані на Тернопільщині після проголошення незалежності України. Для декого з його попередників головними атрибутами належності до козацтва були парадна форма і ряд самопризначених нагород на грудях, а для нього основне – робота. І в кого Володимир удався такою цілеспрямованістю, наполегливістю, вірністю слову та водночас – скромністю, простотою у спілкуванні, готовністю допомогти, жертвуючи власним часом та нехтуючи особистими інтересами?

  Я вирішив, що на це запитання доцільно відповісти через газету. Тим більше, що ми з Володимиром – земляки, народилися у селі Молотків Лановецького району, щоправда, з більш як п’ятнадцятилітньою різницею, і я добре знав його батька Олексу Севастяновича. А саме на нього схожий у своїх діях, у чесності, безкомпромісності та інших рисах характеру Володимир.

Олексій Мосейко.

  Світлої пам’яті добродій Олекса (він відійшов у засвіти три роки тому – після тяжкої тривалої хвороби) належав до найпопулярніших і найавторитетніших особистостей села. Високий, стрункий, із правильними рисами обличчя та якоюсь особливою привабливістю, своєрідним магнетизмом. Доброзичливий і справедливий, непримиренний щодо тих, хто порушував закони, норми співжиття та принципи християнської моралі. Його не просто поважали – любили. Особливо молодь та підлітки. А основна професія Олекси – кіномеханік. У гарячу літню пору – ще й комбайнер. І не якийсь там «середнячок», а один із кращих у районі!

  Він, як розказували мої батьки-педагоги, був лідером ще у школі. Підлітком, юнаком заслужив таку повагу в односельців, що коли повернувся з армії, його обрали головою сільської ради. Як опісля не раз розповідав Олекса, йому довелося «самому себе розписувати» з Марією – згодом матір’ю Володимира і його сестри Лариси. Дружина Олексія працювала завідувачкою клубу в сусідньому селі Осники. А по сплині років їхня дочка Лариса очолила будинок культури в Молоткові.

  Я пам’ятаю Олексу вже кіномеханіком десь із початку 1960-х років. Для нас, підлітків, які особливо любили кіно (телевізорів тоді ще ніхто в селі не мав), було великим щастям потрапити в поле зору цього, як ми вважали, чародія екрана чи й стати його, так би мовити, позаштатним помічником. Уже тепер, згадуючи ті часи, я напівжартома визначив п’ять ступенів тогочасного наближення до кумира: 1) бути допущеним у кінобудку й мандрувати очима по афішах і технічних засобах; 2) перемотувати кіноплівку з бобіни на бобіну, самому крутячи рукоятку – рівномірно, щоби плівка не рвалася; 3) заряджати чи, точніше, заправляти її за певною схемою в апарат; 4) плавно вмикати кінопроектор тумблером на ньому; 5) «крутити» кіно на двох апаратах, вчасно перемикаючи їх і увесь сеанс дивлячись на екран з віконечок кінобудки.

  Я був на сьомому небі від щастя, сягнувши цього, найвищого ступеня, і багато ровесників заздрили мені. Й нині, по сплині більше як півстоліття, можу детально описати кінобудку – прибудову до колишньої хати, в якій, розібравши внутрішні стінки, розмістили клуб.  А    поруч – ще одну прибудову, де стояв бензиновий генератор – на той випадок, якщо вимкнуть електроенергію, що траплялося частенько. Тож коли у нашу восьмирічку придбали вузькоплівковий проектор, і Олекса прийшов його налагоджувати – він благословив мене бути шкільним кіномеханіком, а вже потім я склав іспит у районному відділі освіти. До речі, О.С.Мосейко багато допомагав моєму батькові Іванові Гавриловичу Мельничуку в написанні історії села, встановленні імен земляків, полеглих від руки нацистських карателів, які 29 квітня 1943 року дотла спалили непокірне село, котре дало Україні більш як двадцять вояків УПА, і розстріляли та спалили 617 його жителів.

  Маленький Олекса тоді вижив дивом. Мати Параска з ним, півторамісячним, на руках утікала, а якийсь німець, пожалівши жінку з дитям, показав їй, де сховатися – за купою сміття. Батько Севастян (він виїхав у поле працювати ще до того, як німці оточили Молотків) невимовно зрадів, побачивши дружину і сина живими після того, як карателі залишили село. Коли 5 березня 1944-го в Молотків увійшли червоноармійці, уже через дванадцять днів 146 чоловіків із села, серед них і Севастян, були мобілізовані на фронт. Там він отримав важке поранення, що давалося взнаки усе життя. Тож у сім’ї Мосейків були свої порахунки з гітлерівцями. А згодом, коли мій батько створив у 1967 році музей історії села на громадських засадах, уже Володя був одним із тих учнів, які проводили в ньому екскурсії. Чи не звідти його любов до історії, бажання пошанувати тих земляків, які віддали життя за волю України?

  Щодо вибору життєвого шляху Володимира після закінчення місцевої восьмирічної школи, то думки батьків розійшлися: мати, яка закінчила Теребовлянське культосвітнє училище, хотіла, щоб син став музикантом, навчався гри на баяні чи акордеоні, а Олекса наполягав на продовженні занять спортом. І знову спрацював авторитет батька: Володимир виконав норматив кандидата у майстри спорту з легкої атлетики (біг на п’ять-десять кілометрів), має перший розгляд із парашутного спорту (20 стрибків). Якщо говорити про фізичну підготовку В.Мосейка, то досить зазначити, що він служив у десантних військах спеціального призначення.

  Збулася батькова мрія і про те, щоб син здобув вищу освіту. Володимир з відзнакою закінчив магістратуру в Тернопільському національному технічному університеті імені І.Пулюя, де й продовжує працювати. Керівництво вишу підтримує його захоплення громадською діяльністю, особливо – цілеспрямованим волонтерством, цілком правильно вважаючи, що це сприяє підвищенню престижності університету. А перед кожним рейсом із побратимами на схід України Володимир обов’язково заїжджав у рідне село, щоб почути від прикутого хворобою до ліжка батька напутні слова. З уст Олекси Севастяновича завжди звучало: «Хай береже вас Бог, хлопці! Жаль, що я не можу з вами…»

  Та повернемося на кількадесят років назад. Можна багато розповідати, скільки труднощів доводилося долати кіномеханіку (а платня в нього була як кіт наплакав), щоб вчасно відбувся сеанс: і доставляти 8-10 бляшаних коробок із плівкою (а це – кілограмів тридцять) за десять кілометрів із райцентру попутними машинами чи й велосипедом або в мішку на плечах, і черговий раз випрошувати аж у Тернополі дефіцитну лампу до кінопроектора, і всю ніч лагодити генератор, що почмихав-почмихав і вкотре відмовився працювати… А ще й була практика демонстрування особливо популярної кінокартини одного й того самого вечора у кількох селах одночасно. Тоді доводилося кілька разів за вечір гнати мотоциклом у сусіднє село, аби привезти чергових дві-три частини фільму. Але всі знали: якщо Олекса сказав, що кіно буде, значить, воно – буде! І якщо ми, учні, на перерві бачили: він іде до школи з афішею в руках – отже, буде й сеанс для дітей.

  А як радів Олекса в 1977-му, коли у селі спорудили будинок культури, в якому встановили сучасне обладнання для демонстрування кінофільмів! Не тільки швидко освоїв його, а й навчав кіномеханіків із сусідніх сіл. Того ж року, використовуючи вже нову техніку, ми з Олексою і тернопільським актором Іваном Ляховським (нині – народний артист України) «озвучили пам’ятник» – записали на магнітофонну плівку літературно-музичну композицію, що звучала з динаміка, коли до підніжжя обеліска лягали квіти; відтак зняли документальний фільм про Молотківську трагедію… І як боліло серце Олекси, коли з вини районних господарників, точніше безгосподарників, які ніяк не могли знайти кошти на ремонт чи заміну плоского даху будинку культури, споруда стала аварійною, а згодом її довелося розібрати.

  Характерний штрих: у радянські часи кіномеханік належав до так званих ідеологічних працівників. До них комуністи зараховували педагогів, бібліотекарів, завідувачів клубів, дитсадків, медичних працівників, додаючи їм до основної роботи обов’язки агітаторів, пропагандистів, політінформаторів, редакторів стінних газет… Хочеш не хочеш – мусиш. А от Олексі Мосейкові вдавалось якимось дивом уникати цього окозамилювання; агітпункти на фермі, польові альтанки, календарі «соціалістичного змагання» – заняття не для нього. І в партію комуністів категорично відмовився вступати, хоча не тільки пропонували, а й погрожували звільненням з роботи. Зате головою колгоспної ревізійної комісії погодився стати – на прохання односельців. Люди знали: Олекса і собі не візьме чужого, і нікому не дасть скористатися спільним добром. Одного разу ледь не викликав міліцію до свого сина за те, що той без дозволу «позичив» трактора, аби прибрати рештки старої будівлі.

  Володя з юних літ добре розумівся у техніці. Знову ж таки, батькова наука. У жнива Олекса Мосейко брав сина помічником на комбайн. При потребі Володимир і за штурвал сідав. Перед тим батько чи не всю весну днював на тракторній бригаді, ремонтуючи старенького агрегата. Чимало років збирав урожай на колгоспному полі, а коли землю розпаювали, довелося помучитися (саме так, бо спробуй розвернутися комбайном на невеликій ділянці) й на приватних наділах. Про це теж можна було б написати чимало: як люди бігали за комбайнами, як перехоплювали їх на свою «територію», як дослухалися до гулу агрегатів на протилежному кінці села, як у комбайнерів зростало у жнива число близьких і далеких родичів, котрим треба обмолотити вже, негайно, бо зерно осиплеться.

  І знову всі знали: якщо Олекса пообіцяв, значить, обов’язково приїде…

  Мої нотатки – лише штрихи до портрета світлої пам’яті Олекси Мосейка – сина рядового німецько-радянської війни, батька нинішнього козацького генерала. (До речі, сам Олекса під час служби в армії був сержантом). Сподіваюся, ці спогади допоможуть зрозуміти, як формувався характер його сина Володимира – нині шанованого не тільки в усій області, а й за її межами.

  Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

У Великих Кусківцях сталася пожежа. Жінка самостійно врятуватися не могла

11 січня о 17:53 у с. Великі Кусківці Борсуківської територіальної громади Кременецького району виникла пожежа …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *