Головні новини
На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / Освіта без кордонів: ГОЛОВНЕ – НЕ ВАГАТИСЯ РОБИТИ СМІЛИВІ КРОКИ

Освіта без кордонів: ГОЛОВНЕ – НЕ ВАГАТИСЯ РОБИТИ СМІЛИВІ КРОКИ

  Останнім часом закордонні вищі навчальні заклади поповнились за рахунок випускників з України. Плюс у тому, що для вступу там неважливими є результати зовнішнього незалежного оцінювання. Також багато ЗМІ стверджують, що навчання в інших країнах є дешевшим, ніж в Україні, і там створені кращі умови проживання для студентів. Чи справді це так? З власного досвіду в цьому питанні допомогли розібратися декілька мешканців з Лановецького району.

Анастасія Лапій

  Анастасія Лапій навчається в Парижі, бо їй не вдалося вступити в один із навчальних закладів України, оскільки не вистачило декілька балів ЗНО. Батьки Насті вже тривалий час знаходились у Франції, тому з вибором країни для здобуття вищої освіти дівчина не вагалась.

  – Наразі я ще освоюю французьку мову, тому що без знання державної мови вступ до вишу неможливий, – говорить Анастасія. – Кожного ранку відвідую курси французької, а після обіду працюю. Франція  – дорога країна, тому, якщо ти не працюєш і немає кому допомогти, то дуже важко матеріально, особливо, якщо проживати в Парижі або поблизу. Ще місяць залишився до завершення цього навчання, після чого я зможу вступити у вищий заклад освіти.

  Юна ланівчанка планує поєднати своє життя з вивченням естетики обличчя людини і її тіла. Такий напрям французькою мовою має назву «Formation Esthetique». На запитання: «Чи важко було адаптуватись і знайти друзів на початках?», Анастасія відповіла:

  – Було важко, але тут є чимало українських асоціацій. Я відвідувала зустрічі молоді при церкві, де познайомилась з багатьма однолітками. Здобувши освіту, планую працювати у Франції за спеціальністю, але приїжджати в Україну також буду.

Владислав Гродський (зліва)

  Нападівчанин Владислав Гродський самостійно прийняв рішення, від якого його батьки були спочатку не в захваті. Але юнак знайшов аргументи для переконання і вони, все ж, підтримали його вибір. Влад вирішив здобувати професію архітектора в Польщі.

  – Вступити до навчального закладу можна завчасно, якщо лише пройти курси вивчення мови, отримавши відповідний сертифікат, – зізнався. – Можна в Україні, або ж в закордонному університеті, в якому плануєш здобувати освіту.

  З початку навчання в чужій країні у Владислава, як і у багатьох його ровесників, виникли певні труднощі: подання матеріалу було не зовсім зрозумілим, тому інколи дещо доводилось шукати додатково. Зразу ще й важко було поєднувати роботу з навчанням, оскільки заняття тривали з 8 год до 21-ої.

  За кордоном Влад уже 4 роки. Зараз пише дипломну роботу, після захисту якої планує працювати в Польщі за спеціальністю. Зізнався, що хоч і важко тут навчатися, проте немає хабарів, а твій провал чи успіх – винятково залежать від твоєї наполегливості і бажання. В закладі, де він вчиться, чимало студентів з України, що ще раз доводить, що навчання за кордоном – доволі перспективне.

Вікторія Вів’юрко

  Ланівчанка Вікторія Вів’юрко вищу освіту здобувала в Польщі. Ініціаторами цього рішення були її батьки.

  – Поштовхом також став вибір професії, оскільки 5 років тому в Україні було мало спеціальних вузів і факультетів з вивчення логістики, а ще розпочалась війна.

  Навчалась Вікторія у м. Вроцлав. Перший семестр, як стверджує, був для неї найважчим.

  – Я приїхала лише за місяць перед початком навчання. Курси вивчення мови пройшла у Вроцлаві, але краще стала освоювати польську під час спілкування з викладачами та одногрупниками. Живе спілкування дає свої результати, – переконана дівчина.

  Навчання Віка закінчила цього року у березні, і, можливо, працювати в Україні не буде, але зізналась, що не забуває свою Батьківщину та часто сюди навідується.

Віталія Друзюк

  Віч-на-віч вдалося поспілкуватися лише з Віталією Друзюк, котра має досвід здобуття вищої освіти в Україні та за кордоном, а зараз живе і працює у рідних Ланівцях.

  Закінчивши школу, дівчина подала документи у 5 різних вузів, і у всі пройшла на державне. Однак обрала омріяний Львів і спеціальність – облік і аудит. А історія того, як Віталія стала навчатися в Польщі, є доволі неординарною.

  – Викладач нашої кафедри, навчаючись в аспірантурі в Росії, познайомився з поляком. Свою дружбу й спілкування вони продовжили і після закінчення аспірантури навіть при тому, що один знаходився у Львові, а інший повернувся до Польщі. Згодом колеги започаткували партнерство між польським та українським університетами, але воно, поки що, одностороннє, оскільки лише українці здобувають освіту в Польщі. Навчання оплачувала Європейська Унія, тобто, для студентів – безкоштовне, але стипендії не було. Одна з умов вступу – знання польської мови, тож я закінчила курси, а зарахування вже відбувалося за рейтингом. По програмі подвійного диплому ми вчилися два місяці в Польщі і два місяці в Україні. Після чого здавали екзамени і знову поверталися в Польщу. Хочу сказати, що підхід іноземних викладачів до студентів зовсім інший, так би мовити, практичніший. Нас вчили працювати в команді, а в Україні – здебільшого однотипні лекції, навчання на виживання: ти сам по собі, а вся група – це твої 30 конкурентів. Там не списували, проте, якщо порівнювати, то і вчитись було чомусь легше. Можна було перездавати предмет по декілька разів, бо головне для викладачів – знання. І ніякої корупції. Також там не змушують купувати книжки зі спеціальних дисциплін, як це роблять в Україні. Викладачі просто фанатіють від своєї роботи, доступно пояснюють. В день було по 2-3 пари, тому, аби мати гроші, я ще й поєднувала навчання з роботою, подорожувала у вихідні. Відвідала Австрію, Чехію, Німеччину та багато міст Польщі. Приємно вражена студмістечком. Там завжди грає музика, влаштовують пікніки, посиденьки за інтересами, усі танцюють і, що найбільше вражало: до 5 год ранку могли тривати розваги, а о 6-й – територія прибрана та чисто, немов нікого й не було.

  За словами дівчини, ставлення викладачів до студентів є доволі приязним, що не скажеш про ставлення роботодавця до українського заробітчанина.

  – В чужій країні своїм не будеш, ми завжди для них залишимось чужоземцями, заробітчанами. Поляки надають перевагу «своїм». Візьмемо, приміром, зарплату: за однакову роботу полякові платитимуть більше, ніж українцю, незважаючи на освіту і чи є всі потрібні документи для роботи за кордоном, – зауважує ланівчанка.

  Віталії пропонували посаду фінансиста в одній із фірм у Кракові, але обрала вона Україну. Переїхавши до Львова, працювала на польську фірму, що займається працевлаштуванням українців у Польщі. Зрозумівши, що це не її напрямок, влаштувалася в іншу організацію бухгалтером. Невдовзі повернулася в рідні Ланівці і вже майже рік працює в міській раді на посаді інспектора відділу інфраструктури, інвестицій та житлово-комунального господарства. Бере участь у різного роду семінарах і тренінгах, які організовують закордонні інвестори, готує грантові проекти, деякі з них уже профінансовані й реалізовані, багато у стані розробки й впровадження. Робота, хоч і копітка, проте результат приносить задоволення.

  – Було б добре, аби наші люди з розумінням ставились до нових вимог часу, приєднувалися до спільної справи у плані покращення життя в громаді, а ще – з повагою ставилися до чужої роботи й не нищили те, що зроблено для їхнього ж комфорту, – підсумовує Віталія.

Вікторія Пелипась

  А ось ще одна історія. Історія про дівчину, яка в доволі ранньому віці прийняла доросле рішення – навчатися за кордоном. На той час Вікторії Пелипась було всього 14 років, вона тільки закінчила 9 клас в українській (на той час) школі маленького кримського селища. До слова, мама Вікторії – ланівчанка Лілія Людкевич, після закінчення Сімферопольського університету залишилася жити в Криму, працювала вчителем української мови і літератури, директором школи. В час окупації змушена була піти з посади, сьогодні працює у приватній школі. Батько Микола – кандидат філологічних наук, викладає українську мову та літературу в Сімферопольському університеті, брат Святослав навчається в україномовному класі школи міста Сімферополь.

  – Це був 2010 рік, – пригадує Віка, – Мама запитала, чи хотіла б я навчатися за кордоном, і я, не вагаючись, погодилась, навіть не уявляючи, що мене там очікувало… Оскільки мій дідусь – поляк, мене відправили у школу для тих, хто має польське походження. Мови я взагалі не знала, тому спілкувалась англійською. Завдяки моєму походженню, проблем з документами було набагато менше, і я отримала карту поляка. Більшою проблемою стало те, що я залишилась без батьків і друзів, у чужій країні, в чужому середовищі. Мені дуже не вистачало близьких поруч, але вони підтримували мене, приїжджали. Був навіть момент, коли я зі сльозами на очах просилася додому. Татові мене було шкода, але мама вірила, що я справлюсь, наполягала не здаватися…

  В цій школі Вікторія навчалась 3 роки, польську мову освоїла лише через півроку. А закінчивши, склала ЗНО  і вирішила вступити до університету на дієтолога.

  – У мене було польське ЗНО, тому я змогла навчатися безкоштовно, ще й знімати гуртожиток. Спочатку хотіла здобувати освіту в українському медичному коледжі, навіть спеціальні курси проходила, після чого планувала вступити в медуніверситет, але обставини склалися інакше, – каже дівчина.

  Хоч Вікторія і не мала досвіду спілкування з українськими викладачами вищих закладів освіти, проте підкреслила, що в Польщі вони більш відкриті та простіше йдуть на контакт зі студентами.

  – Поки я перебувала у польській школі, то не могла сама вийти у місто, оскільки була неповнолітня, тому перший рік доводилося «клято» вчитись. А вже наступного року знайшла підзаробіток і паралельно досі працюю.

  Зараз Вікторія на етапі написання дипломної роботи, тому часу в неї обмаль, але вона навчилась його організовувати, щоб усе встигати. А встигає і працювати, і вчитись, і подорожувати. Своє майбутнє пов’язує з Польщею. Зрідка навідується в Крим до батьків і брата, частіше буває у Ланівцях, де народилася і живуть її рідні та друзі.

  Вікторія трішки поділилась своїми враженнями про Польщу:

  – Тут люди більш відкриті, завжди усміхнені, щирі, готові допомогти, радіють кожній миті, проте трапляються й хитрі та підступні. Великий плюс, що регулярно їздить транспорт (влітку працює кондиціонер). А ще чисто на вулицях, прибудинкових територіях, уздовж автошляхів. Є вибір роботи і дорослим, і студентам. Тут я почуваюсь більш вільною у плані самореалізації. Звичайно, я люблю і поважаю свою країну, і море в рідному Криму люблю, сумую за рідними, але жодного дня не шкодую про свій вибір і вдячна батькам за їхню любов і підтримку, розуміння й можливість побачити світ. А випускникам Лановеччини хочу сказати, що легкого шляху до мрії не буває. Вчіться, експериментуйте, запозичуйте досвід, помиляйтеся, удосконалюйтесь, але не здавайтеся. Будьте щирими з людьми, вірте в успіх. І все у вас обов’язково буде!

  Звісно, кожен студент, який навчався за кордоном, боровся з певними труднощами, але цей етап просто варто пережити. Лише правильний вибір освіти впливатиме на майбутнє, а місто і місце навчання – це вже вибір кожного. Головне – не вагатися робити сміливі кроки.

  Автор: Яна КРАВЕЦЬ,

студентка ІІІ курсу Галицького коледжу ім.В.Чорновола.

Перевірте також

Авторові «Гімну «Просвіти» – 65

  Богдан Іванович Кукуруза народився на Зборівщині, але більше сорока років, як рідною стала для …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.