На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / Освіта без кордонів: ГОЛОВНЕ – НЕ ВАГАТИСЯ РОБИТИ СМІЛИВІ КРОКИ

Освіта без кордонів: ГОЛОВНЕ – НЕ ВАГАТИСЯ РОБИТИ СМІЛИВІ КРОКИ

  Останнім часом закордонні вищі навчальні заклади поповнились за рахунок випускників з України. Плюс у тому, що для вступу там неважливими є результати зовнішнього незалежного оцінювання. Також багато ЗМІ стверджують, що навчання в інших країнах є дешевшим, ніж в Україні, і там створені кращі умови проживання для студентів. Чи справді це так? З власного досвіду в цьому питанні допомогли розібратися декілька мешканців з Лановецького району.

Анастасія Лапій

  Анастасія Лапій навчається в Парижі, бо їй не вдалося вступити в один із навчальних закладів України, оскільки не вистачило декілька балів ЗНО. Батьки Насті вже тривалий час знаходились у Франції, тому з вибором країни для здобуття вищої освіти дівчина не вагалась.

  – Наразі я ще освоюю французьку мову, тому що без знання державної мови вступ до вишу неможливий, – говорить Анастасія. – Кожного ранку відвідую курси французької, а після обіду працюю. Франція  – дорога країна, тому, якщо ти не працюєш і немає кому допомогти, то дуже важко матеріально, особливо, якщо проживати в Парижі або поблизу. Ще місяць залишився до завершення цього навчання, після чого я зможу вступити у вищий заклад освіти.

  Юна ланівчанка планує поєднати своє життя з вивченням естетики обличчя людини і її тіла. Такий напрям французькою мовою має назву «Formation Esthetique». На запитання: «Чи важко було адаптуватись і знайти друзів на початках?», Анастасія відповіла:

  – Було важко, але тут є чимало українських асоціацій. Я відвідувала зустрічі молоді при церкві, де познайомилась з багатьма однолітками. Здобувши освіту, планую працювати у Франції за спеціальністю, але приїжджати в Україну також буду.

Владислав Гродський (зліва)

  Нападівчанин Владислав Гродський самостійно прийняв рішення, від якого його батьки були спочатку не в захваті. Але юнак знайшов аргументи для переконання і вони, все ж, підтримали його вибір. Влад вирішив здобувати професію архітектора в Польщі.

  – Вступити до навчального закладу можна завчасно, якщо лише пройти курси вивчення мови, отримавши відповідний сертифікат, – зізнався. – Можна в Україні, або ж в закордонному університеті, в якому плануєш здобувати освіту.

  З початку навчання в чужій країні у Владислава, як і у багатьох його ровесників, виникли певні труднощі: подання матеріалу було не зовсім зрозумілим, тому інколи дещо доводилось шукати додатково. Зразу ще й важко було поєднувати роботу з навчанням, оскільки заняття тривали з 8 год до 21-ої.

  За кордоном Влад уже 4 роки. Зараз пише дипломну роботу, після захисту якої планує працювати в Польщі за спеціальністю. Зізнався, що хоч і важко тут навчатися, проте немає хабарів, а твій провал чи успіх – винятково залежать від твоєї наполегливості і бажання. В закладі, де він вчиться, чимало студентів з України, що ще раз доводить, що навчання за кордоном – доволі перспективне.

Вікторія Вів’юрко

  Ланівчанка Вікторія Вів’юрко вищу освіту здобувала в Польщі. Ініціаторами цього рішення були її батьки.

  – Поштовхом також став вибір професії, оскільки 5 років тому в Україні було мало спеціальних вузів і факультетів з вивчення логістики, а ще розпочалась війна.

  Навчалась Вікторія у м. Вроцлав. Перший семестр, як стверджує, був для неї найважчим.

  – Я приїхала лише за місяць перед початком навчання. Курси вивчення мови пройшла у Вроцлаві, але краще стала освоювати польську під час спілкування з викладачами та одногрупниками. Живе спілкування дає свої результати, – переконана дівчина.

  Навчання Віка закінчила цього року у березні, і, можливо, працювати в Україні не буде, але зізналась, що не забуває свою Батьківщину та часто сюди навідується.

Віталія Друзюк

  Віч-на-віч вдалося поспілкуватися лише з Віталією Друзюк, котра має досвід здобуття вищої освіти в Україні та за кордоном, а зараз живе і працює у рідних Ланівцях.

  Закінчивши школу, дівчина подала документи у 5 різних вузів, і у всі пройшла на державне. Однак обрала омріяний Львів і спеціальність – облік і аудит. А історія того, як Віталія стала навчатися в Польщі, є доволі неординарною.

  – Викладач нашої кафедри, навчаючись в аспірантурі в Росії, познайомився з поляком. Свою дружбу й спілкування вони продовжили і після закінчення аспірантури навіть при тому, що один знаходився у Львові, а інший повернувся до Польщі. Згодом колеги започаткували партнерство між польським та українським університетами, але воно, поки що, одностороннє, оскільки лише українці здобувають освіту в Польщі. Навчання оплачувала Європейська Унія, тобто, для студентів – безкоштовне, але стипендії не було. Одна з умов вступу – знання польської мови, тож я закінчила курси, а зарахування вже відбувалося за рейтингом. По програмі подвійного диплому ми вчилися два місяці в Польщі і два місяці в Україні. Після чого здавали екзамени і знову поверталися в Польщу. Хочу сказати, що підхід іноземних викладачів до студентів зовсім інший, так би мовити, практичніший. Нас вчили працювати в команді, а в Україні – здебільшого однотипні лекції, навчання на виживання: ти сам по собі, а вся група – це твої 30 конкурентів. Там не списували, проте, якщо порівнювати, то і вчитись було чомусь легше. Можна було перездавати предмет по декілька разів, бо головне для викладачів – знання. І ніякої корупції. Також там не змушують купувати книжки зі спеціальних дисциплін, як це роблять в Україні. Викладачі просто фанатіють від своєї роботи, доступно пояснюють. В день було по 2-3 пари, тому, аби мати гроші, я ще й поєднувала навчання з роботою, подорожувала у вихідні. Відвідала Австрію, Чехію, Німеччину та багато міст Польщі. Приємно вражена студмістечком. Там завжди грає музика, влаштовують пікніки, посиденьки за інтересами, усі танцюють і, що найбільше вражало: до 5 год ранку могли тривати розваги, а о 6-й – територія прибрана та чисто, немов нікого й не було.

  За словами дівчини, ставлення викладачів до студентів є доволі приязним, що не скажеш про ставлення роботодавця до українського заробітчанина.

  – В чужій країні своїм не будеш, ми завжди для них залишимось чужоземцями, заробітчанами. Поляки надають перевагу «своїм». Візьмемо, приміром, зарплату: за однакову роботу полякові платитимуть більше, ніж українцю, незважаючи на освіту і чи є всі потрібні документи для роботи за кордоном, – зауважує ланівчанка.

  Віталії пропонували посаду фінансиста в одній із фірм у Кракові, але обрала вона Україну. Переїхавши до Львова, працювала на польську фірму, що займається працевлаштуванням українців у Польщі. Зрозумівши, що це не її напрямок, влаштувалася в іншу організацію бухгалтером. Невдовзі повернулася в рідні Ланівці і вже майже рік працює в міській раді на посаді інспектора відділу інфраструктури, інвестицій та житлово-комунального господарства. Бере участь у різного роду семінарах і тренінгах, які організовують закордонні інвестори, готує грантові проекти, деякі з них уже профінансовані й реалізовані, багато у стані розробки й впровадження. Робота, хоч і копітка, проте результат приносить задоволення.

  – Було б добре, аби наші люди з розумінням ставились до нових вимог часу, приєднувалися до спільної справи у плані покращення життя в громаді, а ще – з повагою ставилися до чужої роботи й не нищили те, що зроблено для їхнього ж комфорту, – підсумовує Віталія.

Вікторія Пелипась

  А ось ще одна історія. Історія про дівчину, яка в доволі ранньому віці прийняла доросле рішення – навчатися за кордоном. На той час Вікторії Пелипась було всього 14 років, вона тільки закінчила 9 клас в українській (на той час) школі маленького кримського селища. До слова, мама Вікторії – ланівчанка Лілія Людкевич, після закінчення Сімферопольського університету залишилася жити в Криму, працювала вчителем української мови і літератури, директором школи. В час окупації змушена була піти з посади, сьогодні працює у приватній школі. Батько Микола – кандидат філологічних наук, викладає українську мову та літературу в Сімферопольському університеті, брат Святослав навчається в україномовному класі школи міста Сімферополь.

  – Це був 2010 рік, – пригадує Віка, – Мама запитала, чи хотіла б я навчатися за кордоном, і я, не вагаючись, погодилась, навіть не уявляючи, що мене там очікувало… Оскільки мій дідусь – поляк, мене відправили у школу для тих, хто має польське походження. Мови я взагалі не знала, тому спілкувалась англійською. Завдяки моєму походженню, проблем з документами було набагато менше, і я отримала карту поляка. Більшою проблемою стало те, що я залишилась без батьків і друзів, у чужій країні, в чужому середовищі. Мені дуже не вистачало близьких поруч, але вони підтримували мене, приїжджали. Був навіть момент, коли я зі сльозами на очах просилася додому. Татові мене було шкода, але мама вірила, що я справлюсь, наполягала не здаватися…

  В цій школі Вікторія навчалась 3 роки, польську мову освоїла лише через півроку. А закінчивши, склала ЗНО  і вирішила вступити до університету на дієтолога.

  – У мене було польське ЗНО, тому я змогла навчатися безкоштовно, ще й знімати гуртожиток. Спочатку хотіла здобувати освіту в українському медичному коледжі, навіть спеціальні курси проходила, після чого планувала вступити в медуніверситет, але обставини склалися інакше, – каже дівчина.

  Хоч Вікторія і не мала досвіду спілкування з українськими викладачами вищих закладів освіти, проте підкреслила, що в Польщі вони більш відкриті та простіше йдуть на контакт зі студентами.

  – Поки я перебувала у польській школі, то не могла сама вийти у місто, оскільки була неповнолітня, тому перший рік доводилося «клято» вчитись. А вже наступного року знайшла підзаробіток і паралельно досі працюю.

  Зараз Вікторія на етапі написання дипломної роботи, тому часу в неї обмаль, але вона навчилась його організовувати, щоб усе встигати. А встигає і працювати, і вчитись, і подорожувати. Своє майбутнє пов’язує з Польщею. Зрідка навідується в Крим до батьків і брата, частіше буває у Ланівцях, де народилася і живуть її рідні та друзі.

  Вікторія трішки поділилась своїми враженнями про Польщу:

  – Тут люди більш відкриті, завжди усміхнені, щирі, готові допомогти, радіють кожній миті, проте трапляються й хитрі та підступні. Великий плюс, що регулярно їздить транспорт (влітку працює кондиціонер). А ще чисто на вулицях, прибудинкових територіях, уздовж автошляхів. Є вибір роботи і дорослим, і студентам. Тут я почуваюсь більш вільною у плані самореалізації. Звичайно, я люблю і поважаю свою країну, і море в рідному Криму люблю, сумую за рідними, але жодного дня не шкодую про свій вибір і вдячна батькам за їхню любов і підтримку, розуміння й можливість побачити світ. А випускникам Лановеччини хочу сказати, що легкого шляху до мрії не буває. Вчіться, експериментуйте, запозичуйте досвід, помиляйтеся, удосконалюйтесь, але не здавайтеся. Будьте щирими з людьми, вірте в успіх. І все у вас обов’язково буде!

  Звісно, кожен студент, який навчався за кордоном, боровся з певними труднощами, але цей етап просто варто пережити. Лише правильний вибір освіти впливатиме на майбутнє, а місто і місце навчання – це вже вибір кожного. Головне – не вагатися робити сміливі кроки.

  Автор: Яна КРАВЕЦЬ,

студентка ІІІ курсу Галицького коледжу ім.В.Чорновола.

Перевірте також

Ініціатива старости, без підтримки громади, залишається лише ініціативою

  Про людей не байдужих до рідної місцини, які прагнуть змін для своєї маленької батьківщини …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *