Головні новини
На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ ЄФРЕМОВИЧА ДЯЧУКА

ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ ЄФРЕМОВИЧА ДЯЧУКА

Поет живе доти, доки живе його поезія

…Якщо співцем по волі Бога

Ідеш у світ – то знай, читай

Життя апостолів, пророків,

Життя Шевченка й Стуса знай…

(«Відповідь початківцеві» В.Дячук)

  Ці поетичні рядки належать вчителю, поету, просвітянину Василю Єфремовичу Дячуку. Прикро, що цей матеріал пишемо посмертно, однак його побратими – Володимир Довгалюк та Іван Лобунь щиро вболівають, аби пам’ять про нього жила, щоб його твори знайшли свого читача.

Відкритий лист моєму другові-побратиму

(Записано зі слів Володимира Довгалюка)

  «Сьогодні з сумом на серці усвідомлюю, що вже 23 роки не отримую листи. Мабуть, це дивно читати, що у ХХІ столітті ще хтось їх пише. Я вам більше скажу: надходили вони мені не з віддалених районів, областей чи із-за кордону, а з с.Верещаки, де проживав мій друг, однодумець, активіст, просвітянин, вчитель Василь Єфремович Дячук, якому 24 квітня могло б виповнитися ювілейних 75 років. Однак, не судилося – його життя обірвалося у 52 роки. Тоді я втратив більше, ніж просто колегу чи знайомого. Я практично ніколи не відповідав на його листи, проте сьогодні напишу…

  …Друже, а пам’ятаєте літо далекого 1989 року, коли ми з Вами познайомилися під час туристичної поїздки країнами Прибалтики. Тоді розговорилися і я крадькома, ніби боячись, поділився вперше своїми поетичними рядками. Ніяковів, адже мої вірші на противагу Вашим, здавалися ще сирими, хоча писав я багато. Закарбувався в моїй пам’яті момент, коли прочитав Вам свій недописаний вірш – прочитав і сам забув. За декілька днів мені прийшов лист, в якому гарним вчительським почерком було написано: «Козаче, допиши той вірш. Він має сенс». Я дописав, і не лише той вірш, а почав знову і знову писати. Так розпочалося наше побратимство, хоча і розділяла нас не така вже й далека відстань – здавалося б, голосніше крикни і Ви почуєте, але то була своєрідна форма спілкування, наша історія – листи, зустрічі, бесіди.

…І хлопців-друзів так було багато.

Та подались за озеро й вони.

Не знаю чи горілка, чи рентгени

За рік чи два пів вулиці змели…

  Ці рядки із вашої поезії «Моє Полісся» як ніколи актуальні для мене зараз, адже біль втрати за роки доповнилася і нестримним бажанням увіковічнити Ваше ім’я в доробку Лановеччини на ниві поезії. Великим тягарем для мене є усвідомлення, що лише одна збірка творів «Гальба сміху» вийшла друком, тож уся просвітянська наша родина  в боргу перед Вашим талантом і ми обов’язково видамо ще твори (принаймні, щиро в це вірю). Знаєте, нещодавно у своїх паперах знайшов Ваші твори, які булл підготовлено дл друку майбутньої збірки, але яким, на превеликий жаль, так і не судилося лягти друкованими рівними стежками. Під час хвороби, у 1996 році, з-під Вашого пера вийшов «Заповіт», де закликали не везти до рідного Кримне, а «…мені ж візьміть з Домашнього краплину. Із пучкою пісочку замісіть, та й привезіть. І звідти, з батьківщини, на нерухоме серце покладіть…». Тепер же на цвинтарі у с.Вишгородок Ваша скромна могила, на яку час від часу тихо лягають живі квіти. Серце щемить від болю і досі, але я зберігатиму наші листи завжди, бо вони формували і мене, як автора віршів, як товариша, вчителя, людину. Тож дякую Вам за це!»

Вчитель-поет

  На початку статті ми згадували про двох побратимів Василя Дячука. Так ось, власне Іван Лобунь, який зініціював написання цього матеріалу, про Василя Єфремовича говорить так: «Це був вчитель-поет, а тому межу, де закінчувався вчитель і починався поет важко було встановити. За свідченнями учнів, вони залюбки ходили на його уроки, адже він їх просто співав. Закінчивши Київський університет, Василь Єфремович мав чим поділитися. Особисто я вважав його з покоління шістдесятників, адже відрізнявся високою якістю освіти, інтелігентністю. Свого часу я написав вірш, присвячений пам’яті Василя Дячука, де є такі рядки: «Помер у селі вчитель, спіткнувся – і впав. У полі за селом: вертався додому з словами правди…»

  Ім’я Василя Єфремовича Дячука назавжди буде закарбовано у літературно-мистецькому альманасі «Лан-1», адже він – один із ініціаторів цього видання, а також входив до клубу творчої інтелігенції, що діяв на той час.

  Втрачати близьких нам людей дуже важко, але берегти пам’ять про них теж нелегко, тому цю відповідальність можуть взяти на себе лише цілеспрямовані та ідейні люди. Сподіваємося, на нашій Лановеччині таких багато.

Підготувала Сніжана КРЕЩУК.

  Пропонуємо увазі читачів декілька віршів Василя Дячука, що увійшли до збірки поезій, яка так і не побачила світ.

Заповіт

Написано під час хвороби 1996 року

Не треба. Не везіть мене до Кримна —

Сам час дає у цьому одкоша,

Хоч знаю, знаю: там моє коріння,

Туди найперше полетить душа.

Я там шукати камінець чарівний

Для щастя всіх з дитинства ще почав.

І звідти, розчарований, із Кримна,

В чужі краї шукати вирушав.

Не мав спокою — ні в душі, ні в плоті,

Ні в серці, ні в куштратій голові,

Що він десь там, в поліському болоті,

Що варт шукать… то вже шукайте ви.

Мені ж візьміть з Домашнього краплину.

Із пучкою пісочку замісіть,

Та й привезіть. І звідти, з батьківщини,

На нерухоме серце покладіть.

Я впевнений: тоді воно заб’ється

Хоча б на хвильку — тим, що загубив,

Навіки втратив, хоч на мить уп’ється

Отим, чим марив, тим, що вік любив.

* * *

Як приїду в гості

До рідної хати,

То найм’якшу постіль

Мені слала мати.

Білу постіль слала,

Молитву шептала,

В головах сиділа,

І таке казала:

«Де барився, сину?

Щось не був довгенько,

Відпочинь, дитино,

Не вставай раненько!»

Та вставав я з сонцем,

Бо будили рано

В хаті край віконця

Півні вишивані…

Весняна пригода

Біло диво — дівчат стрункостанних

Посадила гойдатись весна

На стрімкі каруселі каштанів

В бальних платтях, і всі, як одна!

Хтось похмурий алеєю йде,

Очі в блуді — не бачить нічого.

Ниті зморшок із блуду пряде

Чи нещастя, чи біль, чи тривога.

Пелюстинка — мов з лагідних рук

Диво-квітка на руку упала,

Уповільнив прохожий рух,

Самоцвітами очі заграли.

Зрозумів щось, збагнув, пригадав,

Що не треба коритись недолі!

І мене так, бувало, спиняв

Синій легіт — вгорі, на тополі.

 

Самотність

З народженням клинок твій за стирчав

В душі моїй – і ти в ній глухо ниєш

На всі лади тебе я проклинав,

Тепер скажу: прости, якщо зумієш.

Як рідних друзів розмели вітри,

Як вслід дружині гаркнув: чорт з тобою! —

Ти не лякалась чорної пори,

Не зраджувала — вік була зі мною…

 

Рідній хаті

Прости нам, хата батьківська, прости!

Пливли роки, а ми не помічали,

Як нас мовчазно зігрівала ти,

Незримо годувала й зодягала.

Іще жевріють мальви під вікном,

А стіни в одиноцтві посіріли.

Ятрить печаль розваленим гніздом,

Що на даху лелеки залишили.

Могли б тебе забрати в інший край,

Щоб сумом вікон не протестувала.

О знаєм, розуміємо. Прощай!

Колись і мама цього не бажала…

Отам — з горбочком сірої землі

Злились навік її любов і вміння.

Сказала нам, що ми вже не малі.

Що в силі всі, а тут — її коріння.

В глибінь підвали й запустила ти

У вій спочинку вічного куточок.

Ми приїжджати будемо сюди —

Тож після себе залиши горбочок!

Прощай! Діла… ідемо ми в світи,

Щоб клапоть світу твій не забувати.

Прощай же, хато рідна! І прости,

Прости, як нам прощала сива мати!

* * *

А баба чекає листа,

Минули роки у скорботі.

Вже й смерті приходить пора,

А баба самітня в воротях

Чекає щодень поштаря.

Бо б’ється в надії серденько,

А він — стільки літ! — день у день

Уклониться бабі низенько,

Зітхаючи, мимо пройде.

Але раз на місяць в пройомі

Старих, як і баба, воріт,

Підходить і він до сіроми —

Пенсійний вруча перевід.

Печаль у старої бездонна,

В душі не зникає зима.

Ридає: «Це ж знов — похоронна!

А де ж мій трикутник? Нема…»

І серце службовця здригнеться,

І блисне сльоза неспроста:

От-от півстоліття минеться,

А баба чекає листа…

* * *

В голубіні пречистій, як проліска цвіт,

Там орел в голубіні високій

Над тобою кружля. І стрімкий той політ —

На байдужі розмірені кроки…

Погаси ти байдужість, отут зупинись,

Моя горда незаймана ружо,

Глянь угору! Збагни суперечливу вись,

Що в ширянні зенітному тужить.

Твої очі ясні, як ота голубінь,

Не затьмарюй її, не затьмарюй,

А за дужим орлом світлим зором полинь:

Він польотом розшугує хмари!

То він крила могутні свої розпростер,

Щоб єдину обнять на планеті!

То душа над тобою вита, як орел,

То любов моя в сонячнім леті!

Перевірте також

Учителька Людмила Сидорук – єдина на Лановеччині, котра пройшла фахову сертифікацію

  Початкова школа у селі. Здавалося б: як можна організувати цікавий і захоплюючий процес навчання …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *