На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / ПЕДАГОГ-ІСТОРИК, КРАЄЗНАВЕЦЬ, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ

ПЕДАГОГ-ІСТОРИК, КРАЄЗНАВЕЦЬ, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ

До 100-річчя від дня народження Івана Мельничука

  Вони представлені в «Тернопільському енциклопедичному словникові» (т. 2, 2005 р.; т. 4, 2008 р.) – батько і два сини. Творча династія Мельничуків із села Молотків на Лановеччині. Третього травня, в день сторіччя від часу народження батька, старший син Богдан (письменник, журналіст, редактор, краєзнавець, заслужений діяч мистецтв України, дійсний член НТШ) і молодший Ярослав (журналіст, редактор, драматург, продюсер) разом із сім’ями підуть до церкви, щоби поставити свічки за упокій душі тата, Івана Гавриловича. У різних храмах так само вчинять десятки, сотні колишніх учнів цього незабутнього педагога, краєзнавця, історика, серце котрого зупинилося 17 серпня 1993-го на 74-му році життя, і який так багато зробив для рідного села…

  А ми публікуємо спогади про цю світлу людину Марії Василівни Полєхи, які вона, вчителька-пенсіонерка, надіслала до нашої редакції.

  У природи свої закони: хочеш того, чи ні, а роки летять. Усе пережите залишається у спогадах. Ось і тепер добре пам’ятаю той день, коли вперше переступила з великим хвилюванням поріг Молотківської восьмирічної школи, познайомилася з педагогами, більшість яких були молодими. Це – випускники вишів родом переважно з Молоткова і навколишніх сіл.

  Нашими керівниками були директори, які чомусь змінювалися майже щороку, аж поки колектив очолив на тривалий час місцевий житель Іван Гаврилович Мельничук. Ми його з радістю зустріли і познайомилися з молодим подружжям. Дружина Ольга Омелянівна почала працювати вчителькою молодших класів. А Іван Гаврилович проводив уроки історії, а при потребі й географії та біології і обіймав посаду директора школи, будучи для нас, педагогів, авторитетним наставником з багатьох не тільки шкільних питань.

  Ми знали, що до цього вони обоє, закінчивши Кременецьке педагогічне училище, працювали вчителями у початковій школі сусіднього села Осники. А перед тим Іван Гаврилович, який народився у сім’ї місцевих селян-бідняків, ще за польської влади навчався у Молотківській (5 років) та Білозірській школах (2 роки). Далі не було змоги вчитися, тож допомагав господарювати батькам – у сім’ї Гаврила і Ксеньки було п’ятеро дітей. Іван відзначався діяльністю у місцевій «Просвіті», перечитав чи не всі книжки з її бібліотеки, особливо цікавлячись історією України; грав у драмгуртку (і вже навіть потім, на початку 1970-х, виконав одну з головних ролей у виставі «Голубі олені» О.Коломійця, котру на сцені Молотківського будинку культури поставив син Івана Гавриловича – Богдан). Невдовзі після приходу у вересні 1939-го Червоної армії І.Г.Мельничук завербувався на роботу в Баку (Азербайджан), де працював нафтодобувником, зв’язківцем. Звідси його й мобілізували після початку німецько-радянської війни в Червону армію. Воював на Кавказі, на Курсько-Орловській дузі, на  1-му Білоруському фронті, з яким дійшов до Берліна. При переправі через річку Донець був важко поранений – пів року в госпіталі.

  Коли після демобілізації у жовтні 1946 року повернувся у Молотків, то не впізнав його: скрізь згарища, люди живуть у землянках. Такими були наслідки сумнозвісної Молотківської трагедії, коли 29 квітня 1943 року нацисти дотла спалили село і вбили 617 його жителів. Серед них – і батьків Івана Гавриловича, яких пораненими кинули в їхню хату, охоплену вогнем…

  Із початком директорування Івана Гавриловича робота молотківських педагогів була спрямована на те, щоби дати учням міцні знання, виховати їх в дусі високоморальних традицій. У центрі уваги всього освітнього процесу, вважав керівник, має бути дитина, а все інше слід будувати навколо її інтересів, здібностей та вмінь. Саме на це був зорієнтований Іван Гаврилович і вів за собою колектив.

  Багато за час своєї каденції зробила ця людина для зміцнення матеріально-технічної бази школи. Зокрема, було відремонтовано будівлю навчального закладу, уцілілого під час трагедії. Окремо обладнано приміщення для занять із уроків праці. Постійно в належному стані була шкільна дослідна ділянка, де вирощували різні сільськогосподарські культури, зокрема городину, котру використовували в шкільній їдальні. Овочі плекали й у приміщенні – на так званому гідропоні, тобто поживному розчині. А якою приємною несподіванкою стала ініціатива директора – побудувати кролеферму! Її облаштували позаду приміщення школи, в садку. Діти там чергували і доглядали, годували кролів. Уся увага була спрямована на те, щоб прище-пити учням любов до праці як основи життя.

  Іван Гаврилович, який у 1966 році першим із Молоткова закінчив (заочно) історичний факультет Львівського державного університету (нині національний університет імені І.Франка), був справжнім патріотом свого краю, рідного села. Яким великим було його бажання бачити Молотків чистим, зеленим, привабливим. Тому постійно приділяв значну увагу разом з учнями, учителями й активом села озелененню довкілля.

  У центрі села, навпроти приміщення школи, облогував так званий вигін – ділянка землі трикутної форми, поросла бур’яном, а після дощу – вкрита калюжами. З ініціативи Івана Гавриловича її було відповідно оброблено і закладено сквер. Посаджені каштани приваблювали погляди кожного перехожого. Почалося масове озеленення села, а також довколишніх ярів. Нині це вже ліси, які очищають повітря, прикрашають простір, викликають гордість за тих, хто до їхнього створення долучився розумом і працею. Також І.Г.Мельничук, обійшовши в Тернополі десятки кабінетів можновладців, випросив у них поліетиленові труби й започаткував прокладання сільського водогону – насамперед, звичайно, до школи.

  Із особливою пошаною хочеться сказати про Івана Гавриловича як про людину, котра доклала стільки зусиль, енергії для вшанування пам’яті тих, хто загинув у чорний день Молотківської трагедії. Щемів біль у його серці, і він ініціював на знак пам’яті про полеглих встановити обеліск у новозакладеному скверикові. А перед цим збирав дані про загиблих, розпитуючи буквально всіх односельців, які дивом врятувалися, а також працюючи в архівах. Це головним чином завдяки І.Г.Мельничуку встановлено прізвища, імена, по батькові й роки народження тих, у кого день смерті один – 29 квітня 1943-го. Нині цей скорботний список увічнений на стіні Пам’яті зведеного у 1985 році величного комплексу жертвам нацизму. Також Іван Гаврилович відкрив із зібраних матеріалів перший, ще у приміщенні школи, історико-краєзнавчий музей, написав історію села від виникнення до наших днів, на що витратив три десятиліття, постійно її уточнював, доповнював. Згодом вона лягла в основу його краєзнавчого нарису «Молотків» (1986 р.), а також випущеної спільно зі сином Богданом у тому ж львівському видавництві «Каменяр» книжки «Біль і пам’ять Молоткова» (1990 р.).

  Після відкриття уже згаданого меморіального комплексу і соціально-культурного центру села, споруджувати які молотківчанам допомагала вся область, а ініціаторами їхнього зведення стали разом з Іваном Мельничуком його молодший товариш, колишній учень Ольги Омелянівни, світлої пам’яті дипломат та громадський діяч, уродженець Молоткова Василь Остапчук і тодішні очільники Тернопільщини Анатолій Корнієнко й Віктор Шемчук, Іван Гаврилович працював науковим співробітником музею «Молотківська трагедія». Тут, «на комплексі», він перебував з ранку до вечора: водив екскурсії, продовжував дослідницьку роботу, поповнював новими письмовими свідченнями, світлинами та іншими матеріалами музей, основу якого склали експонати того першого, який діяв на громадських засадах. Виконуючи службові обов’язки, І.Г.Мельничук часто бував у Ланівцях і за найменшої нагоди заходив до редакції районної газети: поділитися новинами зі життя школи, села; його постійно відзначали серед кращих позаштатних дописувачів. Був «своїм» і в районній книгарні. Сім’я Мельничуків мала велику бібліотеку, одну з кращих у селі, в якій переважали книги козацької тематики і тернопільських авторів, більшість – із автографами. А ще Іван Гаврилович писав вірші, збирав народні пісні, перекази та інший фольклор. Усе це на схилі років передав у районний державний архів, де створено особовий фонд І.Г.Мельничука. Саме він долучився до написання про Молотківську трагедію першої пісні з такими словами:

 “Ой пам'ятаю я той день,
Як нам село горіло,
І було чути плач дітей,
І матерів та стріли…”

  Тернопільський художник Степан Мамчук, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Богдана і Левка Лепких, який донині продовжує працювати в обласному краєзнавчому музеї, не раз оповідав, як вони з Іваном Гавриловичем метикували над облаштуванням Молотківської скарбниці пам’яті – щоб місцевий музей не мав архаїчного вигляду, щоб діорама Степана Нечая відповідала реальному пейзажеві, щоби були представлені всі цінні експонати, водночас не заступаючи один одного. Особлива увага тим односельцям, які боролися проти нацизму, зокрема воякам УПА, котрі в Молоткові дали бій гітлерівцям.

  Про національну свідомість Івана Гавриловича й Ольги Омелянівни свідчить і те, що свою першу дочку (вона померла немовлям) подружжя назвало Лесею – на честь Лесі Українки, а синів – на честь гетьмана Богдана Хмельницького і князя Ярослава Мудрого, про що батьки не раз наголошували гостям (а в Молотків за досвідом з’їжджалися з усього району), знайомлячи їх зі своїми дітьми.

  З нагоди 100-річчя від дня народження Івана Гавриловича хочу ще кілька слів сказати про нього як про людину. Жила я майже по сусідству з його сім’єю. Ми з ним та з Ольгою Омелянівною постійно разом ходили до школи й зі школи. Були близькими друзями. При вирішенні різних життєвих ситуацій я зверталася насамперед до Мельничуків. Принагідно зазначу, що до них навідувалися за порадами, як і за книжками та пресою, чи не всі сусіди. Ми ж здебільшого розв’язували проблеми навчального процесу та повсякденної педагогічної практики. І разом із подружжям Мельничуків я тішилася, що вони виховали двох чудових синів, адже бачила, як ростуть Богдан та Ярослав, як вони зразково вчаться у школі, як, закінчивши факультет журналістики того ж таки Львівського університету, досягають успіхів у творчості.

  …Ми розуміємо, що Господь забирає до себе найкращих. Ваш батько, шановні синочки, ваш дідусь і прадідусь, дорогі внуки й правнуки, прожив чесно життя, зробив багато доброго і залишив по собі великий слід. Пам’ять про нього завжди буде жити в серцях та думках односельців.

Автор: Марія ПОЛЄХА,

вчителька.

с.Молотків.

Перевірте також

Ванжулівчани Ігор і Лілія Новосади вирішили створити сімейну молочну ферму: що з того вийшло

  Молоде подружжя Ігоря і Лілії Новосадів вирішили започаткувати сімейну молочну ферму у Ванжулові. У …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *