На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / ПРОВІДНИКИ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ СЕЛА БОРСУКИ

ПРОВІДНИКИ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ СЕЛА БОРСУКИ

  Від початку двадцятих років минулого століття, незважвючи на окупацію Речі Посполитої, залікувавши фізичні та душевні рани, отримані від кровопролитної боротьби, в селі поступово пожвавилась культурна та духовна діяльність. Мов весняний первоцвіт, з’явились хати-читальні осередку “Просвіта”, оновлювались селянські та церковні хори. Польська влада, поки-що спостерігаючи, не чіпала. Вагомий внесок у розвиток культури вносила сільська інтелігенція. Ще досі борсуківляни похилого віку, згадуючи ці роки, промовляють: “Ось за Лісневича було…”

  Найстарший з них, Никанор Тимофійович, народився 17 липня 1875 року в селі Вікнини Кременецького повіту. Закінчивши однокласний курс Клеванського духовного училища, навчався в однокласній Міністеряльній школи і, склавши іспит на псаломщика, у 1901 році призначений на цю церковну посаду у село Борсуки. Вже через 6 років рукоположений в диякона. Потрапив у це село не випадково, бо ще у 1899 році вступив у шлюб з борсуківлянкою Марією з роду місцевого псаломщика Дмитра Ковалевського, який, прослуживши тут 35 років, передав посаду зятеві.

  Никанор Тимофійович швидко зарекомендував себе вмілим організатором, спокійним, врівноваженим; своїм умінням запалював в людських серцях любов до пісні, особливо духовної. Маючи сильний, чудовий голос, обдарований від природи музичним слухом, він укріплював віру, душевною прихильністю зміцнював, згуртовував колектив хористів, залучаючи до нього все більше сільської молоді. Поглянувши на фото тодішніх часів, на якому більше 30 молодих співаків, бачимо, що кожний по-своєму красивий. Жіночки – з модними в цей період зачісками, в елегантних сукнях, а чоловіки – в костюмах, пошитих місцевими кравцями. Такі світлини зберігаються у багатьох родинах.

  Співали і мої батьки, особливо виділявся мамин дискант. Серед хористів сидять у першому ряду, по обидві сторони священика Володимира Зілітінкевича, батько і син Лісневичі. Никанор Тимофійович свій набутий досвід, знання та володіння методикою співу передавав школярам, навчаючи їх у місцевій двокласній школі. Згодом вони вливалися у сільський та церковний хори. На жаль, не збереглися світлини, на яких було набагато більше учасників.

  Життєві дороги старшого Лісневича пересікалися з відомими постатями не тільки волинської землі, а й України і за її межами. Після поразки УНА, хорунжий та особистий ад’ютант Симона Петлюри Степан Іванович Скрипник, після польського табору інтернованих, переїжджає на роботу у Борсуківську гміну. Мабуть, не випадково сім’я майбутнього патріарха УАПУ Мстислава поселяється у хаті Федора Кутраня, по сусідству зі священиком Володимиром та дияконом Никанором Лісневичем.

  З появою у селі майбутнього патріарха Мстислава, культурне та духовне життя селян набуло нової живильної сили, навіяне свіжим подихом. Це була яскрава сторінка, вписана ним у буття борсуківлян. А що вже говорити про Якова Михайловича Водяного, учасника національно-визвольних змагань 1918-1920 рр., політичного і громадського діяча, автора “Холодного Яру”, оповідань, мемуарів, чоловіка наймолодшої дочки Никанора Тимофійовича – Анни. Одружившись у 1929 році, вони мешкали у селах Борсуки, Катеринбург (тепер с.Катеринівка Кременецького району). Як стверджують старожили, в останньому селі Яків Михайлович, працюючи в гміні та кооперативах, доглядав садок, утримував пасіку. У вересні 1939 року за антирадянську діяльність Водяного арештовує НКВД й у 1940 році 53-річного колишнього полкового отамана страчують. Дружина Анна довгий час мешкала у сестри Домнікії, яка, вийшовши заміж за Миколу Малюту, проживала в Борсуках. Водяна, навчена батьком грамоти, працювала бухгалтером у Борсуківському сільському споживчому товаристві (ССТ) до 50-х років ХХ століття, потім поїхала до старшого сина Івана в м.Ужгород, де й померла. Треба відмітити, що С.І Скрипник та Я.М.Водяний жили в постійній небезпеці, бо за ними слідкувала розвідка Польщі та радянської НКВД. Навіть на світлинах, де є члени гміни чи хорів, ні їх, ні їхніх дружин немає.

  Середущий серед дітей Лісневича, син Василь, народився в грудні 1908 року і змалечку проявляв батьківські риси організатора, натхненника духовної пісні, маючи від природи гарний голос, вивчаючи церковні пісні, методику навчання співу. Прагнучи знань, закінчив 7-класний курс Волинської духовної семінарії у м.Кременець. Попрацювавши псаломщиком при військовому священикові у м.Катовіце, у 28-річному віці був призначений заступником свого батька у рідному селі. Там же одружився з вірянкою Євгенією, з роду Мефодія Шевчука. Василь мав і музичні здібності – добре грав на скрипці, часто на репетиціях спів супроводжувався музикою. Коли лунали мелодії скрипки у руках молодшого Лісневича вдома, звідусіль збігалася дітвора, щоб послухати.

  У другій половині 30-х років минулого століття якісно піднявся рівень репертуару хору, зросла популярність. 1936 рік став для церковного колективу особливим. Вони урочисто отримують від Волинської єпархії “за понесенные труды” “Благословенну грамоту”.

  Похилий вік, недуги Никанору Тимофійовичу даються взнаки. Немічного, його берегли, шанували діти, онуки. Ще досі згадують очевидці, як літньої пори вони вели дідуся до ставу, що неподалік, обливали теплою водою, а він, сидячи на стільці на березі, задоволено мружачись, вдивлявся у далекі обриси осель села Борщівка, що виднілись з північно-західної сторони. Може, виринали спогади нелегкого дитинства на малій батьківщині у Вікнинах, чи великі дійства, організовані з допомогою графині Ржевуської, як от свята “Свєнто-Боже” з борщівлянами в українських вишиванках, з музикантами-“пенцаками” на пливучих, уквітчаних човнах. Зустрічали їх з вітаннями на борсуківському березі величні, одноголосі пісні, виконані хором під його керівництвом.

  Для довідки: борщівських музикантів називали (і досі) по-вуличному “пенцаки” завдяки мамі одного з організаторів оркестру, яка ласкаво називала його “пенцачок”.

  У 1940 році старший Лісневич передає церковну посаду синові Василеві, де він працює до кінця 1945 року, але вже псаломщиком. Поряд з копіткою працею у церковному храмі, Василь Никанорович запам’ятався хорошим, чуйним сім’янином, турботливим батьком. Як розповідає його наймолодша дочка Раїса, він наполегливо вчив розмовляти чистою українською мовою, застерігаючи у вживанні “бур’янів”. Сам любив і багато читав класичних та історичних творів українських письменників, цікавився політикою. Про його авторитет у Борсуках говорить промовистий факт: вже працюючи у містах Ланівці та Тернопіль і приїжджаючи у рідне село, його зразу ж оточували земляки, щоб послухати красномовні розповіді або отримати доступні кожному відповіді на запитання.

  У післявоєнний період для Лісневичів припали важкі роки. Громадський будинок, де проживала сім’я, радянська влада відібрала під дитячий садок і Никанор Тимофійович перейшов жити до дочки Домнікії, а Василь з сім’єю – на обійстя тестя. Церковна громада не могла забезпечити їх матеріально, як раніше. У 1953 році Н.Т.Лісневич знайшов земний спочинок і похований на місцевому цвинтарі.

  Василь, щоб утримувати чисельну сім’ю: дружину, синів Юрія, Ярополка, дочок Лідію і Раїсу, як освічений, ерудований, влаштувався працювати бухгалтером на торфопідприємстві, а пізніше, як хорошого спеціаліста, його направили в обласні організації на цю ж посаду. В ці роки торф вважався стратегічною паливною сировиною і службовців з цієї галузі в армію не мобілізовували, тому військо його обминуло.

  Проживаючи в Тернополі, незважаючи на велику сім’ю, у його квартирі завжди мали змогу знайти притулок борсуківляни. Діти молодшого Лісневича всі здобули вищу освіту, займали престижні посади. Та роки не сплять, невпинно рухаючись вперед. На жаль, на сьогодні залишилася в живих лише дочка Раїса, яка, як і її сестра Лідія, багато років працювала на знаменитій тернопільській “Ватрі”, проживає разом з чоловіком, пристрасним рибалкою Володимиром, мають дочку Наталію, радіють за внука Олександра, правнучку Мілану.

  В.Н.Лісневич, де б не був, у вільний час відвідував церковні храми. У 1991 році він відійшов у вічність і похований на міському цвинтарі Тернополя.

  Не одне покоління змінилося, але незабутніми залишаються імена цих людей. Та їхня праця.

Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки.

Перевірте також

Лине мелодія одинокого корнета

“Є щасливо обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ-музикант — це українці”. (П.Чайковський). У далекі …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *