На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / СИНЬО-ЖОВТИЙ СТЯГ У СПАДОК

СИНЬО-ЖОВТИЙ СТЯГ У СПАДОК

  В літописі історії Лановеччини є оповідь про травень – початок червня 1919 року, коли точилися бої української армії проти більшовицьких та польських окупантів. Не маючи сил, достатніх запасів зброї, близько 300 січових стрільців опинилися в полоні червоноармійців, більшу частину яких погнали в напрямку Ямпіль – Святець і розстріляли, а були й такі, які, вирвавшись з обіймів смерті, що їх чекала, намагалися втекти, зокрема, двоє вояків. Вірогідно, що вони, ховаючись у лісах, пройшли від села Краснолука до Борщівки. Один з них, відірвавшись від переслідування, зник у невідомому напрямку, а про долю іншого, завдяки спогадам борщівлян, що передавалися з покоління в покоління, хоч частково можна розповісти…

  Травневу тишу сколихнула стрільба у Чорному лісі, до якого, ніби для захисту, притулилось село Борщівка. Пораючись на городі, одна жінка (прізвище невідоме) помітила солдата, який вибіг з гущавини лісу. Він біг через городи, озираючись, спотикаючись у городній зелені, перескакував через широкі межі, до хатів. Там і зник. Вслід за ним, стріляючи навмання, з’явились червоноармійці. Вони оглянули всі закутки ближніх осель, вулицю і, не знайшовши біженця та зважаючи на надвечір’я, пішли.

  Жінка, отямившись від побаченого, поспішила до свого подвір’я. Там помітила втікача в стодолі. Заспокоївши його, жінка повела в хату, дала їсти. “Петлюрівець” – так називали селяни січових стрільців, розповів про втечу, сім’ю, в якій є троє дітей, бажання добратися до рідних (адреса не збереглася в пам’яті – чи теперішня Хмельниччина, чи Київщина. У двадцяті роки просвітяни написали листа його дружині, але відповіді не отримали). Звали вояку Андрій Петрук. Вже немолода жінка згадала свого чоловіка, який пішов воювати у Першу світову і ось вже кілька років не було ніякої звістки. Її охопив жаль до цього, в розквіті сил петлюрівця: “Може мій десь шукав порятунку”. Темної ночі жінка постелила Андрієві на горищі хліва, подалі від недобрих очей. Протягом доби перебування боєць отримав у цій хаті прихильне слово та шматок хліба.

  Ще сонце тільки сходило, а в розтривоженому селі чулися крики, голосіння. Селяни передавали один одному: “Шукають петлюрівця”. Справді, ввірвавшись зненацька у село вже з більшою кількістю солдатів, червоноармійці старанно обшукували оселю за оселею, вулицю за вулицею, випитували про біженця. Всі мовчали.

  Андрій Петрук опинився в складному становищі, бо необхідно відвести небезпеку від себе і господині-рятівниці. Вирішив сховатись у лісі. Побіг садком. Ось обминув яблуні, остання груша, а там… Вороги підходили до оселі, що дала йому притулок. Пролунало кілька пострілів, Андрій впав. Уже поранений просив військових не вбивати, адже вдома маленькі діти. Не допомогло. Один з солдатів, впевнившись, що петлюрівець мертвий, поспішно і вміло роздягнув. Задоволені результатами операції, пішли, залишивши тіло Андрія біля старої груші, розквітлої біло-рожевим цвітом. Все це бачила жінка-рятівниця через вікно, тримаючи натруджені руки на грудях, в яких неспокійно билося серце, а по обличчю текли гарячі жалібні сльози.

  Куди ж мав намір бігти січовий стрілець? Можливо, у Вишнівець чи Кременець, на території яких могли залишитися рештки корпусів січових стрільців чи трьох девізій армії УНР, або шукав порятунку у цих велелюдних містах з їх кращим транспортним сполученням. Це залишилося таємницею назавжди. А тим часом жінка мерщій вийняла зі скрині святковий одяг свого чоловіка і разом з сусідами одягнула розстріляного бійця. Звістка про вбивство Андрія швидко розлетілася по селу. Надвечір прийшли хлопці та дівчата з осередку “Просвіта” і, помолившись, заспівали кілька патріотичних пісень та по-християнськи похоронили на сільському цвинтарі.

  Минали важкі, непередбачувані для людей роки, але борщівляни не забували про розстріляного воїна Народної Республіки Андрія Петрука. Жінка-рятівниця до кінця своїх днів, так і не дочекавшись повернення з війни свого чоловіка, всю жалобу, скорботу віддавала у шані і пам’яті загиблого, доглядаючи за могилою, щорічно у поминальні дні клала на ній паску, крашанки, засвічувала свічку. Згодом просвітяни за свої кошти поставили на могилі пам’ятник і проводили біля нього мітинги, прикріплювали навколо синьо-жовті прапорці, співали стрілецькі пісні.

  Окупаційні влади у різні часи всіма способами намагалися перешкоджати, заборонити мітинги, знищити місце захоронення. Польська – забороняла зібрання біля могили, грозила арештами чи штрафами, радянська – проявляла вандалізм, пошкоджувала і навіть чергами автомата знищила пам’ятник. Але національна свідомість, глибока християнська віра були вищими. Громада, зібравши кошти, встановила новий, ще красивіший пам’ятник, куплений у Кременці, а догляд за могилою січового стрільця продовжувало інше покоління борщівлян.

  Скільки патріотизму, любові до рідної України було у жінок, які, переборюючи страх, ризикуючи своїм і життям сімей, у радянські часи впорядковували пам’ятник-могилу Андрія Петрука. Були і є такі жінки-трудівниці, героїні минулого і сьогоднішнього часу. Борщівлянки Євгенія Степанівна Пасічник, Параскевія Йосипівна Кушнірук не тільки серед інших зі свого невеличкого заробітку вносили у спільну скарбницю кошти для закупівлі пам’ятника, а й опікувались могилою бійця.

  Незабутній вчинок у період існування Радянського Союзу здійснила мати-героїня, трудівниця Ольга Андріївна Рикун, яка народилася на тій вулиці, неподалік від хати жінки-рятівниці, де сталося лихо, пройнялася всією душею і продовжила цю благородну справу. Вона народилася і виросла в сім’ї, де берегли українські цінності, традиції, палко любили Україну. Родина її чоловіка, Микити Корнійовича Рикуна, та родина Ольги Андріївни (дівоче прізвище Кутрань) у всі часи інтервенції чужинців зазнавали утисків та знущань. Сам Микита двадцятирічним юнаком потрапив у списки людей, примусово вивезених на роботу у нацистську Німеччину, де гарував на заводах рейху до визволення радянськими військами у 1945 році.

Ольга Рикун.

  Але радіти було рано, бо “щоб спокутувати свою вину за зраду Батьківщини”, їх повантажили у товарняки і відправили піднімати з руїн Донбас. Йому вдалося втекти, столярував у колгоспі. Влада, на диво, не чіпала. Одружившись із землячкою Ольгою Андріївною, народили, виростили 3 синів та 3 дочок. Брат Ольги, Микола, воїн УПА, загинув у перестрілці з енкаведистами, а в Микити двоє братів були ув’язнені радянськими органами. Павло, як член ОУН, арештований у 1944 році в армії, відбув 5 років тюрми, а Тихін, після служби польським жовніром, у 1942 році отримав 5 років ув’язнення за антирадянську пропаганду серед солдатів, там і загинув.

  Перебуваючи в гостях у сина Федора в Івано-Франківську, особливо глибоко просту трудівницю Ольгу Рикун вразило вшанування загиблих у місті. Це було у 1989 році, коли знайдені рештки 134 чоловік (серед них жінки і малі діти), закатованих енкаведистами більше півстоліття тому, під супровід дзвонів, що лунали в усіх храмах Прикарпаття впродовж 10 хвилин, перепоховали загиблих у меморіальному комплексі “Дем’янів лаз”. Приїхавши додому, жінка відшукала синю і жовту тканину та вночі пошила прапор незалежної України. Пізніше, традиційно, державні свята вона зустрічала з прапором, вивішеним на могилі воїна УНР.

  Важка праця в колгоспі, прожиті в неспокої роки, хвороби далися Ользі Андріївні взнаки. Діти, як могли, підтримували її. Син Микола, залишивши житло у місті Вінниця, впродовж 12 років опікувався матір’ю, а кілька років тому дочка Зінаїда забрала її до себе в сім’ю у Вінницю, де проживає досі. Зараз Ользі Андріївні пішов 91 рік. Побажаймо їй здоров’я і сімейного затишку.

  Пам’ять про січового стрільця Андрія Петрука не вмирає, його могила не заростає. Ольга Андріївна Рикун передала синьо-жовтий стяг в руки учнів-пошуковців, членам історико-патріотичного загону “Пошук”, натхненником і організатором якого є вчителька історії та правознавства Борщівської загальноосвітньої школи Л.М.Волянюк. Вони не тільки доглядають за могилою січового стрільця, а у державні свята вшановують його пам’ять хвилиною мовчаня, розповідями про героїчний шлях України, бойові звитяги українського народу, й обов’язково встановлюють на могилі синьо-жовте знамено, пошите О.А.Рикун.

  Борщівська земля прийняла тіло розстріляного вояка УНР Андрія Петрука, як рідного сина. Тут він назавжди знайшов спокій. Ось вже 100 років, незважаючи на кольори влади, не забувають про нього.

Автор: Григорій ВОЛЯНЮК, с.Борсуки.

Перевірте також

Степан і Степанида

  У кінці ХІХ століття молодий монах Почаївської лаври (в миру Сергій), приїхавши на гостини …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *