icon clock31.05.2020
icon eye533
ЛАНОВЕЧЧИНА

ЧИ Є ЖИТТЯ БЕЗ ГОЛОСУ І МОВИ?

  Привіт, дорогий читачу! Щоразу, готуючи чергове до Тебе звернення, ставлю сама собі запитання: «Чи вистачить Тобі терпіння дочитати до останньої крапки моє німе послання? А чи зможу вдало скласти літери в слова, слова — в прості речення, а речення сформулювати якомога зрозуміліше, без замудрих зворотів, щоб не нудно було читати? І насамкінець риторичне: кому це потрібно?»

  Як хлібороб своє поле, так і я більше двадцяти років борозную газетні шпальти. Майже половину з них керую колективом літописців. І, як хлібороб, також плекаю свою ниву, сіючи зерно добірне, сподіваюсь отримати віддачу. Наш маленький колектив уже чотири роки самостійно, без фінансування влади утримує видання. Я не вперше про це нагадую, але, як виявила нещодавно, не всі, навіть хто працює на Лановеччині у владних кабінетах (!), про це знають. Якщо хтось думає, що нам легко наповнювати редакційний бюджет, то він глибоко помиляється: дороговартісний друк, енергоносії, комунікаційні, комунальні, банківські послуги, зарплата, податки, доставка газети поштою, яка, до речі, від суми передплати видання відраховує 40 (!) відсотків собі, а також інші поточні видатки й ремонт чи оновлення комп’ютерної техніки (бо без неї нам ніяк) — усе це потребує немалих затрат. А дохід маємо лише з реклами, передплати та нечисленних вітань чи матеріалів від влади відповідно до умов договору про висвітлення їхньої діяльності (що передбачено відповідними законами).

  Доволі непросто вижити друкованому виданню в сучасних умовах, коли навіть президент країни уникає живого спілкування з журналістами та виборцями, говорить по написаному, пропагує і мимоволі заганяє державу в смартфон, нівелюючи тим самим інтереси певної категорії людей, для яких телефон — це лише засіб зв’язку, а не центр керування і спостереження за всесвітом. Мінус соцмереж у тому, що «Те, що не закарбоване на папері, пропадає навічно» (Г.Сковорода). Натомість газета — річ не одноденна, не миттєва, одним кліком інформацію не зітреш і не перезавантажиш. Наш «Голос Лановеччини» — скоріше історична книга, яку і подарувати можна. Вона буде зберігатися довічно у центральних бібліотеках країни, куди ми зобов’язані надсилати екземпляри кожного номера. Це настільна краєзнавчо-пізнавальна інформаційна енциклопедія. Дякуємо всім, хто усвідомлює її значимість для майбутніх поколінь. Відмінність наша в тому, що ми не працюємо лише на вимогу сучасної аудиторії, хоча й це залишається в пріоритеті. Однак скільки в районі таких, хто це готовий зрозуміти і підтримати наше прагнення? Хоча насправді ми бачимо (і обов’язково пишемо про це), як уміють наші люди згуртуватися при потребі, пожертвувати власні кошти чи час для вирішення проблеми.

  Карантин у зв’язку з оголошеною ВООЗ пандемією коронавірусу оголив усі «принади» життя онлайн, а ще чітко продемонстрував, хто чого варт і на що здатен. Непереливки було і нам: щоб зекономити кошти на друк газети, два номери випустили спареними, усім колективом були у відпустці за власний рахунок. Та, попри це, готували матеріали до газети, щодня наповнювали сайт оперативною інформацією. Працювали дистанційно тому, що цінуємо довіру своїх передплатників. Коли листоноші затримували чи й взагалі не приносили «Голос Лановеччини», люди нам не повідомляли, вважаючи, що редакція під час карантину не працює. І ніхто (!) з вас нам не дорікнув. Дякуємо, друзі! Заради такої довіри ми й тримаємося з усіх сил. На жаль, систематичне недотримання умов договору наших партнерів з Укрпошти суттєво б’є по репутації всіх українських незалежних видань. Наразі альтернативи у доставці преси і здійсненні передплати періодики в державі немає. Не зацікавлене й чиновництво у розвиткові й підтримці національних засобів масової інформації. Особливо ті, що віднедавна позаймали владні кабінети. Та й про відстоювання національних інтересів та пропагування українського продукту, як бачимо, не надто клопочуться. Що вже говорити про газети, якщо дрібні фермери — виробники сільгосппродуктів були обмежені у реалізації вирощених ранніх овочів та понесли суттєві збитки. А в той час прилавки супермаркетів рясніли імпортним товаром…

  Ми намагаємося писати про все, чим живе Лановеччина. Для зручності земляків, які за кордоном, або проживають за межами області, створили онлайн передплату та надсилаємо «Голос Лановеччини» в електронному варіанті. Нас активно читають у соцмережах. Ми виконуємо хоч і маленьку, проте важливу місію в побудові України як незалежної, цілісної держави з людьми високого культурного рівня. Ті, хто газету передплачують, як правило, люди духовно багаті. Вони звикли довіряти авторитетному журналістському слову, готові вділити із власних скромних статків на розвиток і підтримку свого, рідного «Голосу…» — загартованого часом та випробуваного іспитами на чесність, толерантність і професійну етику.

  А чи є життя без ГОЛОСУ та МОВИ?

  Звісно, є. Бо у безвихідному виборі між хлібом і словом, людина, безперечно, обере хліб. А якщо вибір є? А він сьогодні у більшості є! То на що розраховувати нам, літописцям історії?..

  Наш колектив не рутинно виконує певну роботу — кожен з нас вболіває за те, що створили наші старші колеги й наставники 75 років тому. І хочемо не втратити. Ми ще не зовсім зневірилися. Хто солідарний з нами — тримаймося купи і не даймо себе знищити!

Наталя ГАМЕРА