ЧУЖА У СВОЇЙ ХАТІ

  Бабі Василині поза 90. Але виглядає значно молодшою. На обличчі жодних глибоких зморшок-борозенок, як це буває у людей похилого віку. Рухлива, при пам’яті. Можливо це тому, що жила для себе. Заміж ніхто не покликав, дитинки не народила. Про останнє жалкує – був би син чи донька – на старість доглянули б. Але Степанівна тільки тепер так думає, бо батьки не допустили, щоб стала матір’ю-одиначкою. Росла ж бо у християнській, глибоко віруючій сім’ї.

  Метка, спритна була в молодості. Що в руки візьме – “горить”. І на роботі, і вдома давала лад, вела підсобне господарство, городи обробляла. Після відходу найрідніших у вічність вирішила побудувати нове житло. Скільки вже можна глину місити?

  Як пригадує, нелегко було справлятися з такою, здавалося, непосильною для жінки ношею. І самій не віриться, що за п’ять літ виріс дім. Насамперед, посадила плодові дерева, розбила клумби. Та й місце гарне – при дорозі. Як була молодшою – цьому не надавала значення – ніколи вгору глянути. А на старість, коли часу вдосталь, виходить до хвіртки погомоніти з перехожими. Дітлахам із саду винесе соковитих яблук, груш, слив.

  Але скільки не кріпися, літа своє беруть. Останнім часом зле себе почувала: ноги не слухають, гіпертонія мучить. Часто не вистачає сил, щоб піти купити хліба чи інших продуктів, а обробити город – поготів. До будинку престарілих йти не захотіла. Запросила жити племінницю, у якої хата затісна для її сім’ї – чоловік, двоє дітей.

  – В мене просторо, – подумала, – та й буде кому води подати.

  Світлана із задоволенням прийняла запрошення тітки, і невдовзі з сім’єю переселилася. На подвір’ї в баби Василини – рух. Молоді господарі завели корову, свині, птицю, город посадили. На кухні господарює Світлана. Одного разу, коли старенька хотіла щось приготувати, та спереседря бовкнула:

  – Бабо, йдіть звідси, не плутайтеся під ногами.

  Мовчки пішла до кімнати, яку виділили, а не в ту, що хотіла. Посиділа, сльозу зронила, подумала: якби була своя донька, не сказала б цього. Тоді себе заспокоїла.

  Згодом Світлана їжу почала приносити на тумбочку біля ліжка. Поставить – і йде. Буває, що Василина спить, прокинеться, а супчик чи інша страва вистигли. Але їсть, яке є, хоч іноді не хочеться. Сердиться тоді племінниця: – Вам що, марципани подавати? – І гримне дверима.

  Інколи, як підуть молоді на роботу, то нікому їжу подати, а сама вона не хоче по каструлях заглядати. Одне слово, забувають про бабцю.

  Василина тим часом переписала хату на племінницю, про що зараз жалкує. Треба було придивитися до них, а, можливо, й знайомі люди краще доглянули б. Не була б вона зайвою у власному помешканні. Їй не стільки хочеться поїсти, як живого спілкування. А виходить, всім заважає.

  Пригадала Степанівна історію з колєжанкою (на правді вона тепер). Не раз шкодувала, що переписала хату на сина двоюрідної сестри (ближчих родичів не було). Той 4-5 разів на рік зазирав до тітки Ганни. Коли щось привезе, а інколи – з порожніми руками, мовляв, проїздом. Добре, що мала хорошу сусідку, яка в останні хвилини була поруч. Зате племінник гарненько нагрів руки на спадщині. Продав хату і накивав п’ятами.

  Василині не йде з думки Ганна, яка застерігала не робити поспішності з даруванням житла. А тепер сама опинилася у подібній ситуації.

Вороття назад нема, та й не хоче займатися скасуванням договору. Соромно їй. А спадкоємців зовсім не мучить совість, що не по-божому чинять із старенькою тіткою. Всевишній

бачить, і їм буде дано те, на що заслужать.

Автор: Анастасія ДІДЕНКО.

Перевірте також

Оберіг від Патріарха

  У листопаді 1990 року, перебуваючи на Тернопіллі, глава Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Мстислав …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *