На головну / ПРО ЦЕ ГОВОРЯТЬ / Щоб зійшло зерно, потрібен поживний грунт

Щоб зійшло зерно, потрібен поживний грунт

Прости мені, мій змучений народе, що я мовчу. Дозволь мені мовчать. Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе. Лиш змії кубляться й сичать. Всі проти всіх, усі з усім незгодні. Злість рухає людьми, але у бік безодні…

Саме цими словами Ліни Костенко хочу розпочати своє звернення до Тебе, мій дорогий читачу. Не втомлююся захоплюватися правдивістю і влучністю римованого крику геніальної Ліни Василівни у зверненнях до своєї нації. Але біда тільки: хто це читає? Хто розуміє? Хто готовий усвідомити значимість її поетичного набату? Але якщо нація сміливо і впевнено довірила долю держави далекоглядним запроданцям, то про що можна говорити… «моголи! моголи! Золотого Тамерлана онучата голі…» Кому ці рядки двісті років тому були адресовані? Явно — більшості українців…

Чому такий песимізм, — спитаєш, читачу? А від розпачу! Болить душа за отупіння своєї нації. І що не день, то гірше. Хтось скаже, що нас змушують. Погоджусь: інформаційна війна проти українців розпочалася не п’ять і не шість років тому, коли розпочалася збройна. Нас готували, зомбували. А ми піддавалися. Сьогодні галасливі скептики заявляють, що “ми мовчимо, тому над нами знущаються олігархи, нас обкрадають, роботи нема, не платять гідно, погано нас лікують, погано навчають дітей, погано ремонтують дороги, поганий транспорт, погано обслуговують у магазинах…» А хто це нам такі пакості робить? Хіба не ті, кого погано вчили, погано лікували, погано вдома виховували, показували негативний приклад сімейних стосунків чи на роботі?

На противагу пустослівним глашатаям є все-таки частина українців, які «Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою…». Як уміють, творять свій день, наповнюючи його змістом. Водночас нікого не звинувачують у своїх негараздах, невдачах, або ж щиро радіють — хай навіть маленьким, але досягненням і перемогам. Такі використовують соцмережі, як додаткове джерело знань, як можливість перейняти досвід кращих чи знайти однодумців, а також — щоб і про себе заявити, поділитися власними напрацюваннями. Про таких людей нам, журналістам друкованого видання, хочеться писати, ставити їх у приклад, залишаючи нащадкам на роки.

Але. Будьмо чесними. Духовна зубожілість людей суттєво впливає на скорочення тиражів газет і журналів, книговидавництво по всій Україні. Чому духовна зубожілість? А тому, що чим заможніша людина, тим менше вона витрачає коштів на власне просвітництво, на підтримку й збереження культурної національної спадщини. Словом, те, що не приносить прибутку. Про підтримку з боку держави мовчу (причину, дорогий читачу, знаєш сам)…

Однак, ще знаходяться ентузіасти, які працюють і творять, думаючи про завтрашній день. Тільки сучасники цього не цінують. Скажімо, вийшов третій випуск альманаху «Лан». Гадаєте, скільки представників інтелігенції Лановеччини придбали його? Не важко здогадатися. То хіба це інтелігенція, у домашній бібліотеці якої нема краєзнавчого видання? Одиниці наших учителів можуть сміливо і хочуть конкурувати з колегами інших районів чи областей. Зате за зарплату добиваються, як ніхто…

Для кого працюють журналісти «Голосу Лановеччини» й активні дописувачі до газети?.. Змушені з прикрістю відверто сказати, що наш колектив не заробляє достатньо коштів, щоб утримувати видання. Розуміємо, що більшість і не пошкодує, що під пресом і засиллям інформації із соцмереж «Голос…» замовкне назавжди. Армії нинішніх безробітних, яких «наплодили» сьогоднішні державні реформи, цілком байдуже. І це, на жаль, безповоротно, бо з людьми обійшлися не по-людськи. А тим, кого каток скорочень оминув, як мовиться, «не до капелюха», головне — втриматися на роботі. Дехто відкрито заявляє, що читає наші публікації на сайті та сторінці у фейсбуці і його цілком влаштовує. Це добре, але дохід редакції — це платні матеріали, вітання, реклама, передплата. І хочу вкотре наголосити: нас не фінансує влада! По-перше: це заборонено законодавством, а по-друге: це породжує залежність. А ми залежні лише від читача, для якого працюємо. І працюватимемо, доки вистачить ресурсів.

Хто матиме бажання підтримати часопис фінансово, ми готові до співпраці. Не втрачаємо енергії та оптимізму і продовжуємо писати про тих, хто поруч. Хто з нами — долучайтесь! Головне — не збайдужіти разом у буденних торнадо.

Наталя ГАМЕРА.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

У медиків – своя аргументована правда, а заручники реформ – хворі

  Чиє сьогодні приміщення поліклініки? Чому забір біоматеріалів для безкоштовного ПЛР-тестування та вакцинацію проводять в …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *