Байда

  Моя розповідь про селянського сина Дем’яна Яценюка, який народився у 1896 році. Він зневажав окупантів української землі, шукав правди й справедливості. Маючи національну гідність, ревно дотримувався народних звичаїв і традицій, таким чином прививаючи своїм дітям любов до рідної України.

  …Ранком літньої пори 1939 року від кутка Старшинови виїхала наповнена клунками, валізами підвода. За нею неспішно, з опущеними головами йшла юрба селян. Очолював процесію середнього зросту, міцний тілом, з коротким русявим волоссям на голові, округлим обличчям Дем’ян Маркеліанович Яценюк. Поряд з ним, притуливши до себе синів та дочку, йшла дружина Феодора Іванівна. Позаду — родичі, сусіди.

  Кілька днів з уст односельчан не сходила звістка про виїзд сім’ї за океан. Хоч це дивиною не було. Майже щороку у пошуках кращого життя із села попливли на чужину на емігрантській хвилі Яків Білик, Андрій Басюк, Максим і Лука Волянюки, Михайло Малюта, Корній Бик та інші. Одні обжилися, інші поверталися ні з чим. Але щоб Дем’ян… Зять у заможній родині, з пристойним місцем роботи?

  Тим часом людський гурт зупинився на північній околиці села Борсуки, біля Кащиної гори. Яценюк, обернувшись обличчям до людей, впав навколішки, перехрестився і проказав голосно “Отче наш”. Всі за ним повторили. Вставши, з хвилюванням (хоч характером серйозний), тремтячим голосом звернувся до провожатих:

  — Не з добра їдемо за океан. Хтозна, чи знайду там правду і скільки буду. Якщо когось зобидив, скривдив, простіте нам з Феодорою. Може, щось було, не зі зла.

  З юрби стиха проривався тихий плач, схлипування, зітхання. Почали прощатися. Довго батьки не могли відірватися з обіймів синів-підлітків Миколи і Сашка. Вони залишалися вдома, а їхали Дем’ян з Феодорою, старша дочка Зінаїда й молодший дев’ятирічний син Тарас.

  — Як влаштуємося, заберу вас, синочки, — вже вкотре обіцяв батько.

  Заспокоївшись, господар сім’ї взяв з обочини дороги пригорщу землі, висипав у полотняну торбинку, дбайливо сховав за пазуху. Ще і ще раз глянувши на людей, село, низько вклонився:

  — Прощайте!

  Застояні коні рвучко рушили. Проте через кілька десятків метрів підвода зупинилася і Дем’ян підбіг до синів, міцно обійняв, поцілував їх мокрі від сліз обличчя:

  — Я заберу вас. Заберу…

  Дорога бігла на Кременець, далі на Захід, а від нього невідома, манлива Америка, до якої поспішав Яценюк з дружиною, старшою дочкою Зінаїдою, наймолодшим дев’ятирічним сином Тарасом. Їдучи, Дем’ян Маркеліанович поглядав назад. Кортіло хоч в думках проглянути своє прожите життя…

  У зяті він потрапив невипадково. Батько Маркеліан Пилипович, селянин-середняк, бажав синові кращої долі. Бо ж мав гострий розум, самостійно здобував знання, швидко і вміло переймав батьківське столярне ремесло.

  Радів й майбутній тесть Іван Федорович Шандрук. Він утримував велику господарку, але, маючи велику сім’ю — четверо дівчат і два хлопці, все чекало робочої підмоги. Син Ананій хворів, а Іван пішов у науку, займався вивченням православ’я. Згодом церковний активіст з мелодійним голосом і задатками організатора співав на криласі місцевої церкви, став дяком, протидияконом. Це його родину у 1990 році шукав майбутній патріарх УАПЦ Мстислав, проїжджаючи через село Борсуки. Адже у 30-ті роки вони товаришували, спільно організовували хори. Та й літа у старшого господаря вже були не ті. Дем’ян з Феодорою ровесники і кохали один одного.

  Хата й прилеглі будівлі Шандруків знаходились разом з кількома сусідськими оселями між ставом, за проїжджою дорогою та річкою Горинь. Мальовничий куток отримав назву Старшинови, бо їхній прадід в далекому минулому обирався старшиною села.

  Згодом Дем’ян стає на службу простим службовцем у Борсуківську гміну, не покидаючи хліборобської праці в тестевому господарстві та час від часу займається столяркою. Рідко обходились без нього будівництво будівель селян чи народна толока. Маючи чарівний голос, під час якоїсь оказії чи відпочинку він співав незмінну, улюблену пісню про героїчного козака Байду:

— Ото ж тобі, царю,

За Байдину кару!

Було тобі знати,

Як Байду карати…

  Дехто підхоплював її, інші задумливо слухали. Поляки, почувши пісню, кривили губи, невдоволено хитали головами. Проте рішучий, принциповий Дем’ян не зважав на це. Сільські чоловіки, здатні на видумки, нарекли за це прізвиськом Байда, яке йому та рідні подобалось й живе до нинішнього покоління.

  Він бачив зневажливе ставлення польської влади до українців, постійно шукаючи привід, щоб позбиткуватися, зганьбити. Вболіваючи за земляків, Яценюк як міг, підтримував, допомагав їм. У вільну годину багато читав придбану нелегальними шляхами українську літературу, шукав у ній правду й справедливість. Збираючись на чужину, вклав у необхіні речі стоси книг: “Буду вчитися і вчити інших як жити”. Можновладці знали про його настрої, але стримувалися…

  Неспокійно, хижою ходою прийшов бурхливий 1939 рік. Звідусіль чулися тривожні звістки, все частіше над селом червонозорі літаки щедро сипали листівками з радянською пропагандою, йшли на захід біженці. Готували чемодани й графи Ржевуські. Відчуваючи ще одну окупацію українських земель, Дем’ян Яценюк сказав сім’ї: “Польську владу якось терпів, але до совітів терпець ввірветься, їдемо в Америку”. Спочатку тесть Іван розраджував, але врешті змирився: “Мо’, хоч там світ путящий”.

   Зразу планували їхати в Канаду, але через місяць листи в Борсуки надійшли зі спекотної Аргентини. Була важка фізична праця на виділеній емігрантам у власність аргентинській землі, гризли душу, непокоїли сумніви, невпевненість. Та громадськість українців на чужині підтримала новоприбулих чим могла, допомагала.

  Заселялася друга емігрантська хвиля в більшості у сільськогосподарських провінціях Місьйонер і Чако. Очевидно, в останній й оселилися Яценюки, бо писали в листах, що мають землю, велику пасіку і худобу. В кожнім листі обіцяли синам швидко забрати до себе. Сини, часто поглядаючи на захід, де забрано їхнє родинне коріння, не вичікували, не байдикували. Їх кликала земля, пора осінньої сівби. Сонце, надолужуючи пройдене літо, щедро вигрівало потемнілі, спітнілі юні тіла. Микола з Сашком, ралячи поле під посів жита, не встигали витирати змокрілі обличчя, ще й босі ноги не слухались, заточувались, а руки німіли. Навіть коні сердито пирхали, немов просячи відпочинку.

  Молодший Сашко вже вкотре жалібно просив:

  — Коля, вже вечоріє, їдемо додому.

  — Ще трохи. Бачиш, ще сонце не заходить, — відповідав брат.

  — Воно, може, ніколи не зайде!..

  Ні сини, ні батьки не знали, що більше ніколи не зустрінуться. Спочатку Дем’яна-Байду, який зібрався їхати за дітьми на Україну, зупинила Друга світова війна, пізніше заслонила в’їзд так звана “холодна війна” двох протиборних систем.

  Доля Байдових синів не няньчила. На їхні життя відчутно вплинули передані батьками гени, а ще — гострий розум, працелюбність, навики столярного ремесла. У 1942 році Миколу забрали на примусові роботи у табір примусової праці нацистської Німеччини. Йому тоді було лише 19 років. Після визволення союзницькими військами повернувся додому, одружився з Людмилою Григорівною з роду Киреїв. Збудували хату, народили дві дочки — Олену і Ганну, сина Володимира, який ще молодим відійшов в інші світи. Старший син Байди вважався одним з кращих будівельних майстрів у селі, навіть у місцевій восьмирічці викладав трудове виховання.

  Олександра у 1945 році, в останній рік війни, мобілізували в Червону армію, і він не встиг потрапити на фронт. Після армії покохав Галину Андріївну, приїжджу за направленням працювати акушером у селі, яка була родом з Хмельниччини. Вона все своє життя рятувала від хвороб і смерті сотні селян, приймала пологи. У подружжя народилося двоє синів — Валерій та Олег. Освічений, з організаторськими здібностями молодший син Байди обіймав багато керівних посад: завідувача клубу, секретаря сільради, очолював виробничі дільниці на трофопідприємстві й цукровому заводі. Покинувши земний світ, вони залишили після себе онуків та правнуків. Живі й їхні діти.

  В далекій Аргентині живуть діти й онуки дочки Зінаїди. Вона з сім’єю ще встигла побувати на батьківській землі, зустрітися з братами у 1995 році. Тоді в родинному колі жалкували, що батько не дожив до незалежності України.

  Роки невпинно відносять у минуле пройдений час, ховаючи його навічно. Лише промінці спогадів проникають у прийдешні дні. Знайшовши вічний спочинок на чужині, родовід Дем’яна Маркеліановича Яценюка-Байди проростає молодими гілками вже у ХХІ столітті, пишаючись, не зрікаючись прізвиська старійшини роду — Байди.

Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки.

На фото: сім’я Д.Яценюка, 1929 рік.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

Льоня-американець: життя на чужині та реалії на Батьківщині

  Говорять, що родина Біликів у селі Борсуки не тутешня. Ніби переїхала з одного з …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *