Головні новини
На головну / Війна / «Бути у розстрільних списках як пасобнік нацизма навіть почесно»: історія молодої журналістки та її мами, будинок яких знищили окупанти

«Бути у розстрільних списках як пасобнік нацизма навіть почесно»: історія молодої журналістки та її мами, будинок яких знищили окупанти

У Шушківцях корінних мешканців та переселенців майже 50/50

  На Лановеччині тимчасовий прихисток знайшло понад дві тисячі вимушених переселенців. Не всі з них реєструвалися у місцевому ЦНАПі, особливо чоловіки, котрі скористалися «Дією», аби оминути обліку у військкоматі. Але таких небагато. Зрештою, з огляду на стан воєнних дій, міграція українців продовжується: одні повертаються додому, інші прибувають у наш край.

  У маленькому селі Шушківці, прославленому в Україні та світі священником-блогером Олексієм Філюком, отримало тимчасовий прихисток майже стільки ж осіб, як тут є корінних. Разом із старостою села і священником шушківчани «підшаманювали» занедбані обійстя, де ніхто не жив. Через соцмережі о.Олексій запрошував усіх на проживання, не приховуючи реального стану тих осиротілих помешкань. І люди їхали. Нині в селі на 90 місцевих — 74 приїжджих (а було і 89) з Харківщини, Чернігівщини, Миколаївщини, Херсонщини, Луганщини, Донеччини. Дехто планує тут залишатися, бо повертатися їм нікуди.

  Одного дня разом з волонтерами — ланівчанином Романом Гончаруком і  лисичанцем Петром Гуртовим у супроводі о.Олексія провідали 10 сімей.

  — У церкві побільшало прихожан, і це не може не тішити, — каже о.Олексій.

  До щирої безцеремонності життєрадісного священника-блогера всі вже звикли. Його фразу «Як заселив, так і виселю» сприймають і жартома, і всерйоз, бо розуміють, що правила проживання тут доволі прості: не працювати в неділю чи в свято, а йти до церкви, спілкуватися українською і трудитися на землі, щоб мати елементарні сільські продукти. Чим може — завжди допомагає, ще й на чай запрошує. Шушківчани діляться з біженцями всім, що мають. Гуманітарну допомогу з різних джерел привозить і священник.

Подвійне переселення: мама з дочкою залишали рідну Попасну двічі

  — Мама Марина, дочка Катерина», — представив нам своїх нових сусідів о.Олексій. — Так вийшло, що їм дісталася хатина в найгіршому стані.

  Будиночок і справді на ладан дихає, але нові мешканки вразили своїм позитивом та енергією. Вони вдячні за дах над головою, за добре ставлення до них, за прояв будь-якої уваги і підтримки. Наводять лад, засадили город, обживаються на новому місці, слухають незвичну для себе тишину…

  Марина Вікторівна у рідній Попасній працювала в будинку культури. За її відкриту проукраїнську позицію на дверях писали «бандерівка», погрожували розправою, коли «прідут наши». У 2015-му з дочкою виїжджали навіть на Харківщину, але через пів року повернулися додому, коли дізналися, що їх пограбували. Важко було, але зробили ремонт у будинку, купили нові побутові речі. Бойові дії хоч і не припинялися, але якось призвичаїлися.

   Катя влаштувалася журналісткою в місцеве видання. Робота цікава, але заробіток мінімальний. Дівчина активна, брала участь у творчих конкурсах, прагнула професійного розвитку, шукала і знаходила можливості заробітку, одночасно вчилася. В редакції «Попаснянського вісника» працювала чотири з половиною роки. Потім знайшла роботу в одній компанії, отримала також запрошення працювати в Харкові журналісткою на Суспільному.

  24 лютого Катерина Радіонова мирно спала у Харкові. До 5 години ранку. Звикла до вибухів у Попасній, вона прокинулася від знайомих звуків війни у, здавалося б, мирному Харкові. З новин дізналася про повномасштабне вторгнення. Був і шок, і паніка, і страх. Зателефонувала мамі, зібрала речі, на всі гроші купила консерви і поїхала в Попасну.

Страх втратити єдину близьку людину штовхнув на вимушений крок

  — Я хворію, доньку народила пізно, чоловік рано помер, тож Катя — моя єдина найрідніша людина сьогодні, — каже Марина Вікторівна. — Мусимо триматися разом.

  Перші кілька днів у Попасній було більш-менш спокійно. У погріб вперше спустилися на п’ятий день. Дуже змерзли та зрозуміли, що там вони ризикують залишитися під завалами. Тим часом у місті перебили лінії електропередач, не було також мобільного зв’язку, а телефони ходили підзаряджати на підприємство неподалік від дому. Обстріли не вщухали.

  Одного вечора снаряд приземлився за шість-сім метрів від їхнього будинку. “Я одразу впала на підлогу, — згадує Катерина. — Кричу: “Мама, падай!”, а вона стоїть, в неї шок і ступор — така реакція на стрес. Ми переповзли з кухні у спальню… і зрозуміли, що треба щось робити”.

  Наступного ранку, коли було відносно тихо, пані Марина пішла на базар докупити їжі. Від знайомої дізналася, що на околицях міста вже їздять танки з літерою “Z”.

  Підприємство біля їхнього дому регулярно обстрілювали, тож вдень вони сиділи в бомбосховищі, але ночувати ходили додому — щоб не заважати родинам з дітьми.

  “Коли стріляли, ми перебігали з кімнати до кімнати, — каже Катерина, — чули, як поруч, під вікнами, лягали снаряди, будинок тремтів. Мама в шоці схопила руками диван, повернула його, щоб швидко за нього впасти і сховатися від уламків”. Тільки після виїзду з міста розповіла доньці, що у дивані стирчали уламки. Тієї ночі вони лежали за ним і молилися, читали 90-й псалом. А вранці взяли матраци, ковдри, документи і перебігли у бомбосховище.

  На вулиці — морозний березень. В укритті — холодно і сиро. Спали на підлозі одягнені, вмиватися і чистити зуби ходили на розбитий другий поверх будівлі у перерві між обстрілами. Про душ тільки мріяли. Їжу готували на вогнищі біля сховища. Ставили варити, спускалися в укриття, коли починалися обстріли, знову піднімалися. Приносили, у кого що було, ділилися, але запасів було мало, їжі не вистачало. Продукти у їхній район доставляли зрідка і небагато. Привозили хліб, ковбасу. Одного разу якийсь чоловік продав прострочені консерви. Їх хотіли повернути, але він більше не з’являвся.

  Додому бігали лише годувати свій невеликий домашній притулок тварин. Свого часу господарі котів і собак залишили, коли втікали з міста. А Радіонові підгодовували всіх бездомних. Отак і назбиралося тваринок на цілий притулок.

  “Якось мама побігла додому, а тим часом десь недалеко почав падати “Град”, — згадує Катерина. — В мене істерика… Абсолютно незнайомі люди мене обіймали, втішали. Коли мама повернулась, я кинулась її обіймати, бо гадала, що більше не побачу.”

  Авіаудар по місту Катерина з мамою пережили в бомбосховищі.

  “Звук цей ні з чим не сплутаєш. Впало недалеко. В укритті відчинилися двері, попадали речі, посипалася штукатурка, впала шафка… Будівлю затрясло”, – згадує дівчина.

  Через відсутність зв’язку не знали, як виїхати, де збиралися люди для евакуації. Одного разу приїжджав автобус, водій питав, хто їхатиме, але Катерина чомусь промовчала. Не поїхали і мами з маленькими дітьми.

Хвороба. Вода з жахливим присмаком. Поспішна евакуація

  Згодом у Каті підвищилася температура, добу не відчувала ні смаку, ні запаху, у її мами – бронхіт.

Повернулися додому, розтопили піч, принесли води. Навколо все було розбите, будинок весь посічений.

  “Коли ходили по воду під обстрілами, кричали молитви в істериці, було відчуття, ніби хочемо перекричати снаряди. Я ніколи не бачила свою доньку такою. Вона завжди була сильною і підтримувала мене, – згадує Марина Вікторівна. — А одного дня спробували воду і зрозуміли, що пити її неможливо: було відчуття, ніби у роті зуби окислюються —  жахливий присмак. Це присмак війни, я зрозуміла. Потім ці колодязі розбили. А поруч з одним вбили двох хлопців. Одному відрізало голову снарядом, другого зрешетило уламками».

  «Якийсь із ранків знову почався з сильних вибухів. О 7.00 впало під вікнами, в 3-4 метрах від нас — розповідає Катерина. – Перший удар. Другий. Найстрашніше — цей шок спросоння. Я схоплююся, мама схоплюється. Третій бах — бачу, як падають віконні рами, летить скло. Починаю голосно молитися “Отче наш”. Падає поруч, перебігаю в іншу кімнату, продовжує летіти, а у мене одна думка – наступний удар може бути по нас. Настільки близько. Будинок тремтів. Було повне відчуття, що все – зараз помремо».

  Під обстрілами на морозі вставили віконні рами, забили вікна (робили це тричі за час війни) та побігли в укриття.

  Саме в той день до бомбосховища під’їхала хлібовозка, водій сказав, що є два вільних місця і що повернеться за деякий час. Це був шанс. Пані Марина побігла додому по котів. Але раптом знову почалися обстріли. Катя запанікувала, не могла примусити себе зайти у сховище, стояла на порозі й чекала маму, наче це помогло би їй вижити. А Марина Вікторівна тим часом схопила п’ятьох кошенят та п’ятьох дорослих котів і побігла до укриття. Усіх котів знайти не змогла, тож відкрила вікна, двері, щоб вони могли вийти і якось вижити. Собаку довелося залишити. Про ноутбук і речі навіть не згадали.

  «Поки чекали водія, у мами стався серцевий напад. Вона почала задихатися, зіниці збільшилися. Було відчуття, що помре на руках, але я вчасно дістала ліки. Саме в той момент під’їхав водій, закинув у кузов сумку з котами, нас посадив у кабіну. З кожним кілометром позаду залишалася рідна Попасна в руїнах, у диму, на дорогах валялися уламки снарядів і зруйнованих будівель. Попереду — невідомість, порожнеча, гіркота втрати».

Бахмут, Новомосковськ, Львівщина, Тернопільщина

  У Бахмуті зупинилися в гуртожитку, там отримали кімнату з ліжками і постільною білизною. Котів переховували, боялися, що виженуть, бо з тваринами не можна було.

  Катя одразу ж пішла купити речі першої потреби.

  — У магазині мене прийняли за «бомжиху», — згадує. — Вигляд відповідний, не милася десять днів. Куртка, шапка, штани брудні, чоботи невідомо в чому. У черзі до банкомату дівчина поруч просила відійти від неї, “бо ще вошами заразите”.

  Але в тому ж місті просто на вулиці Катерина зустріла переселенців зі Стаханова. Незнайомці одразу зрозуміли, що їй потрібна допомога, взяли номер телефону, потім подзвонили, принесли сумки з рушниками, піжамами, туалетним папером.

  Далі попаснянки поїхали у бік Дніпра, потім у Новомосковськ, а вже згодом потрапили у будиночок в селищі Львівської області недалеко від польського кордону. Знайомі і колеги допомагали зібрати гроші, знайти житло.

  Десять років у тому помешканні ніхто не жив. Господар звозив туди непотріб. Спочатку це викликало майже істерику в жінок. Але ніч не спали, все перемили, прибрали, знайшли килим, постелили, поставили ліжко, крісла. Облаштувалися.

  Місцеві підтримували, хто чим міг. У громаді надали гуманітарну допомогу від поляків. Там отримали довідки про ВПО (внутрішньо переміщених осіб). І можна було б жити, якби не норовливий господар, котрий вимагав скласти йому компанію. Їм натомість хотілося спокою, а дівчині ще й можливості працювати онлайн.

  Допомогла волонтерка зі Львова. Зателефонувала до о.Олексія Філюка і невдовзі Катя з мамою переїхали в Шушківці.

Про що мріє молода журналістка

  28-річна Катя Радіонова та її 60-річна мама Марина Вікторівна потрапили у «розстрільні списки» окупантів як «пасобнікі нацизма».

  — Ми пропагували Україну, на кожному виступі я говорила, що ми живемо в Україні, значить маємо бути патріотами своєї держави, говорити мовою своєї нації, — каже пані Марина. — У мене була велика бібліотека. Мала Біблію ХVІІІ століття, старовинні ікони. Все згоріло. Дуже шкода.

 — Мені здається, що потрапити в «розстрільні списки» це почесно, — каже Катя. — Навіть приємно. Там вся інтелектуальна еліта України. Це список порядних, а не продажних людей. Ми не хочемо повертатися в середовище, де не сприймають України української. І як би не було важко облаштовуватися на новому місці без засобів на існування, як би не щеміло серце за рідним містом і будинком, де все було таким милим і дорогим, але тут нам краще. Тут люди тепліші, відчуваємо себе своїми. За час, відколи триває війна, багато переосмислили, усвідомили. А з 24 лютого — і зрозуміли. На жаль, мирним шляхом не дається Україні Соборність і Незалежність. І не варто казати: «За що нам такі страждання?» Правильно буде задуматися: «Чого ми маємо навчитися».

  Катя, звісно ж, мріє про перемогу, про мир: «А про що ще зараз можна мріяти? Хочу, щоб усі люди, які втратили чи рідних, чи домівку, чи усе, що було в них найдорожче (звісно ж не коштовності), щоб вони не втратили сенс життя. Треба жити далі, розвиватися і помаленько все налагодиться. Не варто зневірюватися».

  Катя подала документи і сподівається на компенсацію від держави за зруйноване житло. Хвилюється, аби розумні українці не виїхали з країни, інакше буде проблема в кадрах. Потрібно працювати в Україні, наповнювати бюджет, бо якщо не буде надходжень, то ніякого відновлення не буде.

  Зараз попаснянки радіють тому, що мають, відновлюють нервову систему у тихому мальовничому селі. Мають надію, що знайдуть у нашому краї помешкання, придатне для проживання, щоб оселитися назавжди.

Наталя ГАМЕРА.

p.s. У матеріалі використані деякі спогади Катерини, записані Мартою Сікорською й опубліковані на сайті TEXTY.ORG.UA

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Волонтерство дітей на Лановеччині набирає обертів: печуть і продають смаколики, фасують сухі борщі й супи, плетуть сітки і торгують браслетами, малюють малюнки — усе заради перемоги

  Добрий приклад породжує добру традицію. На Лановеччині не збавляє темпу, а навпаки — набирає …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.