Головні новини
На головну / Війна / Бідні ми, бідні: сучасна історія, в якій дехто себе впізнає

Бідні ми, бідні: сучасна історія, в якій дехто себе впізнає

  – Водій, візьмете передачу? То на фронт поїде.

  – Так їздять же буси всякі, ними передавайте. Бачите, в мене весь багажник забитий, люди їдуть на свята, закупилися.

  В багажнику по надцять сумок заробітчанок з Іспанії, які їдуть в гості до родини, і тісно наладовані сумки тих, які їдуть з закупів.

  – Приберіть рюкзак! Порозкладалися тут! – це водій мені. Кажу, що це мій єдиний багаж, його нема куди прибрати, бо все решту запхане чужими сумками і пакунками.

  Водій спритно досаджує лівих пасажирів на всі місця, де тільки можна їх впхати.

  – А чому ці пасажири платять вам готівкою менше, ніж ті, що взяли квитки в касі? – питаю.

  – Яка розумна, – озивається мама-квочка, яка тримає в руках купку паспортів. – Не ти одна хочеш їхати!

  – А чому ви в касі квитків не взяли? – питаю.

  – А бо в касі не було місць, мудра яка! – відгавкується жіночка.

  – Значить, вас досадили на місцях, яких нема, потіснивши тих, які їдуть законно?

  – Шо ви як маленька, автобус на воді не їздить, мусимо викручуватися, війна в країні, – підключається водій.

  – Жіночко, шо ви людям свєта псуєте, їдьте спокійно. Подумаєш, нема куди ноги подіти, потерпіть. Скіко ми там понабирали! – То вже інша вступає.

  – Я третю добу в дорозі, – кажу.

  – Всі тут третю добу в дорозі, з Іспанії їдемо.

  – А чого їдете з дітьми, безпечніше ж не стало?

  – Ну бо діти хочуть на свєта.

  З їхніх телефонних розмов, які всю ніч не припиняються, зрозуміло, що чоловіки їхні в Іспанії, що вони щасливі, що чоловіки встигли виїхати ще 24 лютого, бо тепер не випускають, що вони разом з дітьми тільки родину провідати, а після свят знову поїдуть назад, є ж евакуаційні автобуси, волонтери возять, гріх не скористатися.

  – А я в Швецію потім поїду, – каже одна другій. – В Іспанії мені допомоги не дадуть, маю дозвіл на працю, а в Швеції – дадуть, там багато всього для біженців.

  – А хіба ми біженці? – сумнівається друга.

  – Ну аякже, як виїжджаємо з України – то всюди тепер біженці. Ніхто не дивиться, де ти там до того був, достатньо українського паспорта.

  – Бідні ми, бідні, – зітхає третя, наминаючи взяті у польських волонтерів на вокзалі канапки. Дитина поряд із жінкою на повну гучність дивиться якийсь дебільний російський мультик.

Жінці це не перешкоджає, це ж дитина, має право.

  – Бідні ми, бідні, – каже водій, перераховуючи і кладучи в кишеню гроші від лівака.

  – Бідні ми, бідні, Бог насилає війну, як люди не моляться, – повчально підсумовує п’ята і побожно хреститься рукою з кількасантиметровими яскравими нігтями.

  – Бідні, ми, бідні, – думаю я про хлопців, по яких зараз безперестанку прилітає, чи про волонтерів, які з останніх сил щось організовують, не маючи часу ні на святкові закупи, ні на виплекані нігті, ні на життєві плани, не кажучи вже про думки про те, куди б то вигідніше поїхати і де б то щось урвати нахаляву.

  Люди з Тернопільщини їдуть на свята, свято ж наближається.

  Це конкретні діалоги конкретних людей, почуті безпосередньо мною в конкретному автобусі “Варшава – Борщів”, не варто узагальнювати і поширювати це на всіх, бо волонтери з Іспанії допомагали нам не з одними закупами для військових, бо люди різні, бо саме ці діалоги на совісті саме цих людей.

  Записала це суто як зріз ситуації. Я багато що хотіла сказати цим жінкам, я навіть мала право їм сказати про те, що за організацією евакуаційних рейсів стоїть чиясь праця, що за канапками, які вони понабирали, хоч і не були в потребі зі своїми повними сумками, стоїть чиясь праця, що за добрим ставленням і підтримкою в різних країнах стоїть чиясь репутація, що за тим, що вони можуть приїхати до родичів на свята на Тернопільщину, стоять військові, для яких свята цього року будуть під обстрілами чи в зовсім не святковій атмосфері.

І що їдучи в країну, де стільки людей загинуло чи втратило все, що мали, стільком жінкам прийшли похоронки за їхніх синів-доньок чи чоловіків, треба бодай це усвідомлювати і мати повагу до країни, паспортом якої ти користуєшся.

Бідні ми, бідні…

Галина КРУК,

письменниця.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Сплели 128 основ сіток, якими можна накрити більше півтора гектара поля: у Ланівцях містянки і переселенки об’єдналися задля спільної мети – ПЕРЕМОГИ

   Сьогодні кожен воює на своєму фронті: хтось — зі зброєю в руках виборює мир і …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.