Головні новини
На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / Вчительські гоніння Людмили Мамчур – лише тому, що “попівська дочка”

Вчительські гоніння Людмили Мамчур – лише тому, що “попівська дочка”

  Людмилі Терентіївні Мамчур з с.Оришківці зозуля вже накувала 84. За плечима — 40 років невтомної педагогічної праці, сотні вдячних учнів, тисячі перевірених зошитів, чимало приємних спогадів, які з кожним роком стають дорожчими та все частіше зринають в пам‘яті. І навіть не здається сивочолій вчительці, що найкращі роки злетіли, як одна мить, адже в душі вона — така ж енергійна, сповнена ідей. Любить творчість, українську пісню, залюбки бере участь у сільських заходах… По-особливому тривожиться серце пані Людмили, коли телефонують учні, яких запам’ятала маленькими, допитливими чомусиками.

  Вчительську працю, якій присвятила свої найкращі роки, любила, намагалася віддаватися сповна, вкладаючи у маленькі голівки знання. Добрий десяток років на зорі своєї педагогічної діяльності донька священника зазнавала вчительських гонінь. Власне, ця сторінка життєвої книги вплітала сивину у волосся молодої педагогині. Уже майже 30 років Людмила Терентіївна на заслуженому відпочинку, має більше вільного часу для спогадів, якими охоче ділиться з нашими читачами.

Чотири донечки о.Терентія Мартинюка

  Пані Людмила зі священичої сім’ї. Батько — Терентій, закінчивши польську духовну семінарію у Варшаві, спочатку проходив практику в с.Великий Раковець (Закарпатська обл.). Тут познайомився із донькою священника, а згодом привіз молоду дружину в рідне село Оришківці, де став настоятелем місцевого храму і 35 років ревно служив. Господь благословив подружжя чотирма доньками — Аріадною, Світланою, Людмилою і Маргаритою.

Про батьків (на фото) — лише теплі спогади: батько був інтелігентом, досконало володів французькою мовою, мама Ангеліна професійно шила, смачно випікала, ходила до храму і молилася. Виховували дівчаток у любові й повазі до ближнього, до Господа, сіяли добро і ласку в їхні серденька. У сімейному гніздечку Мартинюків завжди було затишно, а за родинним столом лунала українська пісня, адже всі любили співати і були обдаровані дзвінкими голосами. І хоч життя закинуло сестер у Мурманськ (Росія), адже одружилися з військовими, рідко зустрічалися, але батьківські науки, сімейні цінності пронесли гідно крізь усе життя, підтримували одна одну в хвилини смутку та раділи за успіхи. Сьогодні Аріадна і Маргарита проживають у Тернополі, а Світлана — в Черкасах, тож мають змогу частіше зустрічатися. Пригадує Людмила Терентіївна, ще коли жив її чоловік, з’їжджалися на гостину у рідне село, допомагали по господарству, ходили до сільського храму, де колись служив батько. Сьогодні сестри приїжджають рідше, уже також вдови, але завжди тримаються купки, так, як заповідали батьки.

  Мартинюки — часті гості на сільських святах. Людмила з Маргаритою беруть активну участь в народній самодіяльності, чарують своїм мелодійним співом земляків. Сільчани ж по-доброму заздрять сестрам, що зуміли пронести такі теплі стосунки крізь усе життя.

  Моя співрозмовниця разом з чоловіком виховали двоє прекрасних синів: старший, Анатолій, працює біологом у Львові, молодший — Славік з дружиною проживають з нею. Має внучку Ганнусю, правнучка Теодора, з якими бачиться рідко, бо проживають у Швеції. Людмила Терентіївна сьогодні живе приємними спогадами. А ще — віддушину шукає у храмі, співає в церковному хорі, ходить колядувати.

  Тільки тому, що «попівська» дочка

  Юним дівчам, навчаючись у Дубенській школі, вирішила стати вчителем. До речі, вона єдина з доньок о.Терентія здобула освіту. У 1956 році закінчила педагогічний технікум у Дубно і за призначенням поїхала на своє перше робоче місце під Білорусію (с.Серники) працювати піонервожатою. Але відбувши рік, повернулася у рідне село. З цього часу почалися справжні митарства вчительки початкових класів тільки тому, що вона була «попівською» донькою, а в ті часи таких людей вважали другосортними.

  — Це все потрібно було не просто пережити, а хотілося б викреслити зі свого життя, — пригадує вчителька. — Я була частим гостем на прийомі у відділі освіти, мене перекидали зі школи в школу, з осудом дивилися і ніхто не бажав зі мною працювати. За три роки я змінила школи в Іванківцях, Вишгородку, Осниках. А в Молоткові мені навіть не дозволили приступити до своїх обов’язків тільки тому, що «попівська» дочка. Ситуація трішки змінилася, коли вийшла заміж і змінила прізвище. Тож в Передмірці вперше відчула себе вчителем, а учнів запам‘ятала на все життя…

  Вчителька з Оришківців три роки добиралася пішки на роботу і в дощ, і в сніг, але не нарікала, хоч неодноразово дошкуляли інспекторські перевірки… Трішки легше стало, коли влаштувалася на групу продовженого дня у Лановецьку школу №1, де згодом дали клас. Скільки випусків було у неї за 29 років — ніколи й не рахувала. Хороші спогади носить у серці про своїх колег, з якими проводили будні і свята, організовували різноманітні заходи, переймали досвід. А скільки відкритих уроків провела, скільки перевірок пережила — не злічити. Але завжди намагалася проводити уроки з цікавинкою, якось по-особливому.

  Кожну дитину Людмила Терентіївна вважала індивідуальністю, відповідно й підхід шукала до кожного індивідуальний. Намагалася зацікавити учнів, заохочувала різноманітними методами, працювала на результат, вірила, що навіть якщо успішність трішки підкульгує, дитина всеодно знайде свій шлях у житті, аби тільки здоров’я не підводило. Сьогодні її учні — успішні лікарі, медсестри, поети, бухгалтери, економісти, вчителі, агрономи. Радіє, що зуміли реалізуватися. Уже сивочолу вчительку завжди запрошують на зустрічі, навіть приїжджають в гості, особливо учні з Передмірки.

  Несподіваний сюрприз для вчительки

  — Декілька років тому мої передмірські школярики, тепер уже сивочолі хлопці та дівчата зробили мені сюрприз — провідали стареньку вчительку, — пригадує. — Які молодці, влаштували мені справжній вечір спогадів. Ми дуже весело провели час. А на згадку мої вихованці подарували книгу «Історія Лановеччини», де написано про батька.

  Організатором щемливої зустрічі був здібний учень Володимир Горошко, який також пішов педагогічною стежиною. Своїй улюбленій вчительці він присвятив вірш, написаний серцем, адже досі пам’ятає те добре, мудре, вічне, що засівала в душі перша вчителька.

ПЕРШІЙ ВЧИТЕЛЬЦІ

  Вчителько наша,
 Сьогодні прийшли ми до Вас,
 Стоїть біля Вашого дому 
 Неповний наш клас.
 Чому ж, запитаєте тихо,
 До Вас не всі учні прийшли? --
 До тої щасливої миті
 Мабуть не всі дожили…
 Ми раді Вас бачити знову --
 Щасливі, що Ви у нас є,
 Ми просимо щиро у Бога
 Хай довгі літа Вам дає.
 Коли ми були ще маленькі,
 Не вміли читать і писать --
 А Ви нас, як матінка рідна,
 Навчали добро цінувать.
 Навчали любить Батьківщину,
 Батьків і родину свою,
 Іти до мети безупинно,
 І сміливими бути в бою.
 Пробачте, що Вас засмутили
 І часто не слухались Вас,
 За Ваші недоспані ночі
 Не сердьтесь, будь ласка, на нас…
 Давно ми всі стали дорослі --
 Стрімкі пролетіли літа,
 Та стежка до Вашого дому 
 Ніколи хай не зароста.
 Ми всі Вас сьогодні вітаєм,
 Вклоняємось низько до ніг,
 І ще раз сердечно бажаєм
 Хай радість Вам йде за поріг. 

Володимир ГОРОШКО. м.Ланівці. 2017 р.

Олеся МЕЛЬНИЧУК.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

Авторові «Гімну «Просвіти» – 65

  Богдан Іванович Кукуруза народився на Зборівщині, але більше сорока років, як рідною стала для …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.