На головну / ПОДІЇ / ЛАНОВЕЧЧИНА / Віталій Собко назавжди залишиться двадцятилітнім

Віталій Собко назавжди залишиться двадцятилітнім

  Коли надворі сутеніє, впоравшись з домашніми клопотами, Олеся Іванівна сідає біля телевізора і з нетерпінням очікує нових звісток зі східного фронту. Окупанти знову порушують “тишу”, застосовуючи зухвало протитанкові гранатомети та великокаліберні кулемети, вони обстріляли позиції українських воїнів. Почувши слово “без втрат”, полегшено зітхає. Пильно вдивляється в молоді, мужні обличчя захисників, на юні плечі яких покладено священний обов’язок — боронити рідну Вітчизну. Скільки сліз, тривог у їхніх матерів! Кожній хочеться їм небо прихилити.

  Жінка намагається зрозуміти фронтове життя, солдатський побут. Її син Віталій не розповідав про це нічого, обмовляючись коротким, лаконічним “все добре”. Та й хіба по телефону можна щось більше розповісти. Ось у листах… І в пам’яті зринає зміст листів, надісланих колись з Афганістану земляком Павлом Томчуком, чиїм ім’ям названо вулицю, де народився Віталій Собко. Його листи — це сповідь молодого солдата, молитва, звернута до Всевишнього, любов і шана рідним. Загинув він у бою з душманами в січні 1981 року.

  Мимохідь поглянувши на портрет усміхненого сина, мати Олеся поринає в недалеке, нетривке минуле… Віталій був старшим у сім’ї (є ще син Назар і донька Оля). Ріс на вулиці, від якої рукою подати до борсуківського ставу, а на сході, за селом, поспішала кудись річка Горинь. Підлітком залюбки долав найдовшу відстань водяного плеса, найдовше занурювався під воду, викликаючи захоплення в однолітків. Любив воду, мріяв побувати на найбільшій українській річці — Дніпрі, на морі. Займався риболовлею, часто поспішав на світанку з вудками до річки. Риболовні снасті досі зберігаються у стодолі, викликаючи зворушливі спогади.

  Мав надію і мріяв бути військовим, зокрема матросом. Ще дитиною для “військової забави” самотужки майстрував дерев’яні пістолети, автомати. Вабила, притягувала допитливого хлопця жива природа. Бродив серед буйного різнотрав’я у гущавині лісу урочища “Кіптиха”, збирав рідкісних комашок чи трави.

  Якось, почувши захоплюючі розповіді двоюрідного брата Євгенія, курсанта Київського професійного коледжу водного господарства, про навчання, професії, столицю, запалився й собі поступати в цей заклад.

  Після закінчення дев’яти класів Борсуківської середньої школи Віталій став курсантом коледжу, а вже влітку 2017 року матросом курсував на пасажирському судні дніпровськими водами. Побачені Софіївський собор, Хрещатик, інші пам’ятні багатства і цінності Києва, місце поховання Тараса Шевченка на Чернечій горі, великі міста, природня краса сіл України не тільки вразили, здивували, а й глибоко запали в душу, почуття гордості за українську землю переймало його, тож впевнено вирішив служити, захищати рідну Батьківщину.

  Жвавий, рішучий і відповідальний сільський хлопець під час проходження військової медичної комісії без сумнівів і зволікань підписує документ на проходження контрактної служби у Збройних силах України. Не міг вісімнадцятирічний Віталій Собко спокійно дивитися, як іноземні окупанти і їхні найманці збиткуються над рідною країною.

  Після напруженої “учебки” у Миколаєві він потрапляє матросом у сформований 128 батальйон окремої 35 бригади морської піхоти, прийнявши військову присягу на вірність Україні. На цю святкову подію приїхала вся сім’я Собка. Раділи, пишалися ним, спостерігаючи, як змужнів, подорослішав їхній син. Водночас тривожилися за його майбутню долю. Це була остання їхня зустріч. Ще довелося опанувати навиками медичної допомоги в умовах воєнних дій, навчаючись на курсах. Ні, не остання була їхня зустріч, а передостання.

  Сміливий, загартований, він без труднощів влився у військовий колектив, спокійно сприйняв важкий фронтовий побут. У складі дислокованої бригади матросом-гранатометником 2 роти, 2 взводу Віталій Собко потрапляє у селище Новотроїцьке Донецької області. В екіпажі побратимів Миколи Іліна та Юрія Жвакіна беруть часть у забезпеченні оборони, військовими діями стримують збройну агресію окупантів в зоні розмежування, надійно утримуючи опорні пункти.

  У побачених коротких репортажах з місця фронтових подій Олеся Іванівна намагалася розпізнати знайоме обличчя і в думках з материнською теплотою бажала захисникам вижити, перемогти. Як і інші матері, могла б небо прихилити. Все очікувала телефонних дзвінків звідти, а вони такі короткі, як мить.

  Пригадує, як ввечері на День Незалежності України син по телефону говорив спокійним, впевненим голосом, завершив розмову звичними заспокійливими словами. Ніщо не віщувало важкого горя, що насувалося чорною хмарою. А вранці, 25 серпня 2019 року, з уст райвійськкома і сільського голови вже на подвір’ї біля своєї оселі почула скорботне, безжальне: “загинув”. Не стало сина в останні дні літа, у час, коли селяни завершують хлібні жнива, а в сусідньому селі Синівці відзначають місцевий празник і всі віряни східного обряду святкують одне з величних християнських свят Успіння Пресвятої Богородиці.

  Жалоба охопила не тільки навколишні села, а й поселення, де проїжджала траурна процесія. Довжиною у кількасот метрів сумний кортеж у кількох районах населення зустрічало навколішки, віддаючи шану загиблому юному воїну.

  Запечалена, згорьована мати на межі Рівненської та Тернопільської областей востаннє зустріла сина. Але в труні, на автомашині з написом “200”. Поряд з нею супроводжував тіло земляка борсуківлянин Михайло Бурак, приїхавши у коротку відпустку з російсько-української війни, де вже кілька років захищає кордони України.

  …Материнські сни недовгі, неспокійні й уривчасті. У них страждання ставали легшими, але після цього ще гостріше ятрилося серце, відновлюючи події, оживаючи спогадами, довго не полишали вразливі думки. Нещодавно приснилась шеренга крокуючих солдатів, що невідомо звідки опинилися на їхній вулиці. Вони швидко пройшли повз, а вона, пильно вдивляючись в обличчя, шукала свого. Де ж Віталік?! Врешті появляється радісно усміхаючись, обнімає маму за плечі, цілує. Прошепотівши “в мене все добре, мамо”, губиться у сивому тумані. Хоч постійно очікує побачити у снах сина, разом з тим на ранок розчаровується, бо втіха змінюється на гіркоту, смуток.

  Віталій любив і навіть трішки хизувався військовою формою. На ньому вона сиділа акуратно, була чистою, попрасованою. Відколи його не стало, мама бережно зберігає її, як свідка трагічних подій…

  Другий рік поспіль Олеся Іванівна часто прямує знайомою дорогою до місця вічного спочинку сина. Помолившись, вітається. Метушиться навколо посаджених біля могили розквітлих маргариток, лілій. Щоб продовжити швидкоплинний час зустрічі, посидить на лавці, відчуваючи у грудях невимовну печаль. А він, мов живий, дивиться з гранітного обеліска і, здається, ось-ось мовить звичне “все в мене добре”.

  Постійну підтримку, міцну опору Олеся отримує від дбайливого чоловіка Андрія, притуплюють материнський біль молодші діти — Назар та Оля. Вони додають віри і впевненості у майбутнє.

  Пам’яттю, вічним спогадом про двадцятилітнього захисника Батьківщини, матроса морської піхоти українського війська Віталія Собка невгасимо світитиме небесна зірка, як символ перемоги над ворогами України.

Григорій ВОЛЯНЮК. с.Борсуки.

На фото: екіпаж машини бойової. Попереду — Віталій Собко.

Про нас Ірина Матвеєва

Перевірте також

Аграрію Володимиру Мартинюку – 55! Вітаємо!

  12 вересня зустрічає своє 55-річчя добрий господарник, вимогливий, але справедливий керівник, відповідальний аграрій, директор …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *