Головні новини
На головну / ПОДІЇ / Грінченківські журналята в гостях у “Голосу Лановеччини”: про що розповіла редакторка під час відео-зустрічі

Грінченківські журналята в гостях у “Голосу Лановеччини”: про що розповіла редакторка під час відео-зустрічі

  Уже вдруге мала за честь бути запрошеною до зустрічі з юними колегами — студентами викладача Київського університету імені Бориса Грінченка, нашого земляка Валерія Ясиновського.

  Валерій Кирилович — не лише знаний Майстер красномовного письменства, наш земляк, професійна стезя котрого бере початок у районній газеті «Будівник комунізму» (нині це «Голос Лановеччини»), а й авторитетний наставник багатьом журналятам Грінченкового університету. Його «жонглювання» літерами й словами у «соковитих» і «барвистих» текстах ні з чим не зрівняти. Спілкування із заслуженим журналістом України, науковцем, літератором — одне задоволення. А бути спікером на його викладацькій парі — за честь.

  Теми, які ми порушували з паном Валерієм та його студентами, актуальні. Говорили відверто — з молоддю інакше й не варто; без «рожевих окулярів» — аби студенти розуміли реалії існування місцевої преси. А ці реалії, на жаль, невтішні, з огляду навіть на те, що минулого тижня (на жаль, не тільки раз) наша газета не потрапила до читача. Із партнерів — «Укрпошта» перетворилася на ворогів преси, а столичний керівник та обласні поштовики ніяк не можуть наекспериментуватися з доставкою преси. Дореформувалися до того, що знецінили роботу журналістів, «забили» на видавництва, які є чи не найбільшими донорами для фінансової стабільності пошти, ігнорують користувачів їхніми послугами, а про ставлення до своїх рядових працівників я вже делікатно промовчу. Фінансові махінації, які дозволяють собі липкі на руку окремі «трудяги» з області, сягають сотень тисяч гривень (такі факти, принаймні, відомі на Лановеччині). Кримінальні справи наче й порушено, але злодійки позвільнялися, отже — кінці в воду… Хто компенсує передплатникам кошти за газету, яку не принесли? Де поділися мішки з періодикою? Як нам, видавцям, сьогодні оголошувати передплату, коли навіть не можемо добитися в «партнерів» графіку доставки преси у кожне село? Місцеві поштовики бояться щось коментувати журналістам, у Тернополі в головному офісі «Укрпошти» вдають, що не чули про проблеми, у столиці взагалі далекі від життя у провінції. Більше того, нинішній владі, що явно потурає анархії монополістам з «Укрпошти», вигідно самоізолюватися й усунутися від діалогу з громадянами. Інфогігієна самих же українців настільки «засмічена» непотребом, що «відбілити» неуцтво уже непросто. Так, програємо ми інформаційну війну. І самі ж у цьому винні, бо «учілісь понємногу чєму-нібудь і как-нібудь»…

   Ех, до чого це я… Хочу, аби юні колеги «чужому научались і свого не цурались», щоб «не понад хмарами літали», а вміли так «зависати» в інфопросторі, щоб збалансовано подавати читачеві словесну поживу. Аби знайшли своє місце в житті і працювали фахово та чесно.

  А допис студентки Єлизавети Єрошкіної із задоволенням публікую на головній шпальті «Голосу Лановеччини», бо тут викладено те, про що я написала б у своїй традиційній рубриці «Колонка редактора». Мій «товстий редакторський олівець», як зауважив викладач, практично не зачепив цнотливого плоду молодої авторки. Хай це допоможе їй на іспиті.

  Наш талановитий земляче пане Валерію! Дякую за те, що вміло плекаєте «парості виноградної лози» і за хоча б онлайн-зустрічі, зважаючи на відстань. Не втрачаю надії на зустріч офлайн.

Наталя ГАМЕРА.

«МИ ЕНТУЗІАСТИ… НЕ ЗАРОБІТЧАНИ»

  Про стан місцевої журналістики, головні принципи роботи редактора, технології фінансування газети, професійну конкуренцію та власний досвід волонтерства у зоні бойових дій та громадської діяльності на онлайн-зустрічі зі студентами-журналістами столичного Грінченкового університету розповіла Наталія Гамера — редакторка регіонального інформаційного вісника «Голос Лановеччини», володарка титулу «Журналіст року-2019».

  «Все, що не закарбовано на папері, пропадає навічно», — цитує Григорія Сковороду пані Наталія. За її словами, регіональні журналісти — це «літописці, краєзнавці, архівісти культурної спадщини, які збирають, впорядковують і зберігають інформацію». Та попри вкрай важливу суспільну місію, яку несе місцева преса, її нинішній талан — «рятуйся як можеш». Журналісти горять бажанням працювати, піднімати перелоги нових тем, підтримувати громади добрим досвідом і щирим словом, але, прогнозує пані Наталія, майбутнє газети «не з найкращих». Одна з головних причин — дивна позиція до місцевої преси державних управлінців. Настільки дивна, що журналістка із сумом і тривогою констатує: «Владі нічого не треба». Пояснює: міська влада і місцеві громади надто бідні, щоб регулярно підтримувати коштами тижневик, висвітлюючи на шпальтах звіт про свою роботу, а нинішня районна, локація якої у Кременці — просто ігнорує газети, та й у соцмережах не надто активна, позбавляючи тим самим громадян доступу до інформації про їхню діяльність. Звісно, за умови, якщо вона взагалі є.

  Неоднозначно, на думку Наталії Гамери, впливає на фінансовий стан медіа онлайн-версія видання: так, це розширює читацьку аудиторію, але одночасно і «забирає передплатника».

  Доставка газети — особливо тяжкий головний біль. Вкрай запущений. І не лише для «Голосу Лановеччини». Як зазначає редакторка, «Укрпошта», монополіст із доставки преси, відбирає 40 відсотків заробітку видання на передплатній вартості газети. Інших каналів, як доставити пресу читачеві, нині немає — над цією проблемою роками бідкається журналістська спільнота, і все марно.  

  — Місія провінційного журналіста — показати, як ми усі тут крутимося, як виживаємо, — коментує пані Наталія.

  Газета працює «у масах» та намагається розказати читачам про позитивний досвід краян — тих, хто успішно працює в селах, створюють робочі місця, роблять помітний внесок у розвиток громад.

  — Приміром, хто дізнався, що на Лановеччині налагодили промислове вирощування фундуку? — питає Наталія Гамера. І сама ж відповідає: — Найперше — наші журналісти. Вони й сповістили про цей досвід, його економічні переваги читачам, громадам.

  На запитання, чи децентралізація та укрупнення району змушує місцеву пресу ділити між собою інформаційне поле, журналістка відповіла, що «ми не стільки конкуруємо, як доповнюємо одне одного». І навіть втілюємо спільні медіапроєкти, для прикладу, про гендерну рівність.

  Газета намагається дати читачу «поживу для роздумів», зображуючи події об’єктивно та збалансовано, зосереджуючи увагу не тільки на «поганому», а й помічаючи, підтримуючи «добре». Втім, як зазначила редакторка «Голосу Лановеччини», видання публікує думки читачів, іноді суб’єктивні: це теж голос громади. 

  — Газету нашу передплачує одна людина у дворі, а читає вся вулиця, — наголошує Наталія Гамера. Хоча фінансові надходження від цього дуже незначні, тішить сам факт зацікавленості газетою: журналісти, отже, недаремне трудяться.

  Наталія Гамера, на наше прохання, поділилася і своїми спогадами про волонтерство, як перебувала у зоні бойових дій без журналістського посвідчення.

  — Це була більше місія за покликом серця, аніж журналістика.

  Каже, що перебування в зоні ООС було емоційно важким, але особиста мотивація борола відчуття страху. Зізналася, що мріє написати спогади про волонтерів, з якими разом перебувала на передовій.

  Онлайн-зустріч з майбутніми журналістами Наталія Гамера завершила настійною порадою дотримуватися у роботі професійних стандартів та етичних норм, бути чесними з собою й іншими.

Єлизавета ЄРОШКІНА, студентка ІІ курсу інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Кинувся з сокирою і завдав удару в груди: у селі на Лановеччині стався прецедент, що мало не коштував життя старості

  Староста Віктор Яремчук лише ступив на подвір’я жителя села Москалівка Віктора Максимлюка, як той …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *