Головні новини
На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / Де родився, там і пригодився: історії про трьох хлопців з Лановеччини, які надихають

Де родився, там і пригодився: історії про трьох хлопців з Лановеччини, які надихають

  Іноді люди, котрі виїхали за кордон у пошуках кращого життя, розповідають, як вони тужать за Україною, люблять її, сумують за роками, прожитими в рідному краї. Проте повертатися додому не хочуть і знаходять на це безліч причин. Хоч і не від солодкого життя емігрували, та й закордоння не завжди любовно приймає заробітчан, проте не уявляють свого життя в Україні серед беззаконня, безробіття, бездоріжжя.

  Але не всі, кому тут нелегко, виїжджають. Натомість шукають можливості для заробітку, саморозвитку й удосконалення, займаються громадською діяльністю у своїй країні. Кажуть, де родився, там і пригодився. Хочемо розповісти про трьох молодих людей, котрі подорожують у чужих краях, та жити воліють на малій батьківщині.

Лікар Андрій Філюк працює на дві амбулаторії і вісім сіл, щодня “накатує” до сотні кілометрів

  Андрій Філюк народився в селі Білозірка. У 2010 році закінчив школу з золотою медаллю, а через шість років – Тернопільський державний медичний університет імені І.Горбачевського. Зараз продовжує навчання на отримання наукового ступеня доктора філософії на кафедрі терапії і сімейної медицини.

  З 2018-го працює сімейним лікарем у Лановецькому центрі первинної медико-санітарної допомоги. Чуйним ставленням до людей, а головне – професійністю швидко завоював авторитет, і за рік роботи з молодим лікарем уклали декларації 1800 пацієнтів.

  – Не лише обов’язок відпрацювання підштовхнув до роботи на рідній Лановеччині, – зізнається Андрій, – швидше бажання допомагати землякам та набиратися досвіду там, де найважче, – в селі. У моєму підпорядкуванні знаходяться зараз дві амбулаторії – Вишгородоцька та Вербовецька і вісім сіл. Графік роботи не завжди вкладається в стандартний робочий час і тому дотримуюся принципу – працювати до останнього пацієнта. За день у процесі роботи інколи наїжджаю біля сотні кілометрів.

  Сільський сімейний лікар більшу частину свого часу проводить на роботі і в дорозі, тож веде мало не кочовий спосіб життя. Трохи живе в батьків у Білозірці, трохи – в Тернополі, де мешкає з дружиною. Олена також медик. Працює лікарем неврологом у Козівському районі.

  Андрій любить подорожувати і за найменшої нагоди вирушає на пошуки нового і незвіданого. А ще він великий романтик, поет, любить творчість. Ще школярем брав участь у районному конкурсі ораторського мистецтва “Володар слова” і переміг. Запам’ятався організаторам конкурсу своїм умінням формувати й висловлювати власну думку, відстоювати позицію, захоплювати увагу аудиторії глибоким аналізом та розкриттям теми. За що б не брався – робить усе досконало й з великою відповідальністю. Недарма про молодого лікаря його пацієнти відгукуються лише позитивно.

  Молодший брат Андрія Олег живе у Польщі, працює фінансовим аналітиком. Переконаний, що такий розумний і відповідальний фахівець, як Андрій, легко знайшов би й собі роботу за кордоном, де медикам створені відповідні умови, є сучасна діагностична апаратура, висока зарплата.

  – Я люблю те, що роблю, і те, чим палаю, – каже молодий чоловік. – Прагну досягти вищого рівня у професійній діяльності, розвиваю себе фізично та інтелектуально. Хотів би побувати у багатьох цікавих місцях України та інших держав, познайомитися з успішними людьми. Щодо мого творчого напрямку, то мрію видати колись власну поетичну збірку. Але медична допомога людям – все-таки пріоритет у моєму житті. Хочу бачити нашу громаду та Україну зі здоровими, свідомими, культурними людьми, що прагнуть змінювати світ і змінюватися самі на краще. Також хотілося б, аби на Лановеччині створили особливе місце, такий особливий куточок, куди б приїжджали туристи, і щоб на наших землях не було більше війни.

Підприємець Андрій Воронюк хотів бути більш соціально активним, тому подав заявку в Молодіжну раду

  29-річний ланівчанин Андрій Воронюк сьогодні є власником двох швейних цехів у Ланівцях та селі Юськівці. У його підпорядкуванні майже 30 офіційно оформлених працівників. Хлопець є активістом Молодіжної ради при Лановецькій міській раді, волонтером. Окрім школи, вищої чи спеціальної освіти юнак не має, бо на бюджетну форму навчання не пройшов, а на контракт не було грошей. Але це аж ніяк не завадило розвивати свій потенціал, навчитися заробляти гроші та чесно вести бізнес.

  – Родина наша не із багатих, а я хотів мати свої гроші, тож почав працювати на будові ще з 9 класу, пригадує Андрій. – Коли закінчив школу, подав документи на факультет географії і туризму у тернопільський виш, але не пройшов на державне навчання. А платити не було можливості. Та й, мабуть, сенсу.

  Хлопець два роки працював у магазині “Цифровик”. Його старша сестра Мирослава займалася з чоловіком виготовленням меблів, у них був свій магазин, тож Андрій спробував додати до нього тюлі, штори. Трохи продавав на базарі. У 2010 році відкрив у Ланівцях власний магазин, реалізовував товар і через сайт, торгував також електродвигунами.

  Було спочатку, що декілька знайомих жінок під замовлення шили віконні завіси на дому, і лише в 2017 р. Андрій відкрив швейний цех, де працювало лише 4 майстрині.

  На початку війни Росії з Україною, у 2014-му, Андрій проживав у місті Рівне, де працював над одним проектом. Тоді ж і почав займатися волонтерською діяльністю, допомагаючи українським захисникам. Продовжив волонтерити й повернувшись через рік у рідне місто.

  З початком пандемії у 2020 році підприємці Валерій Собчук та Андрій Воронюк перші на Тернопільщині зініціювали пошиття захисних костюмів медикам. На тканину кошти пожертвували небайдужі ланівчани, а в швейному цеху «VR-TEXTIL» кроїли тканину й безкоштовно «строчили» комбінезони, маски, бахіли для місцевої лікарні. До цієї справи потім приєдналися друзі з Молодіжної ради, які кроїли тканину, а шили 6-8 жінок. Волонтери-ініціатори самі ж і відвозили пошиті засоби захисту в лікарню та сільські амбулаторії.

  – Коли виникає необхідність, наші люди вміють згуртуватися, – розмірковує Андрій. – До волонтерів телефонували, пропонували свою допомогу. В результаті ми пошили понад 400 комбінезонів. Думали, що робимо добру справу, тому навіть не шкода було ні затраченого часу, ні вкладених власних коштів. Хотілося б, аби чиновники дбали про розвиток економіки держави, збільшення робочих місць, покращення інфраструктури. Найперше – щоб відремонтували дороги. Я подорожував країнами Європи, то хочу сказати, що в Україні також є чимало привабливих для туристів локацій. Але наші дороги відлякують іноземців і жахають українців.

  Свого часу Андрій подав заявку у Молодіжну раду при міській раді. Хотів бути соціально активним. Разом із однодумцями готували та втілювали в життя цікаві проекти в громаді. За цей період чимало зроблено у плані дозвілля, але шкодує, що не реалізованим залишився проект реконструкції міського ставу. Ідея творчої групи, в яку входив Андрій Воронюк, доволі затратна, потребувала співфінансування з боку держави, а з цим у нас, як відомо, не просто. Як і сприйняти загалом державну систему управління з її дотошною бюрократією.

  – Можна було б багато чого зробити, але є чимало чинників, що гальмують процес розвитку, – вважає молодий підприємець. – Мати ідею, стратегію, частину капіталу, ентузіазм і бажання у нашій країні сьогодні замало, на жаль. Але ж комусь потрібно «лупати цю скалу». А кому, як не нам? 

Художник Дмитро Рижак черпає натхнення у природи, удосконалює майстерність і мріє про власний унікальний стиль

  Дмитро Рижак декілька років навчався і жив у Тернополі. Міський простір, вважає, краще сприяє розвитку таланту, збагаченню новими знаннями, розширює коло знайомств із культурно-мистецьким бомондом. Але не завжди шум і багатолюддя надихає майстра пензля на творчість. За спокоєм, у лоно ланів, лісів і провінційної тиші юнак повернувся в рідні Ланівці.

  – Усі мої картини із пейзажами – це моє місто, таке, як воно є, – зізнається молодий художник. – За час, коли я тут не жив, мене приємно дивують позитивні зміни. Принаймні, в плані культурного відпочинку і дозвілля. Люблю гуляти вуличками, біля ставу, вздовж річки Жердь та бувати в інших мальовничих місцях. Готуючи магістерську в університеті, я зокрема розкрив географічне розташування Лановець, де у трьох роботах були краєвиди навколо річки Жердь, написані маслом. Загалом мені більше до душі графіка, бо цей вид мистецтва не настільки розповсюджений.

  Дмитро Рижак малює картини кульковими ручками. Спочатку обирає кольорову гаму і замальовує основу. Потім вимальовує контури. Надихнув юнака малювати у цьому непростому стилі наш іменитий земляк, всесвітньо відомий художник Іван Марчук. Коли Лановецька міська рада оголосила літературно-художній конкурс «Спльонтані дороги додому», приурочений 85-річному ювілею Івана Марчука, Дмитро намалював картину «Коріння додому». Її визнали найкращою, за що молодий художник отримав нагороду від організаторів, а його робота зберігається в Культурному центрі Єловицьких, а невдовзі стане однією з експонатів майбутнього музею Марчука у Ланівцях.

  До речі, за тиждень, коли хлопець працював над цією конкурсною роботою, на замовлення адміністрації Тернопільського національного педуніверситету, паралельно намалював портрет Володимира Гнатюка, чиє ім’я носить ТПНУ. Картина мала назву «Дух давнини в очах сьогодення».  

  Картини свої Дмитро продає, але основний його заробіток – це робота ілюстратором. Він фрілансер, працює з видавництвами. Оскільки його захоплює тема фентезі, то й шукає собі відповідні замовлення. Одне з них, наприклад, спрямоване на карти Таро. Дмитро знається на грецькій міфології, перечитав усього «Гаррі Поттера» і багато іншої містичної та фантастичної літератури.

  Пригадує, що в дитинстві відвідував мистецький гурток Олега Яцули у будинку дитячої та юнацької творчості. Але шкодує, що пропускав заняття через лінь. Сьогодні двадцятип’ятирічний митець працює над удосконаленням своєї творчої майстерності, мріє про власний стиль. Не планує довго затримуватися в Ланівцях, бо фріланс у його випадку – можливість подорожувати, бачити прекрасне не лише в своїй державі, а й за кордоном. Родичі запрошують хлопця в Італію, але він розглядає цю країну хіба як гостьовий варіант.

  – Я не італієць, я українець, – заявляє Дмитро. – Так, в Україні творчих людей не цінують. Згадаймо, як приклад, хоча б відомого на весь світ генія-художника Івана Марчука, музей якого в своїй державі не можуть відкрити. Але мене надихає до творчості моя країна, моє місто. Хотів би, аби мої однолітки були більш свідомими, вникали в суспільне життя, виходили з віртуального простору. Стільки всього цікавого навколо і це не може не тішити. Молодь може формувати стратегію розвитку громади, якщо буде активною.

Наталя ГАМЕРА.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

У філії “Рідний край” – новий керівник

МХП змінюється, ми змінюємося, зміни – це запорука руху вперед!   Шановні працівники, партнери та …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *