На головну / СТАТТІ / НА ЖИТТЄВИХ ПЕРЕХРЕСТЯХ / Зі спогадів: життєві неспокої Феофанії Шевчук

Зі спогадів: життєві неспокої Феофанії Шевчук

  Червневого дня білківчани проводжали в останню дорогу свою односельчанку Феофанію Трохимівну Шевчук. На довгому 92-річному життєвому шляху їй довелося зазнати чимало доброго і злого. Але серце жінки завжди було приязне. Навіть до тих, хто сплюндрував юність непосильною працею в сибірській тайзі та копальнях.

  Коли писався альманах “Історія Лановеччини”, то багато старожилів, ледь стримуючи сльози, розповідали про тогочасне життя-буття. Коля я завітала до Феофанії Трохимівни, то вона з гіркотою відповіла: “Про яку історію можу розповісти? Хіба про ту, яку сама зазнала”. Жінка неквапом почала розповідати.

  — Нашу сім’ю зачислили до куркулів. Забрали геть усе, що було в господарстві. Мама заховала вузлик з квасолею, та пильне око і його наглянуло.

  Нарешті призначили час виселення. До хати зайшов військовий і наказав виносити пожитки. Ніби все було наготовлене, але що брати — не знали. Мама впала перед образами, а я біля неї. Враз почули голос: “Вы не плачьте, а собирайте еду. Ведь путь очень и очень далекий”. А що ж взяти? Повна діжка з тістом, а піч не палена. Солдат кинувся по хатах, зібрав кілька буханок хліба. До людей сказав: “Вы им не жалейте, берите тесто и пеките хлеб”. До мене з плачем підбігли подружки, кожна намагалась щось дати на згадку.

  Налаштований віз на Сибір рушив у сторону Карначівки. Там нас погрузили на поїзд до Тернополя. Більше місяця тримали всіх переселенців, нікуди не відправляли. Кожного дня наш натовп більшав і більшав. З Білки прибули сім’ї Феодосія Вознюка, Оксентія Бобика, Федора Гончарука, Олексія Корчевського. Шлях на Сибір був важким і виснажливим. Багато людей лишились лежати навіки вічні край залізниці.

  Коли прибули до місця призначення, всі зібралися разом, помолилися та й помандрували: хто на поселення, а хто в кайдани. Проживали в бараках, було дуже холодно. Почали рити землянки. Щоранку приходив наглядач, робив перкличку, даючи кожному наряд. Непосильна праця на лісоповалі висотувала всі сили, мучило постійне відчуття голоду. Тато підбадьорював: “Кріпись, доню, ось переберемося в землянку, краще стане”.

  Перше Різдво в неволі було сумним, але українські колядки гріли серце. Дуже смакували  млинці з вівса. Коли настала весна, жінки кинулись до своїх запасів, щоб що-небудь посадити. Хто де знаходив яку насінинку, приносив до загального збору. Сибірська зима сувора, але завдяки наполегливості та дбайливості українських жінок вдалось зібрати хоч і невеличкий врожай, але свій, рідний.

  Молоді хлопці та дівчата збиралися гуртами, тяжку непосильну працю скрашували рідними піснями, танцями. Начальство забороняло. Влада поробила клуби, але щоб добратися туди, доводилось долати до 25 кілометрів. Тут познайомилась зі своїм Андрієм. Незабаром одружилися. В неволі народилася донечка Галя.

  Нарешті згори прийшов наказ повертатися додому. Приїхали в Білку. Жити не було де, хату забрала держава. Жили в тітки. Обоє працювали в колгоспі. Наділили нам земельну діляну, дали план забудови. Город не було чим садити. Люди замість картоплі давали лушпайки. Тато казав: “Не журись, донечко, бо будеш мати добрий врожай”. Не вірила. Та коли настала пора копати, вся земля була вкрита дорідними бульбами.

  Незабаром народився син Саша. Чоловік радів безмежно. Зробили хрестини. Скликали багато односельчан, це була велика дяка їм за допомогу. Моя тітка Наталка казала: “Фаню, всі нещастя ти перебула. Любить тебе Всевишній. Які вродливі твої діточки. Мене, стару, не забувають, в усьому стараються допомогти”.

  Ми обоє раділи. Мало-помалу облаштовували сімейне гніздечко. Час від часу Андрій почав жалітися на недомогання.

  — Фаню, десь моя сила дівається, що ж то буде?

  Просила, щоб відпочив. Та де там, і слухати не хотів. Все частіше снився Сибір, копальня. Захворів мій господар і порадник. Чорна хустка раптово опинилася на голові. Овдовіла. Проте дітей вивела в люди, дочекалася онуків, защебетали правнучатка, звеселили душу.

  — Хочу сказати, щоб ніколи не цуралися свого роду-племені, материнської молитви. Бо я знаю, що таке рідна земля. В неволі весь час просила: “О, Маріє, Мати Божа, верни мені волю”. Богородиця почула моє прохання. Я завжди на тілі носила дерев’яний хрестик зі словами: “Спаси і сохрани” та вишитий образок Владичиці.

Марія ПЕТРОВСЬКА.

с.Білка.

Про нас Ірина Матвеєва

Перевірте також

Льоня-американець: життя на чужині та реалії на Батьківщині

  Говорять, що родина Біликів у селі Борсуки не тутешня. Ніби переїхала з одного з …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *