У живих ще старожилів було обмаль інформації, документів для вивчення недостатньо. Аж у вересні цього року з м.Подільськ (колишнє Котовськ) Одеської області мені подзвонив онука сім’ї Речманів, а пізніше з повідомлень громадського активіста, історика Сергія Лисака стала відома доля родини з цієї хати.
Родовід Костянтина Речмана згадується у церковних книгах з 1845 року — тоді народився його батько Євстахій Іванович. Маючи сина Костянтина і дочку Марію, з 1905 року вважався вдівцем.
Єдиний син народився у 1900 році. Навчався грамоти у початковій школі, служив жовніром в армійських військах Речі Посполитої. Одружився з однією з п’яти дітей заможного селянина Власа Чернуха, донькою Наталією. Всім дітям її батько подбав про освіту. В ті часи традиційно кожна родина його статку намагалася видавати заміж дівчат за достойних чоловіків, а хлопцям вишукували гідні посади чи передавати, як синові Чернухів Григорію, щедрий наділ поля для хазяйнування. Або, як наймолодша донька Феодора у 1924 році вийшла заміж за освіченого, з багатого роду Авксентія Шандрука, який роками обіймав пристойні посади у державних установах.
Костянтин Євстахович, отримавши батьківську господарку і посаг Наталії Власівни, вважався господарем з середнім достатком, обробляючи хлібне поле, доглядаючи садок. У 1936 році від невиліковної хвороби раптово помирає дружина Костянтина, залишивши сиротами сина Антона, дочок — шестирічну Зінаїду і дворічну Лідію. Без материнської ласки дітям і чоловікові без коханої, життя ставало важким. Відчуваючи їхню скруту, незаміжня його сестра Марія погодилася перейти жити у їхню сім’ю. Пізніше, діти згадують, що вона стала для них другою мамою. Доповню, що вона все своє життя присвятила сім’ї брата.
Під час Другої світової війни, займаючись власним господарством, мабуть тоді Костянтин Речман був добре знайомий з членом ОУН, бо час від часу зі станичним села Євгенієм Донченко їхні шляхи часто перетиналися.
Після перемоги над німецькими нацистами, вступивши у село Борсуки, радянська влада спішно укріплювала свої повноваження, призначаючи керівників села. Слід зазначити, що у всі часи і віки окупаційного поневолення різних країн, незалежно, чи обрані від громади, чи призначені старшини, старости, сільські голови ставали на крихкий, небезпечний шлях, між перехрестям влади, людей і діючої системи. Одні, залежні, принижуючись, жили в достатку, ситно, але в страху, другі, — міняючи від ситуації свої погляди, поспішно звільнялись або, врешті, знаходили небезпеку для життя. А сильні духом, впевнені у своїх діях, не боячись ворогів, доносів, заздрісників часто гинули чи опинялись в тюрмах.
У перший післявоєнний рік було страчено повстанцями голову сільради Петра Кирею за підозру в зв’язках з органами НКВС. Зразу ж у цей неспокійний, тривожний час влада призначає на його місце Костянтина Речмана.
Серйозний, вольовий, принциповий характером голова боронив беззахисних селян, боровся за справедливість, любив і відстоював порядок та дисципліну. Одного літнього дня першого року головування трапилася подія, що могла завершитись для Речмана великими неприємностями. Тоді, від міста Кременець до станції Ланівці для завантаження у товарні вагони червоноармійці гоном переправляли біля тисячі голів свійської худоби: корів, биків, коней і навіть кіз, яких відібрали від нацистів. Центральна вулиця села, як згадують старші борсуківляни, була захаращена ними на довгий час.
В надвечір’я солдати-пастухи вирішили заночувати на околиці села, на пастивні. Для багаття використали, як дрова, телефонні стовпи. Селяни повідомили про це Костянтина Речмана, який відразу прибіг, соромив, погрожував, застерігав їх. У відповідь, лаючись, вони накинулись на голову, почали бити. Хто-зна, чи лишився б живим представник села, якби не розборонили односельчани. Згодом радянські органи розпустили інформацію, що це була провокація повстанців.
Костянтин Євстахович часто, ризикуючи своїм життям і життям сім’ї, неодноразово переховував у клуні бійців УПА, пораненим надавав прихисток, медичну допомогу. Часто, як це було з віддачею повстанцям вовни чи пшениці, відправляв їм продукти, приховував зібраний урожай селян, зменшуючи податок держави.
На початку 1946 року енкаведисти стали пильніше придивлятись до дій сільського голови. Допомогли доноси, зізнання арештованих, які не витримали тортур під час допитів. 1 березня 1946 року Костянтина Речмана арештовують і утримують кілька місяців у Лановецькому КПЗ. Пережив прискіпливі допити, залякування, погрози. Допитували і його сестру Марію, таким чином добиваючись підтвердження фактів про братові зв’язки з УПА, вимагали сказати прізвища повстанців. Але вона все заперечувала, тож її відпустили, але ненадовго. 5 червня цього ж року голову сільради звинувачують у зраді, зв’язках з УПА і суд виносить вирок: 10 років ув’язнення з конфіскацією майна.
В’язень К.Речман спочатку потрапляє на копальні північної частини тундри Воркутлагу, пізніше, з роками, етапували у Ярославську, Кемеровську та інші сибірські простори, де відчував сильні морози, голод, важку фізичну працю.
Не забула влада залишену в селі його сім’ю. У 1947 році сина Антона, дочок Зінаїду й Лідію разом з їх тіткою Марією вислано на спецпоселення у місто Осінники, Кемеровської області. Син все життя важко працював на вугільних шахтах, одружився із землячкою Оленою, з роду Гривасів. Зінаїда важко працювала на лісоповалі, вийшла заміж, народила дітей.
Найменшу, Лідію, чекала краща доля. У колишньому місті Котовськ (тепер Подільськ) проживав її дядько Феактист Власович (родич по маминій лінії, з роду Чернухів). Був освічений, довгий час працював ревізором на південній залізниці України. Коли у них з дружиною померли маленькі двійнятка, вони забрали до себе племінницю, виростили, виховали як рідну дочку.
Згодом Лідія, здобувши професію кравчині, стала професійним майстром своєї справи, успішно працювала на колись відомій швейній фабриці міста. Побравшись з токарем залізничного депо Борисом Яворським, народила двоє синів. Старший Юрій проживає і трудиться програмістом в Одесі. Молодший, Костянтин, названий на честь свого діда, займається бізнесом у м.Подільськ. Відійшла Лідія в інші світи у 2014 році.
Немає в живих й Антона та Зінаїди. У місті Осінники живуть лише дружина Антона Олена Андріївна та внуки Костянтина Євстаховича: два Володимири, Юрій та Андрій. Чоловіки за професією шахтарі. Сам К.Є.Речман відбувши майже 9,5 років тюремного поневолення, 31 березня 1956 року достроково був звільнений. Проживав у своєї сім’ї в Осінниках, де й знайшов місце вічного спочинку в листопаді 1967 року. Реабілітований у 1993 році.
Колишню оселю Речманів у Борсуках, після відкриття новозбудованого будинку культури у 1963 році, знесли. На її місці збудована хата місцевої сім’ї. Про колишніх хазяїв та сільський клуб нагадують лише окремі дерева.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
На фото: К.Речман на весіллі дочки Зінаїди (п’ятий зліва у першому ряду), 1964р.
