Головні новини
На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / Повоєнне навчання москалівчанина: за підвезення до школи навіть не мріяли, а полотняна торба з підручниками служила і санчатами, і знаряддям нападу чи оборони

Повоєнне навчання москалівчанина: за підвезення до школи навіть не мріяли, а полотняна торба з підручниками служила і санчатами, і знаряддям нападу чи оборони

  Про своє довоєнне дитинство під час війни пам’ятаю дуже мало. Запам’яталося тільки те, що під час німецького наступу в 1941 році на нашому подвір’ї розірвався снаряд і батько зі страху заніс мене з хутора в село до родичів. У 1944-му батька забрали в армію, але через пів року комісували в зв’язку з тим, що в нього була з дитинства зламана рука. Мати восени 1944 року вимочувала в річці коноплі, застудилася і захворіла на туберкульоз горла. На Різдво 1946 року померла. Я в цей час був у першому класі. Школа була в селі за 2,5 км від нашого хутора. Навчалися з першого по четвертий клас у другу зміну і додому поверталися вночі пішки, по коліна в снігу чи багнюці.

  А діти, що жили на хуторах «Зелена Криниця» і «Вірля», йшли близько 5 км. Про підвозку ми навіть не мріяли. Ходили і в дощ, і в сніг, і в мороз до 25 градусів, а так, як градусників у той час не було ні вдома, ні в школі, то ніяких обмежень та застережень не було, як не було в більшості з нас ні теплого одягу, ні взуття.

  Книжки і зошити носили в пошитій полотняній торбі, що часто служила і санчатами під час спуску з гори, і знаряддям оборони й нападу під час шкільних бійок. Дівчата книжки носили в кошиках. Часто торба була майже порожня через недостачу книжок і зошитів (на клас було 3-4 підручники з одного предмета), а зошит в більшості учнів був один на всі предмети. Ручки мали дерев’яні, часто саморобні, чорнило в пляшечках носили з дому, робили з хімічних олівців або бузини. Якщо не було чорнила, писали олівцями і часто зошити були подібні на брудні ганчірки. Отаке наше післявоєнне навчання.

  В 1949 році я перейшов у 5-й клас, і до школи йшов майже 4 км, бо старші класи навчалися в приміщенні, що знаходилося в центрі села, біля ставка. Приміщення це під школу було переобладнано з пожежного депо, тож не дуже пристосоване для навчання. Оскільки школа знаходилася біля водойми, то взимку часто траплялися прикрі пригоди, коли під лід провалювалися або деякі учні, або цілий клас.

  Після війни і аж до середини 50-х років — ні світла, ні радіо, ні телефону, а на нашому хуторі «Захрестя» не було ні одного годинника і, щоб прийти вчасно до школи, ми орієнтувалися по вранішній зірці при ясному небі, або по співу півня при хмарній погоді.

  Моя хата на хуторі була майже крайня і по дорозі до школи я будив і збирав решту учнів з хутора, а їх тоді було 12 чоловік. Бували випадки, що я зривався десь о 4-й годині ночі, будив всіх товаришів і ми приходили о 6-й ранку, коли школа ще була зачинена і нам доводилося або сидіти під нею, або йти до сторожа просити ключ, щоб в приміщенні чекати початку уроків.

  Життя моє складалося не тільки з навчання і школи, а ще й зі всіляких побутових потреб і доручень. Влітку доводилося пасти худобу (коня, корову, вівці), носити воду за пів кілометра, сапати город, копати картоплю, жати жито, молотити, а навесні та восени в свої 10 років допомагав батькові під час сівби ярих і озимих культур (оранка, культивація, боронування кіньми). У 12 років навчився косити.

  За 2 км від нашого хутора під час війни знаходився польовий аеродром, який в 1945 році був покинутий і ми на ньому пасли худобу. Крім цього, з 1920 по 1939р.р. вздовж радянсько-польського кордону були розміщені польські поселення, так звані «осадники» з відставних військових, для нагляду за кордоном. В 1939 році радянські «визволителі» поляків, які не встигли втекти в Польщу, вивезли на Сибір, а місцеве населення, їхні будинки розграбували і спалили. На цих згарищах ми також пасли худобу. Після війни на наших полях, особливо на аеродромі, можна було назбирати багато військових «трофеїв» (зброю, патрони, снаряди, міни, гранати, протигази, ртутні градусники, біноклі та інше).

  Пасли худобу ми, діти, разом зі старшими хлопцями (16-18 років), які доручали нам пасти корів, а самі сідали на коней і їхали за 4 км, де шукали снаряди, привозили їх, розпалювали вогнища і влаштовували такі феєрверки, які було чути за 10 км.

  За цей період життя зі мною траплялося ще чимало всіляких пригод: то спалили з товаришами 10 соток покосів нашого односельчанина, то спекли біля 5 цнт картоплі в купах іншому селянину, то під час стрільби з патронів поранили свого товариша, пошкодили око і він став сліпим на одне око. А в сьомому класі вигнали мене зі школи за те, що на Великдень не пішов до школи, а пішов до церкви на дзвіницю, щоб подзвонити дзвонами. То пропас корову, бо заснув на пасовиську і корова наробила шкоди в посівах.

  Ще варто згадати про деякі фактори, які впливали на відвідування школи і на успішність у навчанні. Основним негативним фактором була недостача, або й відсутність одягу та взуття. Після війни готового одягу чи взуття, або матеріалів для його виготовлення не було де купити сільському населенню, та й не було за що. Спідню білизну шили сільські кравчині з тонкого полотна (домотканого), а штани, спідниці, піджаки, блузки шили з грубішого полотна, так званого покожушку, і їх потім фарбували. Светри, камізельки, шарфи, шапки, шкарпетки, рукавиці і ще багато чого робили ручним способом. Кожухи шили з овечих шкір, що виправляли сільські умільці. Але не всі учні мали теплий зимовий одяг і в сильні морози мусіли сидіти вдома.

  Така ж картина була і з взуттям. Купити готове не було де і не було за що. Тому чоботи, черевики, валянки замовляли в сільських шевців, а матеріал робили з телячих шкур, які виправляли сільські умільці. Навесні та восени до школи ходили босі, а взимку, хто не мав чобіт, то сиділи вдома. Через це багато учнів сиділи в одному класі 2-3 роки. Так тривало після війни майже 10 років.

  Аж в другій половині 50-х років, коли колгоспи окріпли і почали потроху платити колгоспникам, а на базарах і в магазинах появилися і взуття, і одяг, і мануфактура для пошиття одягу, обстановка дещо покращилася. Для мене ще однією перепоною для успішного навчання були весняні розливи невеличкої річечки, що розділяла наш хутір на дві частини. Влітку чи восени вона мала ширину 1-2 м, а навесні, під час танення снігу, розливалася до 15-20 метрів і глибина сягала 1-1,5 м, води впадали в Збруч. За ніч вода з цієї долини стікала і перейти через той рівчак було без проблем, але до години третьої, коли йшов зі школи додому, вода розливалась на всю долину, і щоб перейти через неї потрібно було намочити не тільки ноги, а й весь одяг до пояса. Тому на цей період мені часто доводилося ночувати в селі у родини, або не йти до школи, чого я не дуже хотів, як і весняних канікул, тому що вдома доводилося цілий день розкидати сніг, якого за зиму навівало аж попід самий комин, а топився він до середини квітня.

  Незважаючи на всі ці несприятливі умови, я закінчив сім класів у 1952 році з похвальною грамотою. В одному класі зі мною вчилася і сестра Івана Марчука Ганна, яка також закінчила сім класів на відмінно. Закінчивши Москалівську школу навідмінно, я хотів поступати в Кременецький лісотехнікум, але батько сказав, що не має коштів на моє навчання, тож у 14 років я пішов працювати в колгосп, виконував різні роботи.

  Пропрацювавши в колгоспі рік, я впросив батька піти вчитися у 8-й клас. Середня школа знаходилася в тодішньому райцентрі Нове Село (тепер Підволочиський район) за 13 км від нашого села, і йти до неї потрібно було пішки. Новосільський район складався з 25 сіл Галичини і 6 сіл Волині. З волинських сіл до новосільської школи ходили учні з Верещак (також за 12 км) і я один з Москалівки, вірніше з хутора «Захрестя».

  Перший день прийшов до школи босий, і серед 500 учнів, які стояли на лінійці, я був такий один. В Новосільському районі середніх шкіл було дві (одна — в райцентрі, друга в с.Токи). У нашій школі було 4 восьмих класи, 4 — дев’ятих, 3 — десятих. Я вчився у «В» класі, а в «Б» навчалася Ірина Савчук, майбутня дружина композитора і співака Володимира Івасюка.

  Прийшовши додому після першого дня навчання я розплакався, що один на всю школу був босий. Тож батько пішов у неділю на базар і купив мені черевики. В цей час навчання в середніх школах було платним (150 крб. за рік). У дев’ятому класі батько не заплатив за перше півріччя і мене виключили зі школи. Але оскільки я вчився добре, то за мене заплатив вчитель німецької мови Мирослав Лукич Сокіл і мене поновили. Гроші вчителеві батько згодом повернув. Восени і взимку я ходив до школи з дому, а взимку був на квартирі. Доводилося дуже рано вставати, брати шматок хліба в сумку і йти 12 км. Обов’язково потрібно було не спізнитися на шкільну лінійку і зарядку, що проводилася о 8.30 год. Хліб я з’їдав ще по дорозі до школи, а на уроках і повертаючись додому був голодний. Правда, восени, йдучи до школи, я забігав у людські садки на хуторі «Зелена Криниця», запасався яблуками, які розкладав по дорозі у потаємні місця і, йдучи додому, збирав їх.

  Уроки доводилося вчити находу, по дорозі додому. Таким способом вивчав правила з української і російської мови, формули з математики і фізики, дати з історії та ін. Письмові уроки робив вечорами при гасовій лампі. Часом доводилося затримуватися в школі після уроків (на репетиціях шкільного хору, учасником якого був і я). У неділю ми часто їздили з концертами і виставами у різні села району.

  У дев’ятому класі, перед врученням у військкоматі приписного свідоцтва, потрібно було пройти медичну комісію. Під час медогляду у мене виявили затемнення легень, яке через два роки перетворилося в вогнищевий туберкульоз. У 10 класі я був одним із кращих учнів. Закінчив школу з чотирма четвірками з мов та літератур, а решту були всі п’ятірки. На випускному вечорі мене нагородили книжкою «Вибрані твори О.С.Пушкіна».

   На класних підсумкових зборах класний керівник Степан Ярославович Шкільняк запевнив мене і весь клас, що я зможу поступити в будь-який вуз. Але не так склалося, як гадалося. Закінчивши школу, я надумав вступати у Львівський політехнічний інститут на хіміко-технологічний факультет. Конкурс був великий: 13 чоловік на 1 місце. З документами було все гаразд. На початку липня я поїхав у Львів. На той час автобусного сполучення не було не тільки по селах, а й по таких райцентрах, як Нове Село.

  З Нового Села до Тернополя добирався вантажним таксі, а з Тернополя до Львова — автобусом. Приїхав до Львова вже під вечір. Ночувати не було де і я примостився в сквері біля пам’ятника Міцкевичу, на лавочці і задрімав. Близько 12-ї год. ночі мене розбудив міліціонер і прогнав зі скверу. Тоді пішов до Оперного театру, де збоку був маленький скверик, обсаджений живоплотом, взяв чемодан під голову і заснув у траві. Коли прокинувся, вже було десь 8 година ранку, я вмився росою і поїхав трамваєм в інститут. Там поселили мене в гуртожиток біля Стрийського парку, де прожив 40 днів поки проходили вступні іспити і консультації. Було 5 екзаменів (диктант з російської мови, твір з української мови, математика усна і письмова, хімія).

  На всі письмові екзамени до мене підсаджували якогось юнака і він списував слово в слово, цифру в цифру, хоч я по своїй наївності думав, що математики йому не зарахують, так як було 8 варіантів, а він сидів біля мене і йому потрібно було рішати зовсім інший варіант. Я йому про це натякнув, а він сказав: «Какое твое дело, ти дай списать». В кінці виявилося, що я був неправий. Прохідний бал — 21, а я набрав 20 (3+4+4+4+5). Коли вивісили списки, мене не було, а мій сусід був. А коли вийшов на майданчик перед інститутом, де оголошували списки тих, хто поступив, то побачив його маму, яка приїхала до інституту «Волгою» (і це було в 1956 році!).

  Коли я прийшов забрати документи, мені порадили їх залишити, бо, мовляв, «залишать» мене «запасним» на випадок, якщо хтось не приїде 1 вересня на навчання. Але пройшов вересень, половина жовтня, а мене ніхто не викликав. Тоді я поїхав і забрав документи, що вже були в архіві. В цей час прочитав у газеті «Вільне життя», що в Теребовлі відкривається дворічна школа «Трактористи-машиністи широкого профілю», і я завіз документи в Теребовлю. Там запевнили, що коли наберуть групу, то мене визвуть. Але пройшов листопад і половина грудня, а мене ніхто не викликав. Коли приїхав спитати в чому справа, то пояснили, що про мене забули, а група вже більше місяця вчиться. Тоді я забрав документи й опинився в колгоспі, де пропрацював більше 47 років. Так закінчилося моє дитинство і юність, а розпочалося доросле життя…

Микола МАКОДРАЙ. с.Москалівка.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

Ольга Філюк: «Я люблю своє село і хочу, щоб воно процвітало…»

  Кожне село Лановеччини має своїх видатних людей, які зробили та роблять досі багато чого …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.