Головні новини

Прощальний марш

  Сьомою дитиною у гамірній, дружній сім’ї коваля Петра Герасимовича та його дружини Афанасії Прокопівни Стецюків появився на світ син, названий Андрієм. Малюк гостро відчував різноголосся звуків, що линули від ставу, і безперервного шуму млина, що поряд з оселею, звичні передзвони молота у батьківській кузні, шелест придорожніх каштанів. З роками вони впевненіше тремтливими струнами хвилювали, тривожили, бентежили.

  У 1958 році талановитий, захоплений музикою завідувач сільського клубу Андрій Чабай організував навчання у гуртку духових інструментів. Туди майнуло багато сільської молоді. Згодом перші випускники літніми вечорами своєю грою на інструментах часто наповнювали сільську тишу мелодіями. Одинадцятирічний Андрій, прислухаючись, відчував кожною клітиною дитячого тіла її чарівність. І він, не зважаючи на застереження матері, бо ж настає ніч, біг туди, щоб із широко розкритими очима, заздрісно, захоплено слухати. Здавалося, що це не музиканти, а чарівники.

  Відколи у 1963 році відкрився новозбудований будинок культури, гурток духовиків поповнився свіжими силами. Тоді ж Андрій Стецюк разом з односельцями Павлом Федоруком, Василями Ліщуком та Хаблюком, Юрієм Гродським, Ярославом Коцюрбою став навчатися у гуртку. При виборі інструмента не вагався, обрав альтову трубу. Вона ведуча в оркестрі, з яскравим тембром, великою протяжністю фраз.

  Щораз репертуар поповнювався новими музичними творами, і їх виконання звучало професійно. Особливі емоції викликала у А.Стецюка тривожна, щемлива серцю мелодія маршу “Прощання слов’янки”. Написаний твір для духових інструментів, він ніби кликав у невідому дорогу, змушував оглядатись у минуле.

  Навчаючись у старших класах середньої школи, прийшло до юнака романтичне почуття до стрункої,  з голубими очима і русявим волоссям землячки Ольги. Обидвоє намагалися завжди йти поруч. По-справжньому закохавшись, її образ виношував в собі у важких солдатських буднях, навчанні, праці механізатором у місцевому колгоспі. Кохання, пробудившись з ранньої юності, утвердилось у їхніх серцях назавжди, переступивши поріг золотого весілля. Нерозлучній парі по доброму заздрили хлопці і дівчата, шукаючи й собі свою половинку.

  Згодом тракторист Андрій та вчителька Ольга справили весілля, збудували дім, народили трьох синів.

  Міцно укріпившись в колективі духового оркестру, він не покидав його, незважаючи на зміни в житті. Разом з колегами були незмінними музикантами на весіллях, проводах призовників в армію, під час урочистих свят та подій. Родзинкою їхньої популярності стало поєднання музики та пісні, народних віватів.

  Захоплення музикою не було завадою у сім’ї, а навпаки — супутницею. Доповнювала любов до таїнства цього мистецтва вродженим музичним талантом, співучим голосом дружина. Ольга Олександрівна організовувала, диригувала сільським та церковним хорами, а ставши пенсіонеркою, не полишає благородну справу, співає в церковному хорі, очолюючи його.

  Батьківські гени міцно увібрали сини Стецюків. Старший Володимир з відзнакою закінчив Лановецьку музичну школу, а Віктор та Сергій — Рівненський державний гуманітарний університет (інститут культури). Є впевненість і надія, що й п’ятеро онучат дідуся Андрія та бабусі Ольги не обмине творча натура.

  Вийшовши на пенсію, Андрій Петрович після важкої праці на гусеничному тракторі поринув у домашню господарку, пораючись на городі, в садку. Повеселішала хата з одруженням наймолодшого сина Сергія з синівчанкою Ірою, народженням двох онучат. А на християнські свята наповнювалася вона дитячим щебетанням, веселощами, співами і музикою, коли з’їжджалися до батьків сім’ї ще двох синів.

  Після тривалого занепаду у 2015 році учень наставника А.Чабая Олександр Сидорук зібрав колишніх ентузіастів -духівників, щоб вивчити нові музичні твори, вдосконалити майстерність гри. Знов з культурного закладу, мов повертаючи минулі роки, полинула мелодія духового оркестру.

  Андрій Стецюк від знайомих звуків стишував хід, прислухаючись до тональності гри кожного інструмента, а коли лунав знайомий марш, до горла підступав клубок. Він своєю простотою вривався в глибину душі, несучи нові думки й почуття.

  Навесні 2021 року колишньому музикантові стало зле. З кожним днем підступна хвороба відбирала його сили й міць. Якось, пересилюючи біль, Андрій Петрович, мов за покликом мелодії духової музики, попрямував до будинку культури. Посидівши на сходах приміщення, наслухавшись гри, схвильовано, тихим голосом попросив колишніх колег:

  — Хлопці, як помру, заграйте над могилою “Слов’янку”.

  Його груди стиснуло так, що не міг набрати повітря, а скупі чоловічі сльози ледь втамовував у собі.

  На початку червня у 74-річному віці його свічка згасла.

  …Тихого літнього дня на заповненому людьми сільському цвинтарі, де ховали Андрія Петровича Стецюка, крізь тишу чулися плач, ридання, зітхання рідних та знайомих. Остання мить прощання здавалася такою безжально швидкою, поспішною. Ось труну повільно опускають у глиб землі, як раптом блискавкою пролунав неповторної краси й сили його улюблений прощальний марш у виконанні музикантів-ветеранів, які зібралися звідусіль. Його мелодія полинула у село, а східний вітер знов повернув назад на цвинтар і стрімко поніс у небесну синю вись, туди, де спочиватиме душа покійного.

Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки.

Про нас Ірина Матвеєва

Перевірте також

Байда

  Моя розповідь про селянського сина Дем’яна Яценюка, який народився у 1896 році. Він зневажав …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *