Головні новини
На головну / Війна / Сплели 128 основ сіток, якими можна накрити більше півтора гектара поля: у Ланівцях містянки і переселенки об’єдналися задля спільної мети – ПЕРЕМОГИ

Сплели 128 основ сіток, якими можна накрити більше півтора гектара поля: у Ланівцях містянки і переселенки об’єдналися задля спільної мети – ПЕРЕМОГИ

   Сьогодні кожен воює на своєму фронті: хтось — зі зброєю в руках виборює мир і незалежність в Україні, а хтось стає надійною підтримкою в тилу — своєю щоденною молитвою і волонтерською працею з кожним днем наближає перемогу.

  З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну минає 90 днів. Пригадую перші дні війни — розгубленість, невідомість, страх і відчай сковували тіло, але бажання допомогти нашим воїнам брало верх і ноги наче самі несли до волонтерського пункту. А тут людей було, наче бджілок у вулику. Кожному знаходилась робота: чоловіки завантажували і розвантажували допомогу для воїнів, сортували продукти, а жінки заплітали маскувальні сітки. Група ініціативних ланівчанок вирішили спробувати плести основи сіток, яких в той час дуже бракувало. До них долучилися небайдужі переселенки. Власне, спільне бажання  бути корисним у тилу об’єднало їх та породило жіночу дружбу. За три місяці війни дівчата сплели 128 основ сіток, якими можна накрити більше півтора гектара поля. Бувало, що до копіткої роботи в день долучалося близько 60 жінок, які вкладали в цю справу частинку свого серця. Дівчата мають уже свій маленький рекорд — 7 сплетених основ за день. Повірте, це дуже багато, адже робота справді копітка і потребує чимало часу. Основи для обплітання матерією забирали волонтери в будинок культури, працівники газової служби та перукарні «Чародійка». Також «Новою поштою» передавали до Києва, а звідти — на Ізюм, що на Харківщині.

Затишок, хоча тишею не пахне

  Так промовисто назвала групу “сіткоплетільниць” у вайбері вчителька місцевої школи Світлана Скидан. Їй без проблем вдається поєднувати навчання дітей з волонтерством, заряджати всіх позитивом і тримати оптимістичний настрій незважаючи ні на що. А смачний трав’яний чай, яким Світлана щодня пригощає всіх бажаючих, заспокоює і тонізує.   У “творчій майстерні”, що знаходиться в приміщенні колишнього залу засідань районної ради, щодня кипить робота. Тут затишно і спокійно, сюди хочеться повертатися знову, адже розумієш, що кожна пара рук — потрібна. Дівчата настільки здружилися, що чиясь відсутність викликає занепокоєння. Вони вільно спілкуються на різні теми, обмінюються дружніми порадами і намагаються допомогти один одному. А по-іншому — ніяк, адже ми — українці.   

  Щоразу стискалось серце, коли слухала неймовірні історії переселенок про те, як їм довелося залишити все, втекти від війни, аби тільки вижити. Ось декілька таких, що вразили найбільше.

  Приїхала доглядати маму, а повернутися у Каховку не встигла, бо почалася війна

  Якось прийшли дві жіночки. Ми їх відразу ввели в курс справ. Але не пройшло й декількох хвилин, як одна з них почала вмиватися слізьми. З’ясувалося, що Людмила — вимушена переселенка. Історія її вражаюча. В кінці січня приїхала з Каховки, аби доглядати маму, яка важко хворіла і лежала в лікарні. Вона днювала і ночувала у лікарні. Коли старенькій стало легше, виявилось, що в хатині, де проживала, обвалилася стеля. Якось перебивалися, владновувала справи, шукала для мами доглядальницю, адже не могла довго залишатися  тут, позаяк там, у Каховці, сім’я, робота. Коли уже все владналося, а ненька трішки окріпла, вирішила їхати додому. Придбала квиток на 25 лютого. А 24-го розпочалася війна. Стривожена жінка у розпачі шукала людей, які дадуть їй тимчасовий прихисток, адже у напіврозваленій батьківській хатині доводилося спати на землі (було лише одне ліжко, де лежала хвора мама), потерпати від холоду. На щастя, Людмилі допомогли влаштуватися в гуртожитку місцевого коледжу, отримати гуманітарну допомогу. Через деякий час переселенка з Каховки знову прийшла до нас. Цього разу вже на допомогу. Була розгублена, але сердечно дякувала за підтримку. Розповідала, що там, в окупації, залишилась донька. Щоранку, йдучи на роботу чи повертаючись додому, їй доводилося проходити принизливі перевірки документів на блокпостах, єдине що тішило — окупанти нікого не зачіпали, не ґвалтували і не розстрілювали. Вони жили у місцевій школі, патрулювали вулицями. Цікавий і той факт, що місцеві чоловіки навіть ходили до них запитувати, чи можна розпочинати посівну і чи зможуть зібрати врожай, на що отримали добро.

Маму не бачила з 2014 року. У квітні вона померла

  Глибокий шрам на все життя залишить війна в житті молодої працівниці правоохоронних органів з Києва. Енергійна Ліліана чи не щодня приходила поволонтерити. Завжди усміхнена й оптимістично налаштована, щиро вірила у перемогу. Любила побігати з котушкою ниток, відміряючи певну довжину для майбутньої основи, все піджартовувала, що хоче бути стрункою. Одного разу Ліліана розповіла про свою внутрішню травму, яку принесла їй війна. Дівчина з 2014 року не зустрічалася з мамою, не відчувала її обійм і тепла, адже так склалося, що найдорожча людина проживала на окупованій Луганщині. За довгих вісім років були лише короткі телефонні розмови. Ліліана щиро вірила, що після того, як Збройні Сили України звільнять окуповані території, вони зустрінуться. Але, на жаль, цього уже ніколи не трапиться, адже мама у квітні відійшла в засвіти, так і не обійнявши свою кровинку.

Киянки Олена і Настя вдячні щедрим ланівчанам за гостинність

  Олена і Настя були завжди на позитиві і легко влилися у наш колектив. Після того, як декілька днів і ночей просиділи в укритті, мама і донька вирішили тікати від війни, самі не знаючи куди. Потрапили у Ланівці випадково, завдячуючи волонтерці Тетяні Демчук, з якою Олена була знайома по роботі (працює менеджером проектів в українському жіночому фонді). Їм знайшли житло і вони відразу заходились допомагати, навіть пробували організовувати зустрічі для переселенців, на які запрошували спеціалістів різних галузей і обговорювали нагальні питання, що цікавили внутрішньо переміщених осіб. Попри це, вони завжди знаходили час для корисної роботи, розпочинали свій день з відвідування волонтерського пункту. Не нехтували ніякою роботою. Якщо було потрібно, то й горіхи кололи і завантажували авто для воїнів на передову. Майже щодня мама з донькою плели сітки, ділилися цікавими історіями зі свого життя. З болем Настя розповідала про зруйновані і спалені окупантами конеферми на Київщині, бо дуже любить коней і навіть деякий час працювала інструктором. А ще дівчина у Києві була тренером спортивної секції, тож частенько наголошувала на тому, що потрібно дбати про своє фізичне здоров’я. Днями вони уже повернулися додому. Жінки щиро дякували ланівчанам за гостинність і абсолютну безкорисливість, завдяки яким відчували себе, наче вдома, і пообіцяли неодмінно приїхати ще раз, щоб разом відзначити перемогу.

В одну мить втратила все: найдорожчу людину, мрії і надії

   А ось 17-річній Каріні з Черкас війна зруйнувала внутрішній світ, юнацькі мрії та надії. Незадовго до повномасштабного вторгнення росії в Україну, після тривалої онкологічної хвороби померла мама. А з початком війни орки знищили одну з найзаповітніших мрій, вщент зруйнувавши університет, де так хотіла навчатись.  Дівчина знає, що таке сирий погріб, регулярні вибухи і страх за життя рідних. Вона довго вагалася на нелегкий крок: почати життя з чистого аркуша.Там, у Черкасах, в неї залишився батько, який доглядає за старенькою бабусею.

  Каріна приходила всього один раз, але чомусь її історія запала глибоко в душу. Пригадую, як дівчина намагалася розмовляти українською, хоча відчувалося, що їй це непросто. Розповідала, що ніколи й не замислювалась над тим, якою мовою розмовляти. Навчалася в україномовній школі, а вдома змалку чула лише російську і ходила до російської церкви. З початку війни для себе вирішила — в її житті повинно бути присутнє лише рідне слово, а не мова країни-агресора.

Переселенка зі столиці розшукала родичку, з якою до війни ніколи не була знайома

  — Ми хочемо чимось допомогти, — промовили, прочинивши двері, молоді дівчата. До нас їх направили із волонтерського пункту. Але щойно ми сказали, що тут плетемо основи для сіток, дівчата замешкалися і усміхнулися: “Спробуємо”. Як з’ясувалося, подруги Юлія і Лілія мають вади зору, але дуже хотіли допомогти, намагалися в’язати вузлики так, щоб ромбики виходили рівненькі і дуже переживали, коли у них щось не виходило. Переселенки зізналися, що картоплю їм чистити набагато легше, ніж плести сітки, але вони прагнули бути корисними.

  Дівчата потрапили на Лановеччину зовсім випадково. У мирному житті кожна з них займалася своєю справою: Ліля працювала юристкою, Юлія — реабілітологом в інтернатному закладі. Коли розпочалася війна, хотіли поїхати у безпечне місце. На щастя, Юлії вдалося розшукати родичку, з якою раніше ніколи не спілкувалися. Вдячна їй за допомогу і підтримку.

  Олеся МЕЛЬНИЧУК.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

Лановеччина зустріла тіло Героя Сергія Петровського

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.